Ради: створення регіональних коаліцій – виклики для Центру
Створення партійних та блокових коаліцій в органах місцевого самоврядування багато в чому детерміновано процесом формування "кольорової", чи "демократичної коаліції" серед політичних сил в українському парламенті, і на нього справляють сильний вплив сьогоденні особливості політичної структуризації в регіонах.
Відтак на місцях створюються "кольорові" та "помаранчеві" коаліції, а от участь потенційної опозиції в них не вітається, принаймні на рівні публічної риторики та складного переговорного процесу між помаранчевими силами.
Та все ж ситуація не є такою простою й однозначною з огляду на ризики, які можуть міститися в тому, що потенційна опозиція може бути повністю виключена з процесу здійснення влади, яку вона має на рівні регіонів.
Коаліції
Нинішній вплив київського формату майбутніх коаліцій унаочнюється в багатьох прикладах. Так, після підписання 13 квітня протоколу про процедуру формування коаліції демократичних сил між блоком "Наша Україна", БЮТ та СПУ була оприлюднена низка заяв керівних органів цих сил про неприпустимість створення коаліцій на місцях, до складу яких входили б представники потенційно опозиційних партій та блоків.
Вже наступного дня після підписання протоколу відбувся публічний обмін "люб’язностями" між "НУ" і БЮТ з приводу можливості створення "широких демократичних коаліцій" в органах місцевого самоврядування в різних українських регіонах.
Наприклад, 14 квітня побачила світ заява блоку "Наша Україна", в якій пролунала вимога до керівництва Блоку Тимошенко скасувати укладені бютівцями в місцевих радах домовленості з принциповими політичними опонентами "Нашої України", зокрема з Партією регіонів.
"Ми переконані, – говорилось у цій заяві, – що системні перетворення українського суспільства мають відбуватися за умови об’єднання демократичних сил не лише у Верховній Раді України, але і в представницьких органах місцевого самоврядування.
Саме тому серйозне хвилювання викликають випадки об’єднання місцевих осередків Блоку Юлії Тимошенко із силами, які є уособленням минулої влади. Зокрема, викликає обурення рішення осередку БЮТ у Великобагачанському районі Полтавської області створити коаліцію з Народним блоком Литвина та Партією регіонів у місцевій раді.
Не менше здивування викликає і підтримка БЮТ кандидатури від Партії регіонів на посаду голови Автозаводської районної ради Кременчуга. Такі дії ставлять під сумнів готовність місцевих структур наших партнерів по майбутній демократичній коаліції утверджувати принципи демократії та свободи в нашій країні".
Отже, "НУ" фактично висунула керівництву БЮТ ультиматум, вимагаючи негайно скасувати домовленості в місцевих радах і не допускати їх у майбутньому. Того ж дня Тимошенко заявила, що її блок "в жодному районі, місті, області не буде створювати коаліції з Партією регіонів, власне, як і на центральному рівні. Ніяких коаліцій на сьогоднішній день не створювалося і створено не буде".
Своєю чергою, президія НСНУ теж заборонила своїм осередкам створювати коаліції з політичними силами, які не входять до блоку "Наша Україна" без відповідного дозволу на це президії ради партії.
Втім, і після цього мали місце спорадичні спроби створення коаліцій. Так, наприклад, було сформовано коаліцію на обласному рівні в Закарпатті. У тамтешній облраді навіть відбулося підписання угоди між різними політичними силами, і свої підписи під цим документом поставили уповноважені представники фракцій блоку "Наша Україна" Віктор Балога та Партії регіонів – Олександр Ледида.
До складу цієї широкої коаліції ввійшли бютівці, соціалісти та представники угорської спільноти. Відтак на центральному рівні вказувалося, що подібні дії є фактичним порушенням процедури прийняття рішень щодо коаліційних угод, яка була ухвалена ще 5 квітня 2006 року.
А 17 квітня Юлія Тимошенко звернула увагу керівників виборчих штабів і партійних організацій свого блоку на неприпустимість будь-яких переговорів про співпрацю, пошуку підтримки та укладання угод з Партією регіонів навіть у тих випадках, якщо це може призвести до переходу депутатських фракцій блоку в опозицію.
Але поки на київському рівні шукають варіанти і компроміси, в цьому процесі було б логічно та розумно враховувати й ті проблеми, що можуть виникати у відновленої помаранчевої коаліції в плані реалізації своєї політики в регіонах.
Існує низка ризиків, які стосуються стабільності виконавчої гілки влади на регіональному рівні. Такі ризики можуть актуалізуватись у випадку, якщо центр проводитиме безкомпромісну кадрову політику, не узгоджену з регіональними розкладами в органах місцевого самоврядування.
З огляду на це можуть виникати складнощі в реалізації запланованого, адже загальновідомо, що політика формується в центрі, але реалізується в областях та районах.
Для центральної влади також стане важливим і надзвичайно складним іспитом вирішення кадрового рівняння щодо призначення керівників обласних та районних держадміністрацій, особливо в тих регіонах, де більшість у складі рад становлять непомаранчеві сили.
