Війна, як вона була: погляд справжнього фронтовика

Запекла дискусія, яка розгорнулася на форумі УП одразу після публікації статті Остапа Кривдика "Незакінчена війна" зайвий раз довела, що війна та справді не закінчена.

І справа не тільки в тому, що поняття "свобода", "Вітчизна", "правда", "чесність", "героїзм" та інші трактуються учасниками дискусії дуже по-різному.

Справа не тільки в тому, що одні обстоюють український погляд на цю війну, інші – зовсім не український і навіть не російський, бо ж, скажімо, офіцер-фронтовик Олександр Солженіцин вважає, що сьогоднішня Росія має шанувати не лише вояків Червоної армії, а і бійців Російської визвольної армії Власова.

Справа в тому, що частина дискутантів вважає, що може бути "хороший" і "правильний" тоталітарний лад, що одна з двох тодішніх конкуруючих тоталітарних ідеологій була "нашою", і тому вже автоматично "вірною", а інша – "чужою", відтак "поганою".

Це означає, що війна триває, що для ствердження свободи мало було перемогти гітлеризм, треба ще перемогти сталінізм.

Бо ж одні розстрілювали у Биківні, інші – в Бабиному Ярі, а суть лишалася та сама.

І якщо зараз тільки маргінали будуть захищати розстрільні команди Бабиного Яру і їхніх фюрерів, то у розстрільників Биківні та їхньої ідеології чимало відвертих і прихованих захисників.

І наявність таких захисників чомусь вважається нормою, хоча службами ЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ знищено значно більше українців, ніж формуваннями SS і SD.

Та і щодо нищення євреїв (на що люблять посилатися сучасні апологети "чекізму") справа непроста; якщо у ХХ столітті саме нацисти впевнено лідирують за числом закатованих ними юдеїв, то друге місце, не менш упевнено, займають більшовики, а потім уже йдуть різноманітні арабські учні й послідовники перших та других.

Одне слово: у травні 1945 року був, звичайно, переможений один тоталітаризм, але інший, не менш небезпечний, залишився жити і простягнув свої метастази у день сьогоднішній.

Але це зовсім не означає, що цей тоталітаризм непереможний. Більше того: його перемогли у своїх душах чимало радянських фронтовиків. Московський філософ професор Георгій Куніцин розповідав, що антисталіністом він став у липні 1941 року, під Єльнею, і практично всі його однолітки тоді ж зненавиділи "вождя всіх народів"; от тільки з війни з кожної сотні їх повернулося двоє, калічених-перекалічених. І добре, якщо повернулися додому, – а могли, як той самий Солженіцин, ще з фронту піти до ҐУЛАҐу, чи, як герой штурму Рейхстагу Олексій Берест, "неправильно" себе поводити і потрапити за ґрати вже у мирний час.

Отож я хочу сьогодні надати слово одному із тих, хто переміг нацизм на фронті і більшовизм – у власній душі, льотчику-винищувачу Дмитрові Панову.

Він дожив до 1994 року і через майже десять років по його смерті у Львові, де провів останні роки пілот, побачила світ його книга "Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели" (Львів, "Сполом", 2003).

Варто, звичайно, прочитати весь цей майже 1000-сторінковий фоліант, але і фрагменти з нього дуже красномовні.

Здавалося б, у книзі, автором якої є не просто льотчик, а ще й політпрацівник досить високого рангу, у кращому разі мають бути хіба що правдиві описання бойових поєдинків, а все інше – звичайні оповідки "сталінського сокола", котрий, звісно, може покритикувати командування за "окремі недоліки", але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього радянського народу у боротьбі за справу Комуністичної партії й особисто товариша Сталіна. Та книга написана зовсім інакше.

"Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами".

"Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справжніми авторами ніхто не панькається. Їх укладали у братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики".

"Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов‘язане з відступом".

"Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був як у худоби, що її гнали на убій".

