Партії без активістів
Аналізуючи результати виборів, говорять про бренди, коаліції і піар. Вочевидь, варто згадати і про тему, анонсовану ще за тиждень до виборів – про абсолютний провал у партійній розбудові. Йдеться про залучення активістів і пряму роботу з людьми.
Серія інтерв'ю "Битва за Майдан".
У “Битві..." зазначалося, що вивести народ на вуличні демонстрації зможуть ті, хто найбільше працював з активістами. Зараз ми бачимо, що організувати другий Майдан не може ніхто.
Найбільше голосів здобули ті, хто їздив по регіонах і організовував зустрічі з людьми – ПРУ і БЮТ. Але вони теж не розбудовували партійних рядів. Вони не займалися конструктивом, зосередившись на антивладній риториці. Абсолютна більшість політиків вирішила працювати з виборцями через біг-борди і телевізійну рекламу.
Показово, що нова опозиція не породила широкого громадянського руху проти "помаранчевої" влади. Немає цікавих акцій, нових інформаційних ходів тощо. Єдине зафіксоване нашими респондентами вагоме явище - це прибирання снігу на дніпропетровських вулицях.
В січні до відповідальних людей підійшли невідомі, заплатили з проханням "не прибирай два дні", а через добу пробок, травматизму і нарікань на бездіяльність влади місто дружньо очистили організовані люди в біло-синій символіці. Хоча це швидше ініціатива теж "згори", а не від рядових прихильників.
Замість повнокровних партій – офіси з мертвими душами
Події осені-зими 2004 року виштовхали на передній план тисячі ініціативних громадян, які могли б стати непоганим кадровим поповненням для партійних рядів. Однак партії-переможці фактично провалили можливість посилити свої ряди "ідейними" активістами, які реально працюватимуть і сприятимуть перемозі.
Партії, за всієї їхньої недосконалості – це в першу чергу об'єднання громадян для захисту власних інтересів, а не об'єднання кількох десятків бізнесменів у парламентській фракції чи столичному офісі.
Партія – це складний механізм, організація, яка потребує чіткої взаємодії багатьох підрозділів. Кров партії – це рядові активісти. Саме через них партія налагоджує зворотній зв'язок із виборцями і пронизує всі верстви суспільства. Інакше це буде труп зі списками "мертвих душ".
Крім піар-підрозділів, фінансистів і "озвучувачів меседжів" в кожній партії, яка думає про перспективу більшу, ніж подолання бар'єру і розподіл коаліційних портфелів, повинен працювати (саме працювати, а не значитися на папері) відділ по роботі з активістами.
Ці відділи створюють громадські приймальні, за допомогою яких дізнаються і конкретно вирішують проблеми місцевої громади, створюють електоральну картину району, базу активістів, волонтерів і потенційних прихильників, налагоджують обмін інформацією і пропагандою, акумулюють і генерують ідеї, проводять акції, за допомогою яких популяризують партію і залучають нових членів. І так далі.
Партія сприяє просуванню найбільш успішних керівників і організаторів в партійній ієрархії і ставить їх на перші місця в списках, хоча б навіть на паритетній основі з фінансистами та "відомими людьми" типу музикантів, спортсменів і журналістів.
Це складна і цікава менеджерська робота, яка має проводитися постійно, а не за два місяці до виборів. Звичайний собі "Клуб кому за...", в якому люди збираються раз на місяць попити чаю і обговорити/вирішити проблеми свого мікрорайону, принесе у виборчу скриньку більше голосів, ніж телевізійний ролик чи примусове залучення членів під загрозою звільнення з роботи.
Спогади про наболіле або Знову на граблі
Один з авторів цих рядків в липні 2005 року вступив у "Нашу Україну" і неодноразово намагався сприяти "олюдненню" обличчя партії і її подальшому розвитку.
Була реальна можливість перетворити виборчу агітаційну кампанію у демонстрацію того, як саме майбутня "партія влади" уявляє собі постійну співпрацю з громадянами (а не тільки з виборцями), відпрацювати на реальних справах механізм зворотного зв‘язку "громадянин-влада".
Безліч проектів були надіслані провідникам партії , але всі – всі! – вони залишились тільки фарбою від принтеру на аркушах фінського паперу. Реакція партійних провідників: "Це саме те, що нам потрібно, чудовий проект" за кінцевим результатом дорівнювала реакції "Нам це не потрібно, ніхто цього робити не буде".
Літо і більша частина осені 2005 року пройшли в якомусь дивному анабіозі: відбувалися зустрічі, обговорення, проекти дороблялися, досягали межі перевершеності, але нічого з цього не йшло у роботу, все залишалося на рівні чорнил на папері.
Відповідь була класична: "Немає коштів". Якщо зважити на те, що в той період відбувалися грандіозні дискотеки з приводу заснування партійної "молодіжки", то кошти були, але використовувалось за якимось дуже знайомим та провальним сценарієм.
Пізніше настала пора партійних форумів, блокування та формування списків. Настав час, коли вже не до діалогу "влада – суспільство", настав час боротьби за прохідні місця.
Потім були: річниця Майдану, потім Різдво, потім Йордань. Весь цей час "нарощувались м'язи". Ці м'язи можна було побачити під час партійних передвиборчих подій: "активна маса" зніяковіло, але передбачувано та зрежисовано голосувала мандатами за "активну верхівку". Після виконання Гімну перші громадським транспортом повертались у сьогодення, другі "мерседесами" їхали на наступне засідання.
Останні передвиборчі тижні (як завжди, в авральному порядку) з'явилися "кошти". І дрібні та великі акули та прилипали політтехнологічного бізнесу знов зайняли місце активістів, які щиро мали наміри допомогти тим, з ким пліч-опліч воювали за Народного Президента. Фінальні передвиборчі "кошти" потекли у "близькі" кишені, витрачаючись на піар замість реальних дій.
