Феномен режиму Ющенка: проміжні історичні підсумки
"Увесь короткий період правління його оточувало вузьке коло обраних ним "любих друзів". Поступово стискаючи кільце…"
(Історія України, 2029 р. Розділ "Правління президента Ющенка")
Хочу відразу відзначити, що під феноменом режиму Ющенка треба розуміти не режим самого Ющенка, як диктатора чи авторитарного керівника, а феномен того способу правління, котрий президент Віктор Ющенко уособлює, тієї вертикалі влади, котру він не стільки очолює, скільки на прапорі котрої він перебуває.
Подібні застереження варто зробити, аби своєрідно "відбілити" добре ім’я Ющенка як особистості, як приватної особи та громадянина, що, проте, аж ніяк не є компліментом Ющенку-керівнику і Ющенку-президенту.
Оскільки останнє означає, що він, фактично, не керує не лише ситуацією в Україні, а й ситуацією у своєму найближчому оточенні, у "своєму режимі", як це, можливо, і не парадоксально. Проте це, на жаль, саме так.
Причина це чи наслідок дій режиму – інша справа. Скоріше за все – і те і інше, хоча це і пропорція співвідношень причинно-наслідкових складових буде більш важливою для академічних досліджень наявного владного феномену.
Пройшло майже півтора роки з часу приходу Віктора Ющенка до влади і формування його команди, котра й складає основу того, що можна назвати "режимом".
Наразі можна вже цілком впевнено сказати, що команда Ющенка і нинішній режим не лише є недієздатними, що відзначалося на самому початку їх правління, а й банально не бажає працювати. В сенсі - працювати на Україну, або, якщо більш науково, виконувати свої інституційні функції задля підтримання в оптимальному стані "системи Україна".
Це сталося не тільки тому, що команда Ющенка зі злого наміру не збиралася виконувати свої посадові обов’язки від самого початку; просто вони вже не можуть їх виконувати фізично і психологічно.
Можна чітко сказати, що владна команда цілком та повністю загрузла в тих інтригах, котрі їм почасти нав’язали, а більшою мірою вони створили проблеми та інтриги самостійно.
І, скоріш за все, не тому що хтось з них тільки цього хотів. Вони (владний режим та владна команда) вже склалися в цілісну систему, працюють, як система.
Це саме та система, котра склалася з "любих друзів", "кумів" і тих олігархів, котрі увійшли у президентське оточення; по-іншому ця система вже працювати не може. Це стійке системне утворення вже склалося і поміняти, тобто провести революційну фуркацію і перевести їх в системний атрактор роботи в інтересах України, майже неможливо.
Оскільки у випадку такої фантастичної зміни то буде не просто інша система, а принципово інша система, система, що разюче і навіть антагоністично різниться від наявної не лише за способом дії, а й за цілями.
Суто технічно система наявного владного режиму опікується виключно власними егоїстичними інтересами, а зацікавленість інтересами "системи Україна" надзвичайно близька до нульової позначки.
Не кажучи вже про невідповідність зміни сукупності егоїстичних цілей режиму та його репрезентантів, зазначена зміна потребувала б дуже значних зусиль та витрат.
В системі режиму зацікавлених у зміні спонсорів не знайдеться. Скоріше навпаки, знайдуться спонсори для збереження, консервації наявного стану. Інша справа – чи окупиться їх інвестування в настільки тупиковий проект.
Таким чином, можна констатувати, що система режиму Ющенка увійшла в стабільний стан і ніяких змін до кінця її функціонування (тобто до кінця цього владного проекту) не може бути навіть за бажання і Ющенка, і окремих осіб з його оточення. Хіба що у них усіх одночасно і однонаправлено виникне непереборне і осмислене подібне устремління, і вони самі переведуть систему в інший вимір…
Шкода, звісно, але більш вірогідним видається віднайдення міфічних скарбів гетьмана Полуботка.
Чим же буде займатися "режим Ющенка" не в фантастичному, а в реальному сценарії розвитку подій, досить очевидно.
А саме - перерозподілом раніше вкраденого, підчисткою того, що не вдалося приватизувати минулому режиму Кучми (такого дуже мало, але воно є), і останнє, чого вони не хочуть, але зроблять обов’язково - підведення остаточної риски під дерибаном України та переведення України в повністю кризовий стан.
Оскільки не секрет, що саме цього, 2006, року Україна входить, незалежно від режиму Ющенка, Кучми чи ще когось іншого, в фазу кризи всієї інфраструктури. Технічної, економічної і, власне кажучи, соціальної.
Що ж це означає особливо в аспекті того, що, як показує практика соціології й тих подій, які видно неозброєним оком, український соціум, або, простіше кажучи, український народ дуже змінився і вже немає змоги, бажання та сил терпіти подібні речі.
А означає це дуже передбачену річ. Незворотно і незалежно від інших (в тому числі і опонуючих) персонажів політикуму, на подібній стадії розвитку України владний режим буде зметено об’єктивними силами тренду історичного розвитку.