"Зовсім не внаслідок боягузтва в перший період війни у полон потрапили мільйони наших солдат, і не тільки внаслідок технічної та організаційної переваги німецької армії, а насамперед тому, що люди, котрі звикли діяти за вказівкою, виявилися повністю безпорадними у разі загибелі чи зради командирів. Знаю випадки, коли цілі полки, полишені командуванням, не бачачи іншого виходу, розбивали гвинтівки об землю і здавалися в полон кільком німецьким мотоциклістам. Та і всі знущання, які довелося пережити народу, зокрема колективізація, не викликали підвищеного бажання воювати за цю державу".

"Війна з нашого боку велася варварськими стосовно своїх же людей засобами. Ми шалено бомбардували село, в яке заповзли німецькі танки, руйнуючи хати, вбиваючи людей і худобу. Наше командування кидало в бій цілком непідготовлених хлопчаків-курсантів, безтолково втративши уже сотні дивізій".

"Я завжди гнав від себе думку про те, як схожі фразеологія та гасла двох режимів – нашого комуністичного і нацистського. Бо ж ідея тотальної війни, це лише перефразований заклик: "Все для фронту, все для перемоги". Маленков з Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких ґауляйтерів по той бік фронту".

"Радянське начальство завжди володіло посиленням відчуттям можливої шкоди для власної дупи".

Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, у 1941 році захищав небо Києва, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятків ворожих літаків. Був представлений до звання Героя Радянського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного прапору. Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам.

Але нічого не зробиш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких Панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову й політичну кар‘єру. Але тільки терпіли, при тому система ставилася до "сталінських соколів" як до призначеної на убій худоби.

Спершу – замальовка з літа 1941-го року.

"Нам виносили подяки за розвідку, під час якої ми переконалися, що німецькі танки пруть до Києва, - плакати треба було. Варто було нам перелетіти на аеродром Вільшанка, як залишені в нашому гарнізоні тилові підрозділи почали знищувати військове майно, над яким до останнього дня тряслися, як курка над яйцем.

Спробуй льотчик не здай старий зношений шкіряний реглан – неприємностей не минути. А тут підпалили сховище з півтора тисячами новеньких льотних регланів і з іншим дорогим майном. Підпалили склад пально-мастильних матеріалів, де зберігалося 1800 тон бензину... Так потрібне нам майно палили з якимось садистським захватом".

Інша сцена, але ставлення таке саме, хіба що виявлене ще більш красномовно.

 "Я знайшов Урзалієва після триденних пошуків в одному із шпиталів, забитому пораненими, влаштованому в будинку школи... Перш, ніж знайти Урзалієва, я обійшов десятки шпиталів і надивився всіляких жахів: безруких, сліпих, безногих солдат, що покотом лежали на підлозі у великих залах на соломі, котрі, це було цілком очевидно, нікому не були потрібні.

Я захрип, голосно кричавши у цих скорботних залах: "Урзалієв!" Бо ж не велося жодного обліку поранених – їх було так багато. Нарешті, у будинку школи, перетвореної на шпиталь, у кутку хтось жалісно занявчав, як полишене голодне кошеня: "Товариш комісар, я тут".

Це – вже не 1941 рік, коли таку ситуація ще так-сяк можна зрозуміти. Це – переможний 1944-й, Одеса. А ось зовсім інша сцена, той самий 1944-й, тільки йдеться про щойно звільнений (чи "звільнений"?) Севастополь.

"Не встигла пройти колона полонених, яку проводжали жінки, як із якоїсь улоговини, густо підіймаючи крейдяний севастопольський пил, з‘явилася ще одна. Схоже, це були німці, які потрапили на Херсонесі під удар нашої реактивної артилерії. Конвоїри гнали їх напівбігом.

Саме тут, уперше в житті, мені довелося побачити, як людина може бігти, затуляючи рукою власні нутрощі, які вивалюються з розпоротого осколком живота. А таких німців у цій колоні було не так вже й мало. Власне, у них не було іншого вибору, в кінці колони без кінця тріскотіли автоматні черги.

Наші конвоїри добивали тих, хто відстав чи впав. Коли ця колона майже повністю пройшла, я побачив солдата-вірменина, котрий, істерично ридаючи, час від часу випускав по хвосту колони автоматну чергу, всякий раз залишаючи на землі по кілька німців: уся крейдяна дорога, яка підіймалася з улоговини, була засипана трупами полонених.

