Коаліція: як вдало поступитися принципами

Уже третій тиждень післявиборчу Україну лихоманить, і головним проявом цієї лихоманки виступає слово "коаліція".

Розмови про те, хто, з ким і як формуватиме цю коаліцію, точаться вже не тільки у партійних штаб-квартирах чи програмі Савіка Шустера "Свобода слова", а й на базарах, в автобусах та студентських аудиторіях.

На відміну від політиків, для яких, схоже, головними були, є і будуть "кадрові принципи" (простіше кажучи, розподіл портфелів), що б там не говорилося про високі матерії, так звані пересічні виборці, включно із "простими" докторами наук, літераторами, бізнесменами середньої руки та поки що не вщент корумпованою частиною управлінців прагнуть ясності стосовно головних засад діяльності нового уряду.

Простіше кажучи, чиї конкретно інтереси і якими методами він буде захищати. Дискусії розгоряються, дискутанти напружуються, ніхто не чує один одного, всі переконані у власній правоті.

Здається, ще трохи – і обговорення проблем коаліції виллється у громадянську війну між потенційними учасниками цієї самої сакраментальної коаліції, до якої швидко підключиться їхній електорат. І всім стане ще веселіш.

А все тому, що склалася унікальна ситуація: абсолютна більшість дискутантів справді має рацію.

Навіть тоді, коли висловлює протилежні думки. Бо в країні справді треба проводити в життя кілька несумісних чи слабо сумісних одна з одною політик, а відповідно і формувати одразу кілька урядів, чільні особи яких могли б реалізовувати ці політики.

Згадаймо, що було торік, одразу після інавгурації Віктора Ющенка.

Призначений ним уряд мусив розв'язувати одразу кілька проблем:

* наповнити залишений у спадок попередньою владою геть "дірявий" бюджет;

* виконати соціальні обіцянки нового президента; прагнути подолати

* контрабанду, корупцію, "тіньову економіку";

* провести ревізію надто нахабної прихватизації часів Леоніда Кучми;

* залучити іноземних інвесторів;

* вступити до Світової організації торгівлі тощо – і при всьому тому намагатися тримати високі темпи зростання економіки і низькі темпи росту інфляції.

Було, втім, ще одне, не менш важливе завдання: якнайповніше забезпечення українського ринку вітчизняними енергоносіями, про нього уряд просто забув, і не дивно – всіх перерахованих вище проблем достатньо, щоб голова спухла у найгеніальніших економістів та менеджерів, адже йдеться про речі, які просто неможливо сумістити в часі, але які треба, тим не менше, якнайшвидше зробити!

Не дивно, що уряд Юлії Тимошенко впав. І справа тут навіть не у "любих друзях". Жоден уряд не зумів би тут зробити нічого путнього, взявшись за все одразу.

Тим часом на уряд тиснули різні суб'єкти "помаранчевої коаліції" – кожен слушно наполягав на першочерговості однієї чи групи завдань з-поміж згаданих вище.

Теперішня веремія з формуванням коаліції має в основі практично ту саму ситуацію. Тільки і політики, і народ стали дещо мудрішими, і тепер усі прагнуть чіткості: давайте одразу ж назвемо проблеми та методи їхнього вирішення, водночас і урядовців, здатних на ці подвиги.

Але саме ця мудрість і заплутує формування коаліції: СПУ заявляє, що не хоче йти в НАТО, НУ хоче перейматися кадровими питаннями, а БЮТ рветься здійснити гасло: "Бандитам – тюрми!"

І при всьому цьому "регіони" заявляють, що теж не проти коаліції, якщо буде прийнятий їхній план пришвидшеного економічного розвитку, а насправді – зростання "чистого" ВВП за рахунок соціальних цілей.

Отже, існує три основі варіанти формування коаліції, визначення її цілей і, відповідно, вибору конкретних персонажів на чільні місця в уряді - "дерибан за інтересами" ми не беремо до уваги.

Перший – вибрати дві-три основні проблеми, над якими слід працювати, визначити кілька цілей розвитку, відповідно підібрати склад уряду і принципи його організації, - і втілювати намічені цілі в життя впродовж усієї каденції уряду, або до розпаду коаліції.

