Країна, що виграла в лотерею

Щоб зрозуміти сутність сучасної Росії, побачити, куди вона йде та чого боїться, варто вимовити лише два слова – нафта і газ.

Ні, це зовсім не означає, що крім цих двох видів вуглеводневої сировини, в Росії більше нічого немає. Проте саме нафтогазові гроші є тим наркотиком, який живить нинішній стан свідомості російської еліти, який дає їй відчуття щастя, формує погляди на світ та впливає на найважливіші рішення.

Минули вже ті часи, коли прохолоду в стосунках між Україною та Росією можна було пояснити імперським синдромом росіян. Звичайно, синдром залишиться назавжди і, не виключено, буде притаманним навіть найблагороднішим з російських лідерів. З цим українцям можна лише змиритися.

Але зараз часи змінилися, і у ставленні до українців з'явився новий, ще більш холодний тон, який уже не порівняти з палкою образою коханки, яку відштовхнули.

Таким тоном розмовляють з людьми, яким залишилось жити недовго.

Схоже, що у російських верхах вважають, що Україна, зробивши свій вибір восени 2004-го року, тим самим відмовилась від Росії назавжди і ступила на шлях самознищення.

З уст російських можновладців можна почути презирливі слова про українців, мовляв, вони добровільно віддали свою країну під вплив центрів влади на Заході, які скоро зроблять із країни те, що вони вже зробили із Польщі, Прибалтики, Чехії та інших країн.

Зокрема, росіяни пророкують масове безробіття в Україні, внаслідок низької конкурентноздатності української економіки, яка зараз з максимальною швидкістю та без належної підготовки інтегрується у світове господарство.

В найближчі роки в Росії очікують більше десятка мільйонів трудових мігрантів з України.

Таким тоном розмовляють з людьми, яких не збираються рятувати.

Росіяни вважають, що вони врятувалися від агресивної експансії західного капіталу, зуміли вистояти, незважаючи на значні технічні, інфраструктурні переваги західних конкурентів Росії.

Природні багатства Сибіру врятували їх, і цим щастям вони зараз не хочуть ділитися ні з ким. В тому числі і з українцями. Останніх вони готові виштовхнути з нафтогазового рятувального човна, у якому Росія опинилися після розпаду СРСР.

Росіяни, точніше сп'янілі від власної нафтогазової неприступності російські можновладці, в Україні вбачають лише зайвий тягар, який заважає їм отримувати максимальний зиск зі своєї сировинної могутності.

Здається, в керівництві РФ думають, що від економічної деградації України Кремлю буде більше користі, ніж шкоди. Газова війна, заборони на ввіз з України деяких видів продукції – це лише засоби для того, щоб пришвидшити ту кризу в Україні, яку тут вбачають російські керівники.

Зараз вони зі злорадством відмічають, що інтереси Росії і Заходу в Україні співпадають, принаймні, в тій частині, яка стосується мінімізації українського суверенітету – як політичного, так і економічного.

Довести Україну до банкрутства, скупити за безцінь – ось у чому російське керівництво змагається із західними конкурентами. В своїх крайніх формах це нагадує тактику "спаленої землі": росіяни нічого не хочуть залишати своїм геополітичним супротивникам.

Таке відсторонене, холодне ставлення є колосальною зміною російської ментальності

Раніше росіянам на геополітичній арені була притаманна певна пасіонарність, принаймні, вони були впевнені, що несуть добро народам інших країн. І деколи це справді так було. Проте зараз, навіть у своїх власних очах, їм, подобається виглядати холодними циніками.

Користуючись термінами російських філософів, демон російської великодержавності зараз вже перестав вдавати з себе месію. Третій Рим засяяв у своїй "красі" – у байдужості, ситості та розпусті, як це бувало зі столицями великих імперій.

Мабуть, Росія не витримала страшного випробування – випробування легкими грошима. Нафтові надприбутки, котрі вона отримала останніми роками, завдали колосальної шкоди, зруйнувавши об'єктивне світосприйняття російських лідерів.

Росіяни не протестують проти Путіна з тих же причин, з яких українці вийшли проти Януковича – бо вони відчули міцність свого економічного становища.

Еліті бізнесу Путін дає заробляти надприбутки, в тому числі і за рахунок державних коштів. І еліта, за винятком окремих нелояльних олігархів, терпить Путіна. Від нього можна відгородитися ширмою фальшивого благочинництва, чи виконаннями не дуже чистоплотних завдань, які надходять з кремлівських кабінетів чи Луб'янки.

Багатії з радістю підігрують Путіну у його захопленні геополітикою, лише б він не втручався у процес створення великих капіталів.

Олігархам вигідно, щоб президент РФ думав про конкуренцію з заходом, про союз з Китаєм, про інші речі, насправді віддалені від реальності, словом, займався витонченими забавками. Лише б його енергія не виплескувалась у процеси освоєння природних ресурсів Росії.

Те, що відбувається в Москві - це може бути все що завгодно, але тільки не духовне відродження Росії, де на одній і тій же площі стоять поряд пам'ятники Сергію Радонєжському і Леніну, де з ресторану навпроти Троїце-Сергієвої лаври звучать блатні пісні.

Де "особи кавказької національності" вважають за краще не з'являтися у центрі Москви, а в метро стоять пристрої для повідомлення про можливі теракти.

Якою б була Росія без нафтогазових надприбутків – важко сказати. Але зараз у Москві тріумфує ситість, яка ще поглиблює кризу високої російської культури. Гроші, які країна ця по-справжньому не заробила, які вона виграла в лотерею, руйнують її душу.

Ігор Луценко, економічний консультант