Бачачи в якому він стані, я спробував зупинити солдата-конвоїра: "Що ти робиш! Навіщо ти їх розстрілюєш!" Вірменин подивився на мене цілковито безумними очима, з яких ручаями лилися сльози, і напівридаючи-напіввищачи прокричав, що зовсім недавно пострілом із колони полонених убитий його кращий друг і земляк, єдиний син у батьків, без котрого він не знає, як повертатися додому.

Що він скаже батькам друга? Вони з ним клялися або разом жити, або померти. Колона пройшла, а я безмовно стояв серед пилюки і вбитих німців, не знаючи, що про все це думати".

Якщо хтось читав публікації, присвячені трагедії радянських бійців на тому ж мисі Херсонес улітку 1942 року і те, як їх гнали у полон, легко переконається, що історія повторилася, але не у вигляді фарсу, як часом говорять, а у вигляді нового витка трагедії. Тільки у 1942-му році розстрілювали полонених радянських моряків (які теж пострілами з колон намагалися вбити ще хоч одного ворога) німці і румуни...

Війна та була саме такою: надзвичайно страшною, жорстокою з обох сторін. Сказати про це правду тому, хто офіційно вийшов з цієї війни переможцем, було виявом величезної громадянської мужності. Таким проявом було й інше, сказане Дмитром Пановим.

"Німці, зібравшись групою, кружляли над нами, час від часу, наче мисливці чи лиси в курнику, заходили в середину нашої групи для атак обраної цілі. Нічого дивного – адже "Месершміт" і наша "Чайка" були машинами цілковито різних поколінь.

Єдине, що ми змогли протиставити стрімким атакам ворога, так це атака в лоб, під час якої ми прикривалися своїм мотором АМ-25Б від снарядів гармати "Ерлікон". Прикритися не завжди вдавалося, але і противника намагався уникати лобових атак. Саме так – лобовими атаками – захищалися ми від атак винищувачів противника в бою над Жулянами".

"Літаки, які були рівними з "Месершмітом", а в чомусь навіть його випереджали, ми одержали буквально за кілька тижнів до кінця війни. А сталінградського воза витягували з багнюки на ЯК-1, які, звісно, були значно кращими за І-16, але настільки ж значно поступалися "Месершміту".

Головним недоліком була низька, порівняно з німецькою машиною, швидкість – менше на цілих сто кілометрів. А коли винищувач не може наздогнати противника, якому зайшов у хвіст для атаки, він одержує від свого вогню хіба що моральне задоволення... На цій машині ми воювали майже до кінця війни, і, як не дивно, примудрялися навіть здобувати перемоги".

А ще у книзі льотчика-винищувача Панова – чимало вражаючих спостережень, які стосуються "визволення" Європи у 1944-45 роках. Якщо двома словами, то змальована ним картина поєднує справді героїчні бойові звитяги частини Червоної армії і грабіжництво, ґвалтування, насильство з боку іншої частини тієї ж армії, для якої Європа – територія для розгульного розбою.

При цьому більшість командирів, політпрацівників, особістів опинилася, згідно з дуже детальними і вражаючими описаннями книги льотчика Панова, саме в другій категорії. Можливо, саме тому сьогодні Європа не дякує Червоній армії за "визволення"?

Книга "Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели" – це, як на мене, останній, а, може, і головний подвиг винищувача Панова – кубанця за народженням і характером, який мав і російські, і українські етнічні корені, який ненавидів негідників незалежно від того, до якої нації вони належали і яку ідеологію сповідували.

Ця книга – його бойова перемога над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців минувшини і сучасності, для яких народ був і є тільки бидлом. Отож і ті, хто підтримує позицію, висловлену Остапом Кривдиком, і ті, хто заперечує йому, - рекомендую, прочитайте книгу льотчика-винищувача Дмитра Панова, видану російською мовою у Львові, і ви одержите чимало інформації до роздумів.

Бо там – гранично чесний перед самим собою погляд справжнього фронтовика на події передвоєнного, воєнного і повоєнного часу.