Акція "Прапор Перемоги" стала провальною: її старт, із залученням великої кількості прапороносців, що знов перетворили Майдан на помаранчеве море, міг би стати стартом фінального, переможного агітаційного наступу. Потрібний був виступ лідерів партії, концерт і життєрадісний мітинг.
Замість цього - тригодинне стояння на Майдані з прослуховуванням трансляції програм "Радіо Київ" та переглядом Януковича на великому майданівському телеекрані, довжелезні черги тих, хто здає прапори... Це викликало роздратування навіть у ідеологічно загартованих людей. А що вже казати про молодь?
Перебігу акції та її фіналу ніхто, крім партійного сайту, не помітив. Комсомольське минуле знов зіграло погану роль: замість підтримки ініціатив "знизу" партійцям нав'язували "акції Перемоги" "згори". Активність неможливо нав'язати, її потрібно стимулювати і не завжди "коштами" – ось чого так і не зрозуміли у керівних кабінетах "партії влади".
Загальноукраїнська партійна біда
Не треба думати, що невміння працювати з волонтерами і активістами - це риса, характерна тільки для НСНУ. За нашими даними, тисячі людей, які вступили в революційному пориві у лави БЮТ, опускають руки, зіткнувшись із партійною "діяльністю" грошових мішків.
Регіони теж не здатні сформувати армію активістів - ба більше, "регіоналів" подібна активність навіть лякає. З Компартії масово відходить молодь, створюючи власні, поки що напівмаргинальні, структури. СДПУ(О) і переважна більшість інших "відомчих партій" ніколи не відзначалася активністю прихильників, працюючи через адмінресурс.
Ще один зразок адмінресурсної сили - "Блок Литвина", який помітив власною символікою все, що контролювали його члени. Помітити то помітив, але партійні ряди ідейними соратниками не поповнив.
Єдина молодіжна ІДЕЙНА структура, яка чітко задекларувала боротьбу з "помаранчевими" - "Прорив" - фінансується і організована не українськими партіями, а Придністров'ям і Росією.
Похвалитися залученням кадрів наразі може хіба що СПУ, яка цього року особливо активно привабила молодь. Але загалом усі більш-менш прохідні політичні сили залучали у свої лави не тих, хто може реально працювати на збільшення популярності партії, а тих, хто більше заплатить. Розумного паритету у цих двох аспектах партійного буття дотримано так і не було.
Черновецький: перемога без телевізора
Дієвість теоретичного постулату "Хто реально працює з людьми – той і перемагає", практично довів новий мер Києва Леонід Черновецький. Поки два його колеги-кандидати змагалися в потугах адмінресурсу і піару, він створив широку мережу активістів, які спілкувалися з виборцями БЕЗПОСЕРЕДНЬО.
І люди, які почували себе самотніми і покинутими перед грандіозною інформаційно-пропагандистською хвилею "великої політики", раптом повірили людям, які щиро і просто говорили з ними обличчя-до-обличчя.
Потім уже з мережі прихильників виділилося ядро активістів, які самі контролювали виборчу температуру і настрої мешканців своїх будинків – класичний приклад застосування мережевої технології у політиці.
Чи запропонували щось подібне інші претенденти на пост мера Києва? Ні. Мінімум – це була щотижнева газета в поштову скриньку, максимум – абстрактні "комунально-житлові інспекції", які замість діяти і реагувати "укладали книгу скарг".
Результат: влада у столиці валялася просто під ногами, і взяти її зумів той, хто налагодив зворотній зв'язок із киянами.
Відкат :) до "сильної руки"
На жаль, вітчизняні партії і надалі залишаються "закритими акціонерними товариствами", куди пересічні громадяни втрапляють в якості гарматного м'яса. Тому серед українців продовжує зростати скепсис стосовно партій, який поступово переходить у ненависть.
Люди ще сприймають політиків як джерело видовищ, але все менш залишається охочих декларувати свою партійну приналежність. Мода на безпартійних повертається.
Таке розчарування у "великій політиці" може знову призвести до аполітичності людей. Щось подібне було в 90-их роках, коли вся країна вибухнула мітингами і народним креативом, коли всі цікавилися політикою і намагалися якось впливати на неї.
Щойно громадяни відчули, що ними просто маніпулюють, і на прийняття державних/партійних рішень вони не впливають – з'явилася нова суспільна установка, вигідна для власть імущих – там усі одна банда, нічого не зробиш, нічого не зміниш, треба працювати замість мітингувати.
Так народжується ностальгія за сильною рукою. І перший, хто "наведе порядок", зможе претендувати на роль подальшого лідера в країні.
Поодинокі винятки, що вселяють надію
Ці невеселі припущення поки що руйнуються поодинокими фактами успішного об'єднання активних учасників позаторішніх революційних перетворень в еволюційні політичні сили. В Сумах на міських виборах перемогло громадське об'єднання "Нічна варта" (про його столичний аналог читайте тут), в Ірпені після тяжкої боротьби перемогу майже здобув блок громадських активістів "За чесну владу" на чолі з безпартійною Мирославою Свистович.
Грошей, до речі, було витрачено небагато. Скажімо, кампанія Свистович коштувала менше 10 тисяч. Але до цього її команда кілька років дієво працювала над вирішенням місцевих проблем місцевої громади – від комунальних до територіальних.
І це були не просто перемоги. Це були пасіонарні і організовані дії громадян, які відчули, що існуючі партії їхні інтереси не захистять, тому об'єдналися.
Якщо ми бачимо нові обличчя в політичній палітрі країни, це вселяє надію. Організм, здатний оновлювати кров, житиме далі.
