Три України

На цих виборах люди обирають три ідеологічно різні минулі, теперішні і майбутні України. Будучи відвертими антагоністами, ці України водночас інколи і перетікають одна в одну, черпаючи одна з одної свої ключові тези, запозичаючи методи боротьби й інколи навіть цілком будуючи себе на запереченні ворога.

У цій статті – тільки своєрідні моделі, "чисті форми", розкриті через людей, котрі прихильні до них. Насправді кожна політична сила і люди, що її підтримують, по-своєму неповторно переливають крізь себе ці ключові позиції. Спеціально не називатиму політичні сили, що стоять за кожною з цих концепцій – їх видно неозброєним оком.

Україна глуха: радянсько-російський варіант

Для прихильників цієї моделі минуле України як держави – це просто намагання ворожих польських, німецьких, американських чи якихось інших еліт відірвати частину предковічно-східнослов'янських земель від старшобратського кореня.

Від початків життя на нашій землі і до теперішнього часу, згідно з карамзінівсько-сталінівською концепцією історії, малоросійське плем'я прагнуло органічно влитися в єдине тіло Російської імперії.

Так, Батиївські орди спричинилися до переходу Київської Русі на північ (а на українській території її взагалі не залишилося), козаки тільки й прагнули стати царським військом, ворожі розвідки творили УНР і стимулювали шестидесятників, і, кінець кінцем, таки розвалили Радянський Союз (в іншому варіанті – Велику Росію).

Голодомору, русифікації і колоніальної залежності України для них не існує, навпаки, все, що є – наслідок правильного урядування радянської влади.

Ця концепція відверто шизофренічна в описі сучасності – тут на одній титульній сторінці сусідять Ленін і патріарх православної церкви, що вітає ленінську "паству" з Різдвом, заклики скинути "антинародний режим" і заклики до того ж "антинародного режиму" дотримуватися конституції і закону, відверта зневага до української мови і декларування уявного "інтернаціоналізму".

Вони атакують, називаючи це захистом російської мови від української, народу від "злочинної влади", економіки від іноземних "втручань". Дрімучий протекціонізм і часто антиринковість, ностальгія за прекрасними плановими радянськими часами і "великою державою", підкреслений мілітаризм через символи минулого, героїчні перша і друга світова війни, перемоги радянської науки і техніки сусідять тут з ортодоксальним православ`ям і антисатанізмом з його цифрово-міфологічним рядом.

Зараз тут панує алергія на помаранчевий колір, агресія і образа, прагнення реваншу. "Радянсько-російські" бояться незрозумілого їм "агресивного" Заходу – чи в форматі НАТО, чи ЄЕС, чи якому-небудь іншому, бо для них Холодна війна далі триває.

Майбутнє для них немислиме без Росії, приєднання до якої в тій чи іншій формі бачиться для них найважливішим завданням на найближче майбутнє. На дальші часи особливих планів немає.

Прихильники "російсько-радянського" шляху засадово недіалогічні, це – люди тоталітарної політичної культури. Для них демократія – це технологічна умова для реваншу. "Хто не з нами – той проти нас" - ось їхнє гасло. Це вони заганяли людей на мітинги "на підтримку" й виганяли з роботи за інакодумство. Вони не шукають компромісу та діалогу. Імперсько-шовіністичний російсько-радянізм – шлях у майбутнє через минуле.

Україна сліпа: амнезійний варіант

Минуле для "амнезійників" – гнучке до неможливості. Не маючи своєї системи цінностей, вони легко асимілюють все, що є. Пам'ятник Леніну, Катерині Другій і Шевченку майже поруч абсолютно нормально уживаються у його світі, і гордість за перемогу радянської армії аж ніяк не суперечить колекціонуванню нацистської символіки.

Який найкращий спосіб вирішити проблеми минулого? Звичайно ж, їх забути, перечекати, поки сварливі старигани повимирають. Нормально зажити собі на цій території, ефективно облаштовуючи свій побут – ось ідеал цієї "ідеології шлунка".

Амнезійні люди – люди авторитарної політичної культури, культури неучасті. Саме вони за гроші стоять під будь-якими прапорами. Помаранчеві, білі, сині, голубі чи зелені, гуманоїди чи марсіани – лише б гроші платили і не заважали жити. Для них всі політики – погані, і "туди не варто лізти".

Для них демократія – анархічне безглуздя. Вони, проте, можуть підтримувати політичні сили тому, що "так прикольно", не особливо задумуючись про наслідки такого голосування.

Амнезійна концепція – ідеально малоросійська, "мояхатаскраївська". Її прихильники – нестійкі у своїх поглядах, легко піддаються впливам як неорелігійних, так і відверто піарних проектів, легко розчаровуються і "зачаровуються". Амнезійне малоросійство – шлях у незрозуміле "ковбасне" майбутнє без минулого.

Україна німа: українсько-національний варіант

На минулому цієї концепції частково побудовано символьний ряд легітимізації сучасної української держави. Київська Русь, згодом – козацька держава через Українську Народну республіку – предвісники сучасної української держави, символи яких використовуються у сучасному державотворенні.

Всередині неї існує своєрідне (проте неагресивне) протиставлення Росії, а потім і Радянському Союзу як джерелу русифікації, репресій і економічного визиску.

"Національно стурбовані" представники цієї концепції пробують обгрунтовувати необхідність захисту своєї культури, постійно наражаючись на агресивну інтернаціоналістично-шовіністичну відповідь – надто вже тиха їхня "правда".

Затиснута, втім, у досить маргінальні шори здискримінованої "балакунами" культурницької парадигми, вона змушена постійно захищатися від закидів противників.

Інші ж її представники просто з симпатією ставляться до культурних проблем, з успіхом знаходячи в ній місце і для себе – як культурній меншині чи як поколінню епохи трансформації.

Люди цього варіанту – здебільшого прихильники помаранчевих. Демократія для цих людей – базовий механізм для творення державної влади з урахуванням їхньої думки. Майбутнє для цих людей – це прогресивний шлях змін від колоніального минулого до незалежного майбутнього з європейським напрямком.

На завершення

Існують національні тоталітаристи; хтозна, можливо, є і відверто демократичні діалогічні комуністи. У певних сил наявні чи й не всі три компоненти. І ця стаття – тільки спроба описати три ідеологічні вектори, у напрямках котрих рухаються різні політичні сили, встановити критерії їх оцінки.

Остап Кривдик, політолог, активіст, випускник НаУКМА 2004 року