Основний інстинкт – 2, або Чи народиться в Україні новий політичний міф

Тривалий переговорний процес щодо формування парламентської коаліції, неузгодженість та непевність щодо "помаранчевого" варіанту такої коаліції, посилене пропагування загальної "стабілізаційної риторики" в обговоренні наштовхнули на ряд думок "на тему".

Автор пропонує виходити з того, що переговорний процес і власне створення парламентської коаліції має бути логічним наслідком і продовженням цілого загальнополітичного, навіть історичного, процесу.

Ключовою та найбільш адекватною категорією аналізу українського політичного процесу сьогодні варто розглядати концепт нового політичного міфу. Зокрема, народження нового українського політичного міфу під час та після політичних подій, які названо Помаранчевою Революцією.

Автор ризикне заявити, що укорінення та розвиток цього міфу є відображенням наявності у помаранчевих сил основного інстинкту – інстинкту самозбереження. Формальною передумовою для започаткування реальності нового політичного міфу є формування помаранчевої коаліції (сьогодні вже з другої спроби).

Відмова помаранчевих сил від свого власного Міфу про Революцію означатиме їх цілковите історичне фіаско, реставрацію старого політичного міфу (Міфу про Стабільність) або розвиток нового – необов’язково кольорового – політичного міфу України.

Основний інстинкт: версія 1.0 - помаранчева

"Помаранчевий старт" не міг не відбутися після революційних подій 2004 року, проте презентував він себе громадськості в якості непідготовленого, непродуманого та неузгодженого проекту.

Усі змістовні прорахунки "сатирично відтінялися" рефренами про унікальність України, модність помаранчевої революції. Помаранчевій команді першого призову не вистачило духу та сміливості запропонувати позитивний революційний зміст інакший, ніж масове звільнення чиновників середньої ланки.

Крок, звичайно революційний по формі, але контрпродуктивний за наслідками, бо підготовкою нової альтернативної бюрократії в країні ніхто не займався. Тож очікування революційних структурних змін вилилося у персональні переслідування та масові звільнення.

Кадрова революція за результатами реалізації стала не просто пародією на Революцію, а серйозним стратегічним прорахунком, який почав зворотній відлік часу для ще несформованого міфу Про українську Революцію.

Звідси і розчарування політичною елітою країни, загальні фрази про те, що "народ переріс своїх правителів" тощо. Політики, які внаслідок революції на Майдані прийшли до влади, у більшості своїй виявились не готовими до розгортання політичного революційного міфу.

Основний інстинкт: версія 2.0 - ?

Те, що сталося після революційних подій 2004 року, було скоріше закономірним і очікуваним, ніж неприємно несподіваним. Більшості наших політиків не вистачає масштабності та перспективності мислення, щоб свої поточні прагматичні плани і дії звіряти з глобальною матрицею, у рамках якої вони працюють, або рамки якої вони самі вибудовують.

Безмежно дивує, як швидко, неусвідомлено та практично без бою "здавали" українські високопосадовці політичний міф про Революцію. Міф, який до речі, є головним джерелом їхньої власної легітимації.

Нерозуміння залежності власного майбутнього від утвердження символічних змістів штовхнула багатьох до звичного політичного Міфу про Стабільність, який був уособленням епохи президентства Леоніда Кучми. Міф про стабільність не є поганим, він просто інший, він спрацював в іншому історичному часі і політичному просторі.

Недоліки та прорахунки епохи президентства Кучми відповідно негативно позначилися і на ньому. Тому зараз Міф про Стабільність має негативні асоціації з минулим. Але найголовніша причина неприйнятності цього політичного міфу – інша.

Процес набуття влади новою помаранчевою командою – Революція та Майдан. І тоді стабільність їх не хвилювала. Тепер "помаранчеві політики" зобов’язані розвивати свій політичній міф, який забезпечить їх легітимацію. Інакше вони мають усі шанси увійти в історію як недолугий "помаранчевий експеримент", що відкинув країну назад у своєму економічному розвитку.

Сьогоднішня спроба створення помаранчевої коаліції – це другий історичний шанс сил, що прийшли до влади, на створення свого політичного міфу, якщо хочете – іспит на усвідомлення механізмів самозбереження.

Відмова від політичного міфу про революцію, започаткування нового міфу про об’єднання країни означатиме крах революційного міфу, стане початком кінця політиків "помаранчевої хвилі" та, врешті-решт, призведе до реставрації колишнього Міфу. Таким чином президент Ющенко просто втратить свою історичну політичну роль на символічному, а отже глибинному, рівні.

Так звана "широка коаліція" – технологія заповнення ідеологічного вакууму, страх перед змінами та нездатність такі зміни очолити. Для політиків – це письмово підтверджена "другосортність", неспроможність та нездатність відповідати на історичні виклики.

Народна мудрість має еквівалент таким процесам – "якось буде". "Якось" – це, коли ніхто не знає як. Саме тому від "широкої коаліції" можуть відмовитися політики, які готують для себе історичну роль "політиків вищого ґатунку".

Не виключено, що окрім БЮТ (особисто Юлії Тимошенко), з широкої коаліції можуть вийти і окремі особистості із Партії регіонів, які мріють про більш значущу історичну роль. Схопити влади хоч трошки, хоч щось – вибір політиків, які розуміють, що це їх останній шанс.

Ілюстрацією суспільного запиту на "широку коаліцію" (Порозуміння та Примирення) є виборча історія Народного блоку Литвина, що символічно загинув між двома політичними міфами.

Висунемо свою версію програшу – нерозуміння ідеологами кампанії самої суті тих процесів, які відбуваються. Для простору Міфу про Революцію та Звільнення абсолютно неадекватною виявилася Ідея Миротворчості та Арбітражу.

Мир необхідний, коли є простий політичний конфлікт, брутальне протистояння (аж до військового). Однак міфологічна реальність Революції – символічна і цілісна, вона не має місця для Порозуміння і Примирення.

Ці цінності розглядаються як крок назад. Ідеї Примирення – зовсім інша політичний нарратив, який так і не знайшов суспільного попиту.

***

На думку автора, і помаранчевим політикам, і будь-яким іншим необхідно усвідомити, що сьогоднішній унікальний історичний шанс – у зміні символічних лаштунків політичної сцени. У випадку повернення Міфу про Стабільність суспільство потроху прийде до думки, що Україна таки дійсно просто втратила час між 2004 і 2006 роком.

Міфу про Стабільність варто протиставити Міф про Якість, який стане органічним продовженням Міфу про Революцію. Ситуація народження нового політичного міфу вигідна усім: помаранчевим політикам – за потенціал власної ролі в історії, суспільству – за можливість отримати довгоочікувані якісні зміни, опозиції – за право створювати свій власний політичний міф.

Олена Лізунова, для УП