Почому локшина для вух киян?

Днями у Київраді була утворена фракція Партії регіонів у складі семи депутатів. І днями ж у поштові скриньки нашого мікрорайону був розкиданий черговий, четвертий номер чи то газети, чи то журналу, чи то рекламного буклету під назвою "Громадський актив Києва". Тобто видання, яке представляє позицію організації, вже рік присутньої, і присутньої активно, в політичному житті української столиці.

Про цю активну присутність трохи пізніше. А зараз варто процитувати гасло ГАК, розміщене на 3-й сторінці видання. Тим більше, що за минулий місяць кияни могли бачити його роз тиражованим на тисячах барвистих плакатів, розклеєних по всьому місту, і на численних біг-бордах:  "Київрада має працювати на киян, а не для політичних партій. У нас відібрали можливість обрати свого незалежного представника у міську владу, який би ніс особисту відповідальність за захист наших прав".

Далі дрібним шрифтом знову майже те саме: "Політичні партії розраховують на політичну неосвіченість киян. Мажоритарну систему виборів замінили на голосування за списками. Тобто у нас відібрали можливість обрати свого незалежного представника у міську владу, який би ніс особисту відповідальність за захист наших прав".

У наступному абзаці – по колу: "Нам пропонують голосувати не за особистості, а за списки... Жодна партія не готова відмовитися від партійних амбіцій та стати об‘єктивним представником інтересів киян у Київраді...". І т.д., і т.п. Уздовж усього видання: "У міській раді мають бути депутати, які представляють інтереси мешканців столиці, а не інтереси політичних партій"  тощо.

Спершу було подумав: Леонід Данилович Кучма таки вирішив повернутися до активного політичного життя і розпочав активну боротьбу. Поки що – за столицю. Бо ж нічого принципово нового в антипартійних випадах у порівнянні зі спічами другого всенародно обраного президента у 1996-97 роках ГАК не запропонував. Тільки тоді йшлося про вибори до парламенту, тепер – до Київради.

Ба більше: Л.Д. Кучма з подачі свого тодішнього головного ідеолога В.М. Литвина розказував про партії значно більше всіляких гидких речей: мовляв, вони представляють інтереси тільки 1-2% населення, яке є їхніми членами; вони вузько зашорені власною ідеологією і не прислухаються до волі народу; вони не мають достатньо кадрів, щоб забезпечити управління державою, і таке інше.

Але потім я побачив фото молодого хлопця на ім‘я Олександр Пабат, представленого як лідер ГАК, і зрозумів: панове, кучмізм – це таки система, здатна жити, самовідтворюватися й перемагати без Леоніда Даниловича.

Що у координатах кучмізму й кучмономіки чорне поставало як біле,  випробувані у світі методи економічних реформ давали наслідком протилежні очікуваним іноземними радниками результати, а гучні назви та ідеологічні конструкти, начебто закорінені у вітчизняну політичну практику (соціал-демократи, ще й об‘єднані!), насправді не мали нічого спільного зі своїми прототипами, писалося чимало.

Що справжні політичні партії – з чітко виробленими програмами, із зарубіжними зв‘язками, із опорою на українські традиції, із такими лідерами, які не продавалися за тридцять "кусків", і, головне, із масовими структурами волонтерів "унизу" – становили смертельну загрозу всій "президентській вертикалі", поєднаній із кланами та олігархічною економікою, теж писалося не раз.

Якраз упертий опір кучмівської системи структуруванню справжніх політичних партій і створення партійних "діючих макетів", політичних холдингів на кшталт згаданої СДПУ(О) й мали наслідком слабку ефективність законодавчої влади та місцевого самоврядування. А чи можливий ефективний розвиток "безпартійної", а потім "квазіпартійної" країни – якою була і досі є Україна на відміну не те що від Польщі та Литви, а і від Грузії та Молдови?

І не випадково, мабуть, автори словника "Політична наука" пишуть: "Партія політична – індикатор і необхідна умова існування та функціонування демократичного політичного режиму". Але лише тоді, коли така партія змагається на виборах з іншими партіями, прагне самостійно чи в коаліції з іншими політичними силами прийти до влади або впливати на владу "з метою максимальної реалізації власної програми". При цьому діяльність партій базується на принципах загального виборчого права і так само загального, за певними правилами, змагання за владу на всіх рівнях.

Абеткова річ, чи не так? Як і те, що партії на виборах представляють на розсуд виборців певні команди; якщо ці команди неефективно працюють у структурах влади, то конкретні партії втрачають на наступних виборах підтримку з боку електорату.

Врешті-решт, кожна із зацілілих в конкурентній боротьбі партій парламентського типу вже не дозволяє собі брати казна-кого до своїх списків чи у разі мажоритарних виборів висувати непевних кандидатів в округах.

Зі свого боку, виборці не купуються на т. зв. "незалежних" кандидатів, оскільки розуміють: тільки команда з певною програмою діяльності та ідеологією, об‘єднана, якщо хочете, колективною відповідальністю перед своїм електоратом здатна щось зробити. Реально, а не на словах.

Незалежні ж кандидати насправді можуть стати виборцям у нагоді тільки в одному випадку: якщо влада в державі авторитарна. Тоді кожен, хто у представницьких органах діє незалежно від "бацьки" чи "великого коменданте", -  це справді репрезентант електорату, який несе "особисту відповідальність за захист прав громадян". Часом аж до буцегарні.