Другий – повторити в головному дії першої половини 2005 року, спробувавши розв'язувати одночасно всі питання, сегментувавши уряд на кілька груп, кожна з яких реалізовуватиме власну стратегію, щоб відбувся, так би мовити, природний добір і вижили найсильніші та найефективніші.

Третій варіант – вибудувати ієрархію цілей у часі та просторі, розбити урядові завдання на певні послідовні етапи, й відповідно до цих етапів проводити кадрові ротації та зміни політичних засад урядової праці.

Поясню на прикладі, про що йдеться. З кінця 1980-х і до кінця 1990-х у Польщі послідовно змінювалися праві та ліві уряди, які мали в головному спільну – ринкову та євроінтеграційну – стратегію, проте втілювали в життя різні програми – ліберальну, головним ідеологом якої був Лешек Бальцерович, та інституційну, ідеологію якої творив Ґжеґош Колодко.

Кожна програма мала свої плюси і мінуси, кожна "на виході" вела до беззаперечних здобутків і нових проблем, а тому послідовне взаємне коригування наслідків утілення двох ідеологічно відмінних програм різними урядовими командами дало позитивні наслідки: перетворення Польщі зі зруйнованої пізнім комунізмом країни на повноправного члена Європейського Союзу.

Так от, коли б при владі у цій країні перебувала весь час одна, навіть найкраща, урядова коаліція, нічого б гарного не було. А так різні урядові комбінації з числа соціалістів, лібералів і консерваторів в результаті дали саме те, що й було потрібне Польщі.

Якщо хтось іще не зрозумів, то пропозиція полягає в тому, щоб замість чергування програм/ідеологій/кадрів в результаті змін владних коаліцій здійснити таку зміну в межах однієї коаліції, весь час переформатовуючи її відповідно до характеру розв'язуваних завдань.

Скажімо, на перший рік головне – боротьба за олігархами та максимальне розширення власного видобутку енергоносіїв. Тоді тут потрібна "залізна леді" у виконавчій владі та вмілий "диригент" у законодавчій.

На другий рік, після розчищення економіки, постає завдання посиленого промислового зростання та залучення західних інвесторів у газову галузь.

Відтак прем'єром має стати сумирний ліберал, відповідно змінюється і програма уряду, а Верховна Рада тим часом готує конституційну реформу, оскільки настав час відкоригувати Основний Закон відповідно до набутого досвіду взаємодії уряду, парламенту, президента і місцевої влади.

Отже, треба "виструнчити" більшість і додати до неї голоси частини опозиції, а тому місце "залізної леді" – на чолі Ради з шаблею у руці.

Ну, а далі громадянам потрібен рік "соціального перепочинку", підтягування рівня пенсій та зарплат до прийнятного рівня. Відповідно – особисто й програмно – переформатовані й органи влади.

І так далі. Аж поки не надійде час реально вирішувати питання про вступ до НАТО, - і тоді ті, хто проти цього, на якийсь час відійдуть убік, а потім знову повернуться – бо ж у країнах-членах Альянсу соціалісти – люди поважні...

Іншими словами, кавалерійська атака на олігархічний капітал – одна справа, мобілізація всіх ресурсів на розвиток власного газового сектору – друге, проведення украй непопулярної реформи житлово-комунального сектору – третє.

Можна або щоразу міняти уряд та проводити дострокові парламентські вибори, або всім потенційним членам "помаранчевої коаліції" одночасно поступитися принципами й амбіціями з тим, щоб ці принципи та амбіції виходили на перший план у певний момент й у певній владній структурі при збереженні загального формату цієї коаліції.

А тому питання не в тому, чи буде Тимошенко прем'єром, а у тому, коли їй доцільніше бути на цій посаді, виходячи із загальних інтересів та її власних бійцівських якостей.

Так само і з урядовою ідеологією: на перший план мусить виходити те, що відповідає завданням моменту.

Адже, на щастя, і консерваторів, і соціалістів, і лібералів у владному оркестрі вистачатиме, тому залучати когось ззовні буде непотрібно.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"