Яким чином, еволюційним чи революційним, це питання техніки, але не питання принципове, оскільки вказані сили діють лише за власними законами і не піддаються ані на PR-акції, ані на інші підкилимові впливи, до котрих так звикли вітчизняні учасники політичного дійства.
Отже, нинішній рік з об’єктивних причин має стати рубіконом між владною бездіяльністю і дією, між політичним аматорством та професіоналізмом, між політико-економічним мародерством та політико-економічним зодчеством на українських теренах.
На тих же, хто з трудами і витратами вліз в команду "любих друзів" і ще не зрозумів цього, чекає дуже неприємний системний сюрприз. А саме – "вхід – гривня, вихід – десять".
З цієї точки зору дуже цікавий погляд може бути на ті витоки інформації, котрі відбувалися з середовища "режиму Ющенка" і середовища його противників.
Аналітичні центри цих двох опонуючих одна одній систем оцінювали час, відведений президенту Віктору Ющенку, як два роки. Півтора вже пройшло.
Оскільки наведена оцінка збігається в часі з потужною і об’єктивною системною кризою в країні, то оцінка аналітиків з обох сторін була вірною.
В такому разі, виходить так, що ті, хто допустили Ющенка до влади, збиралися його використовувати саме в аспекті подібної ситуації. Тобто – в ролі біблійного офірного персонажу для закриття теми, підчищення "хвостів", в ролі такого собі "політико-історичного памперсу" між двома стабільними режимами.
З останнього випливає ще одне і надзвичайно цікаве питання. Для українського народу дуже цікаво – який саме режим буде наступним.
Оскільки громадяни дозріли до того, щоб розуміти безперспективність на кшталт правління екс-президента Леоніда Кучми і його посібників, а також ще більшої "шкуродерні", яку хотіли запровадити так звані "донецькі". Так звані, тому що ці особи до донецького регіону мають таке ж відношення, як і до всіх інших – ніякого, і там живе такий же нормальний народ, як і по всій Україні.
Відразу необхідно відповісти на одне запитання, яке, безперечно, виникне у багатьох людей і зразу дещо пригасить ентузіазм "панів-донів" щодо того, що вони, мовляв, були праві. Вибір під час помаранчевої революції в тому аспекті, який був поставлений історією і обставинами, котрі склалися, був зроблений правильно.
В "донів" не було історичної перспективи і не буде - це очевидно і історично остаточно. Так що їм напружуватися і сподіватися на те, що вони візьмуть реванш, безперспективно.
Їх роль - це роль опонентів на кшталт Компартії, Вітренко та подібних політичних маргіналів, тільки, можливо, на дещо іншому політичному і електоральному полі. Відповідно їм буде відведено, може, ще максимум дві виборчі каденції для того, щоб зіграти роль жупела.
Більш цікавою видається проблема, що постає у одному з двох одвічних запитань - а що ж робити. Тут можна сказати, що, керуючись європейськими нормами політичної поведінки, ми б мусили питання неспроможності "режиму Ющенка" ставити не в травні 2006 року, а в травні року 2005. Тобто у перші ж місяці його президентства, щоб він і його команда не розслаблялися і ворушилися.
Щоб президент не розповідав про те, що ми "не пізнаємо Україну", різних "маленьких українців", "любих друзів" і тому подібну єресь, яку, можливо, зараз він усвідомив хоча б частково.
Це було б корисно не лише для президента Віктора Ющенка, а й для нас. Він і його оточення змушені були б або працювати, або ж піти. Будь-яка влада надалі мусить беззастережно виконувати головне правило: "або працюй, або йди геть". І питання контролю за виконанням владою вказаного правила ми як народ, як суспільство і як виборці, мусимо вирішувати надалі постійно і швидко.
Відтак, якщо, наприклад, наступним прийде уряд Порошенка, Тимошенко, Рибачука чи ще якогось невідомого пана "Х", то ми мусимо вийти на Банкову, до Верховної Ради чи до Кабінету міністрів і сказати свою думку (причому дуже рішуче) не через рік-півтора, а через два-три місяці.
Ми мусимо коригувати ситуацію, ми, український народ, мусимо керувати країною, а вони мусять виконувати наші вказівки. Якщо ж вони цього не роблять – вони нам не потрібні.
Оце – головна думка, яку мусить зараз уже чітко усвідомити кожен громадянин України, не впадаючи ані у відчай, ані в ейфорію.
І ще один момент, який всі ми запам’ятали під час помаранчевої революції, момент, котрий зараз дещо девальвований і навіть деградований та виглядає для багатьох напіванекдотично, - це те, що, дійсно, "разом нас багато, нас не подолати", і ми "мусимо правити бал".
Необхідно поставити питання – наш керівник мусить дбати про наші інтереси, а не про свої, не "любих друзів", не кумів і таке інше. І він мусить бути компетентним, принаймні компетентною мусить бути його команда. І тільки тоді він нам потрібен. А не навпаки.