Регіональна опозиційність
Сьогодні в Україні налічується майже 250 тисяч депутатів органів місцевого самоврядування різного рівня. Відповідно до закону про місцеве самоврядування, повноваження районних і обласних рад є доволі широкими.
Наприклад, районні та обласні ради виключно на своїх пленарних засіданнях затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку свого району чи області, цільові програми, заслуховують звіти про їх виконання; розподіляють передані з державного бюджету кошти у вигляді дотацій, субвенцій.
Облради та райради також вирішують питання про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, про управління об'єктами спільної власності територіальних громад, про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів.
Органи місцевого самоврядування теж мають вагомі повноваження, суттєві можливості та потенційний вплив на виконавчі органи на місцях. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого президент приймає належне рішення і дає обгрунтовану відповідь.
Однак у випадку, якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, президент повинен прийняти рішення про його відставку.
У тих радах, де більшість отримали сили, які можуть бути опозицією до президента України, формування коаліцій в органах місцевого самоврядування є надзвичайно важливим як у плані забезпечення інтересів громади, так і в плані запобігання ризикам, які можуть виникати в контексті стабільності органів виконавчої влади на місцях.
Яка б коаліція не утворилися в українському парламенті, варто все ж зважати на результати виборів до органів місцевого самоврядування в регіональному контексті. Не секрет, що, наприклад, переважна більшість обласних та районних рад на сході і півдні країни сьогодні фактично контролюється ПРУ.
Так, за результатами виборів у Донецькій обласній раді Партія регіонів отримала 120 місць із 150. Далі йдуть: Блок Наталії Вітренко 13 місць (6,9%), Соціалістична партія України – 10 мандатів (5,09%), КПУ – 7 місць (3,45%).
Тож блакитні, яких 80%, можуть, і не створюючи коаліції, висловити недовіру будь-якому голові облдержадміністрації, котрого призначить глава держави за поданням прем’єра.
Отже. перед центральною владою постало непросте завдання в плані створення коаліцій та опозиції в регіональному контексті. Якщо кадрові інтереси політичних сил, які стали переможцями виборчих перегонів на рівні регіонів, не будуть враховані центральною владою, можемо отримати перманентні регіональні кризи, тобто постійні конфлікти облрад із губернаторами.
Тому, які мінімум у шести українських регіонах (Донецькому, Луганському, Запорізькому, Миколаївському, Харківському та в Автономній Республіці Крим) ці сьогоднішні реалії мають бути враховані.
Так, у Миколаївській облраді, до якої обрано 14 представників НСНУ, 6 комуністів, ПРУ представлена 55 депутатами і може сформувати більшість. Те ж само маємо на Харківщині, де в облраду пройшли 80 регіоналів, на Луганщині (100), на Запоріжжі (62).
До того ж у радах органів місцевого самоврядування не існує імперативних мандатів, тому тут можливі потенційні міграції депутатів. З огляду на це, можуть створюватися опозиційні більшості і в інших обласних радах з усіма складнощами для центральної влади, які з цього витікатимуть.
Зваживши на результати місцевих виборів, видно, що в разі формування помаранчевої коаліції опозиційність ПРУ – сили, фактично опозиційної до президента, – матиме, власне, хіба що декларативний характер, адже в деяких важливих промислових регіонах владу буде реалізовувати саме вона.
Тому реалії сьогодні такі, що з політичними партіями, які вже завтра можуть опинитися в опозиції, але фактично контролюють чи потенційно можуть контролювати облради та районні ради, доведеться таки шукати компромісів.
У разі створення помаранчевої коаліції в центрі, на місцях та кадрова формула, яка була застосована в перші місяці президентства Ющенка (за якою виконавча влада в регіонах фактично автоматично розподілялася за партійними квотами помаранчевої команди і на рівні областей і на рівні районів), виявиться хибною.
Відтак одним із компромісних варіантів у питанні щодо регіональних кадрів може бути не тільки й не стільки партійне позиціонування регіонального керівника, скільки його професіоналізм, компетенція.
Процес узгодження кадрових рішень має бути прозорим. Важливо не тільки й не стільки призначати з центру, але й демонструвати чіткі критерії, які той професіоналізм здатні відобразити.
Можливо, в разі створення "помаранчевої коаліції" на рівні парламенту в деяких регіонах з огляду на склад більшості в місцевих радах було б логічно співпрацювати з опозицією на рівні коаліційних домовленостей, які би включали в себе не лише питання про розподіл посад, але й про розвиток регіонів, а також передбачали пошук узгоджених позицій під час реалізації центральних політик.
З огляду на це центральній владі доведеться робити дуже виважені кроки та віднаходити можливості своєрідної політичної, кадрової інкорпорації опозиції у владу, яку опозиційні політичні сили й так мають у регіонах, здобувши її за результатами місцевих виборів - адже в регіональному вимірі партійні вибори до органів місцевого самоврядування були своєрідним "четвертим туром" виборів президентських.
Якщо ж заганяти ці питання в глухий кут, в майбутньому ризикуємо отримати нові витки дискусій про федералізацію України та нагнітання пристрастей навколо питання про надання більшої економічної самостійності регіонів.
Юлія Кисельова, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень, для УП