В усіх інших випадках "незалежність кандидатів" і "незалежність депутатів" – перепрошую, але це туфта, в яку можуть повірити дуже наївні або ж заморочені агітками ГАК виборці.

Справедливість цієї тези легко побачити на двох прикладах. На початку статті я згадав про створення у Київраді фракції Партії регіонів. Чи голосували виборці за таку фракцію? Ні. Під час виборів мажоритарних 2002 року чи частина, чи навіть усі члени новоствореної фракції позиціонували себе як "незалежнікандидати". Можливо, вони й після проходження до міськради звалися "незалежними". А тепер вони "регіонали".

Чи пов‘язана якимось чином їхня теперішня позиція з настановами їхніх виборів? Сумніваюсь. Хоча б тому, що на виборах 2002 року Партія регіонів як самостійна політична сила не виступала...

Тепер інший приклад. ГАК заявляє, що він іде на вибори на основі блоку міських організацій Ліберально-демократичної партії, Партії правозахисту і Народної партії вкладників та соціального захисту. Мовляв, це буде не партійний список, а список, сформований на основі побажань самих мешканців столиці, відтак "кияни зможуть обрати до міської влади депутатів, які представлятимуть інтереси киян, а не політичних партій".

Більше того: "формувати списки ГАК та оцінювати кандидатів будуть усі громадяни Києва". Не будемо надто суворими до рівня знань претендентів на роль рятівників столиці від зловмисних партій: ніяких "громадян Києва" існувати не може в принципі, бо ж Київ – не окрема до того, що формуватимуть списки ГАК "усі громадяни" А якщо хтось відмовиться? Чи буде у відрядженні? Розстріляють? Чи пробачать?

Головне в іншому: на основі певної ідеології - "геть партії!" - формується "незалежний список представників киян". Тобто – певна команда з певними цілями і програмою дій, яка йде на вибори з метою завоювання влади. Іншими словами, в обгортці ГАК виборцеві підсовують організацію, яка вписується у будь-яке визначення... політичної партії. Як то кажуть, приїхали.

А на додачу – партія вельми специфічного ґатунку. Я не буду довго доводити, що представляти інтереси усіх киян навіть теоретично неможливо - крім одного випадку, - якщо всі жителі однаково безправні перед волею градоначальника, прем‘єра чи президента, але тоді йдеться не про депутатів, а про "ходоків до Леніна", про "холопів з чолобитними".

За будь-яких обставин переконаний комуніст, чи навіть безпартійний, не зможе представляти у місцевій владі інтереси переконаного ліберала-виборця – останній не схоче платити податки на побудову нового пам‘ятника Іллічу, відтак почне ховати доходи і т.д.; а затятий комуніст піде на прийом до депутата-націоналіста тільки для того, щоб вчепитися тому в горлянку і т.д.

Годі й казати, що прихильники БЮТ, "Нашої України" чи Соцпартії навряд чи довірять саме ГАК представляти їхні інтереси, маючи можливість провести до Київради депутатів від партій, яким вони довіряють.

І не в останню чергу цей електорат зверне увагу на те, що видання і рекламні матеріали ГАК друкуються величезними накладами, що це "об‘єднання громадських організацій" може дозволити собі вільно виходити в найрізноманітніші ЗМІ, що все місто цілий рік утикане наметами з емблемами ГАК – і так далі.

Тобто йдеться про дуже елегантно, сказати б, обставлену бурхливу діяльність "Громадського активу Києва", який, знов-таки, у стилі Кучми Л.Д. та радянських часів самозванно прибрав назву міського активу – пам‘ятаєте, як любив Данилич виступати перед регіональними "активами"? Можна сказати, навіть вишукано обставлену діяльність.

І скільки все це задоволення коштує, подумає виборець.

Панове, якщо зірки запалюють, це комусь потрібно. І якщо хтось оплачує дії "активу", який прагне заперечити демократизацію в Україні під гаслами самої демократизації – це теж не випадково. Так, звичайно, значне число партій і партійок в Україні дбає тільки про добробут власних лідерів.

Але існують і реальні політичні сили, з реальною ідеологією, більш-менш професійними командами, і чим швидше регулярне спілкування з електоратом  викшталтує ці партії як цивілізовану політичну силу, як "двигун" політичного сектора громадянського суспільства, тим краще для українського соціуму. І не треба, мабуть, винаходити велосипеди – і в Індії, і в Іспанії, і в Норвегії політичне життя на всіх рівнях пов‘язане з політичними партіями.

...А тим часом Олександр Пабат зустрічається з чинним міським головою Олександром Омельченком на запрошення останнього, у той час, як лідери інших об‘єднань киян такої можливості не мають.

Висновок лідера ГАК щодо причин неефективності столичної влади, опублікований "Вечірніми вістями" після цієї зустрічі звучить так: "Проблема неефективності влади полягає в роботі чиновників середньої ланки. Вони свідомо саботують будь-які доручення... Ми змусимо чиновників виконувати свою роботу".

Отже, ворогів киян ГАК знайшов. Це політичні партії та чиновники-саботажники лише середнього (не вище!) рівня. Передвиборча кухня працює на повну силу: готуються нові порції локшини на вуха киян...

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"