Другий шанс помаранчевих
Півроку жорстких політичних баталій, в тому числі й між колишніми та майбутніми союзниками, які привели до реанімації загрози реваншу Януковича, призвели лише до того, що повернули ситуацію назад, до стану вересня 2005 року.
Український народ по суті дав помаранчевим другий шанс. Саме про це свідчать попередні результати парламентських виборів.
Проте, якщо політиками з демократичного табору не буде винесено уроків з останньої кампанії, третій шанс для них стане нереально щедрою розкішшю.
Чергова перемога помаранчевих сил стала другою після помаранчевої революції можливістю для України назавжди перегорнути сторінку історії, пов'язану з ментальним та кадровим спадком радянської й російської імперій.
Головний урок з підсумків голосування має взяти президент. Адже його ставка на цілком сірих людей, головною якістю яких є показна, а зовсім не реальна лояльність, цілковито провалилася.
Роман Безсмертний, цілком можливо, непогана людина, ще три місяці тому заявляв, що "Блок "Наша Україна" - як ферзь на шаховій дошці – куди хоче, туди й ходить". За такого розуміння суті політичних процесів керівником штабу "Нашої України" немає нічого дивного, що цей ферзь зайшов туди, куди зайшов.
Причому такі провали трапляються вже не вперше.
Після виборів 2002 року фактично була знівельована перемога "Нашої України". Проте жодних кадрово-організаційних висновків президент тоді так і не зробив. І справа не у звинуваченнях у корупції. Адже вони досі лишилися бездоказовими. Річ в елементарній неефективності кадрів, які чи то обрав для себе президент, чи то просто самі проштовхалися до президента.
Народ - ні в Україні, ні деінде - не любить гладких та жадібних на емоції людей. Народ любить, щоб його любили – саме це є природною причиною результатів Юлії Тимошенко і сіро-респектабельного списку "Нашої України".
Тимошенко часто називають "прекрасною акторкою". Проте відомо, що переконливо вдавати любов до людей може тільки той, хто здатен на сильні емоції.
Колишній головний розвідник України Олександр Скипальський якось сказав про кадрові проблеми нинішньої влади: "Є ще третя сторона проблеми, дуже важлива. Це вміння слухати неприємні речі. Я можу сказати як пораду для президента: завжди приємно чути, що все добре, що ти найрозумніший - тут не потрібно ніяких зусиль. Але життя показує, що потрібно гідно сприймати і неприємні речі".
"Коли людина любить слухати тільки приємне, її оточують підлабузники. І, на величезний жаль, у Вашому оточенні їх дуже багато. А це фактично загроза нашому майбутньому. Ті тверді прагматики, що можуть сказати і неприємне, якщо воно відповідає державним інтересам, на жаль, не завжди Вами сприймаються. І, якщо ви, Віктор Андрійович, цього не побачите і не виправите становище, наслідки для України будуть трагічними".
ІНТЕРВ'Ю ЗА ГОДИНУ ДО ВИБОРІВ |
Юлія Тимошенко: "Протягом цих виборів я двічі об'їхала навколо земної кулі" |
Найголовніше, що президент має розуміти – в разі союзу з "Регіонами" ні про яке вирішення ключових національних задач – досягнення безпеки і зовнішньої стабільності України на тривалу перспективу, вступу до ЄС і НАТО та її захищеності від зовнішнього втручання, мови йти не може.
Ймовірно, свій урок має винести і Юлія Тимошенко. Якщо вона не зможе загасити в собі негативні емоції, іноді цілком природні і зрозумілі, це може кінчитися погано.
Емоції вже ледь не згубили кампанію БЮТ завдяки незрозумілому для виборців голосуванню за відставку уряду Єханурова в січні, яке стало несподіваним подарунком для кампанії НСНУ. Лише в останні два тижні БЮТу серйозними зусиллями вдалося відіграти цю ситуацію, власноруч створену з явно "емоційних" мотивів.
Тимошенко явно потрібен конструктив. Може хоч зараз помаранчевим вистачить здобутого досвіду вже не розмінюватися на дріб'язкові чвари, які шкодять вирішенню національних задач.
Найбільш гіркий урок для Януковича. Йому ще тільки належить зрозуміти, що, будуючи кампанію на нехтуванні національними інтересами України та розколі країни, він уже ніколи не буде при владі. А враховуючи симпатії виборців серед вікових груп – електоральний результат такої політики з кожними виборами ставатиме дедалі гіршим.
Тому в політичної сили Януковича є два шляхи – або полюбити Україну, або на смітник історії. Слідом за комуністами.
Найоптимістичніший підсумок цих виборів – голосування за блок "Не Так!". Судячи з його результатів, український народ сказав НАТО "Так!", а ЄЕП і російській державній мові, відповідно – "Не Так!".
Мають винести свої уроки й соціологи, які дружно присуджували друге місце "Нашій Україні", і політологи. Зокрема, російський політолог Станіслав Бєлковський стверджував, що Тимошенко, як людина "індустріального" світу, на відміну від "людини повільного світу" Ющенка, "ніколи не буде в повній мірі органічною" в Україні.
Стереотипи про поміркованість і брак радикалізму в українців почали давати тріщину півтора роки тому, під час помаранчевої революції. Зараз вони остаточно втрачають практичне значення, навіть в колі іноземців.
Треба вивчити історію та етнографію України, щоб зрозуміти, що українці досить спокійно сприймають динамічне й енергійне керівництво з боку жінок. Етнографи відзначають найбільш соціально значуще становище жінки серед європейських народів саме серед українців. Пару тисяч років тому населення України навіть називали "підвладними жінкам".
В той час Україною носилися жіночі загони так званих "амазонок", з найбільшою концентрацією в акурат у районі сучасного Дніпропетровська. Можливо, динамічне керівництво з боку жінки робить для вкрай амбітних українських чоловіків не такою образливою необхідність підпорядковуватися іншим чоловікам.
Тимошенко є настільки ж архетиповою для України, як і Ющенко. Саме тому виборцям так важко було їх розділити, і саме тому так міцно виглядав їхній союз до президентських виборів.
Тому уроки від даних виборів мають отримати всі – крім народу. З народом у нас і так усе добре.
Суттєві провали помаранчевих, їхні постійні, часто до непристойності дрібні чвари, неграмотна кадрова політика влади, а точніше її відсутність, очевидний навіть для пересічних громадян дилетантизм низки вищих помаранчевих керівників з усіх таборів, іноді вкрай дискредитований контингент у місцевих партійних списках помаранчевих – і попри все це український народ у своїй критичній більшості не проголосував ні за вчорашніх, ні за позавчорашніх.
І, наостанок, дуже важливий для національної єдності факт – перемогу в Україні, як і писалося в УП, втретє за останні вибори визначає Центр України – історичне ядро країни з населенням в 19 мільйонів осіб і столицею Києвом.
Мешканці цієї території виявилися достатньо політично зрілими і попри розчарування не проігнорували вибори. З областей Центральної України мешканці Хмельницької, Вінницької і Полтавської областей голосували навіть більш енергійно, ніж донеччани.
Тобто в Україні вже сформувався історично і політично легітимований центр, сила тяжіння якого, ймовірно, зростатиме. Можливо, в історичній перспективі саме це стане основним підсумком останніх виборів.
