Система не правоохоронна, а каральна

Колись найгуманніший у світі радянський суд карав ворогів режиму. Сьогодні його спадкоємець суд незалежної не комуністичної України просто карає. Щоб отримати покарання не обов`язково бути ворогом – досить просто мати необережність і потрапити до рук правоохоронців.

Останнім часом автору довелося переконатися в цьому двічі, розслідуючи побутові вбивства у Донецькій області. Аби уникнути звинувачень в упередженості до регіону, наголосимо, що подібні речі, за інформацією правозахисників, трапляються по всій Україні. Крім того, нова інформація підтвердила висновки з розслідування двох інших справ у Львові – правда, вони стосувалися не убивств.

Жанр розслідування передбачає відстороненість журналіста, але також змушує виступати в якості адвоката двох громадян, засуджених Апеляційним судом Донецької області до 12 і 13 років ув`язнення. Недарма після цього судового рішення правозахисна організація Гельсінська спілка з прав людини оголосила, що взяла під свій контроль розгляд цієї справи у Верховному Суді.

Мешканців містечка Шахтарськ, що на Донеччині, охоронці шахти 24-річний Руслан Бредун і 20-річний Валерій Журавський отримали термін за нібито вбивство у ніч на 15 січня 2004 року неповнолітнього В.

"Нібито", бо обвинувальний висновок ґрунтується винятково на власних свідченнях обвинувачених, від яких вони відмовилися за кілька днів після арешту. Вони твердять, що ці свідчення з них вибили силою.

Є докази, що одного із затриманих Руслана Бредуна було взято на роботі о 12.00, але фактично протокол затримання оформлений о 21.15. Тобто понад дев`ять годин Руслан Бредун перебував у міліції без належно оформлених документів. Він твердить, що саме в цей час із нього вибивали явку з повинною. Інший засуджений Валерій Журавський твердить, що з ним повелися так само.

Крім того: 1.На їхньому одязі не знайдено жодної краплі крові.

2.На знайденому поблизу місця вбивства шматку труби, яке слідство визначило як знаряддя вбивства, не виявлено жодного відбитку пальців "убивць". До того ж на самій трубі не виявлено слідів від тіла убитого.

Згідно з версією слідства, шматок труби загнали убитому в око. Цілком природно, що як зовні, так і всередині труби мали б залишитися якісь сліди. Але їх немає.

3. Немає жодного свідка, який би заявив, що він бачив момент убивства.

Слідча Шахтарської міжрайонної прокуратури Людмила Прокопова, яка вела цю справу, вдалася до безпрецедентного кроку. Задовго до рішення суду вона надрукувала статтю в шахтарській газеті "Знамя победы" під назвою "Лжесвидетельство — уголовно наказуемо".

Вона змінила лише по одній літері у прізвищах героїв і попередила усіх свідків, так само змінивши по одній літері у їхніх прізвищах, що вони із статусу свідків можуть перейти у статус обвинувачених за лжесвідчення. Мова йде навіть про тих свідків, які були друзями убитого.

Таке діяння до рішення суду є вельми сумнівним не лише з точки зору професійної етики, а й з погляду закону. Вищезгадані дії є порушенням Крминіального кодексу України і Кримінально-процесуального кодексу України.

Згідно з законом, слідчий не має права розголошувати матеріали кримінальної справи до рішення суду і не має права чинити психологічний тиск на свідків.

Ще один випадок, вже викладений автором у статті "П`яні вбивці чи без вини винні?", який демонструє пов`язаність міліції, прокуратури і суду.

Родичі звинувачених навели докази корумпованості суддів. Їх нишком замінили, не даючи жодних пояснень причин заміни, як це мало б бути за законом.

"Надання головою апеляційного суду будь-яких коментарів за будь-якими справами діючим законодавством не передбачене", — написав голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв у відповідь на прохання прокоментувати події і ситуацію.

Після цієї статті депутат Юрій Оробець зробив запит до Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і до Генеральної прокуратури. у відповідні інстанції. Однак отримав формальні відписки, в яких нічого не було сказано про суть справи.

Майже через рік довелося зайнятися великою мірою подібною справою. Мова про вбивство у червні 2003 року 88-річного пенсіонера Олександра Гартованого. Це сталося у містечку Курахове Мар`їнського району Донецької області.

Учасника ще фінської війни вбили, пограбували, винісши з його квартири чорно-білий телевізор "Рекорд-350", два алюмінієві бідони загальною вартістю 93 грн. 24 коп.

Після вбивства квартиру підпалили, імовірно, для того, аби замести сліди. Обвинувачуються двоє молодих чоловіків. Один із них після події переховувався від правоохоронців і перебував у розшуку, поки його не затримали.

Але мова про інше. На відміну від першої справи існує один фактор, який ускладнює становище обвинувачуваного 21-річного Олексія Москаленка. Це - свідчення проти нього однієї зі свідків, яка нібито бачила на його руках кров.

Його захисники твердять, що та жінка, яка свідчить проти нього, є особа зацікавлена і на противагу виставляють свідчення інших трьох людей, які у вечір вбивства нібито бачили Москаленка у зовсім іншому місці. Крім того, на одязі Москаленка не виявлено крові.

Відбитків його пальців не знайдено на знарядді вбивства. Та й саме гіпотетичне знаряддя вбивства знайшов лише третій за ліком слідчий у цій справі.

Зрозуміло, що тут повинно ретельно розібратися слідство. Але суд уже двічі відправляв справу на дослідування. Останнім часом судове засідання двічі не відбувалося. 16 січня цього року через неявку прокурора його відклали на невизначений термін.

Та вся проблема в тому, що обвинувачений Москаленко сидить в СІЗО з 19 липня 2003 року. Мар`їнський районний суд задовольнив подання прокуратури і вирішив утримувати його в слідчому ізоляторі. Мотивація така: "обвинувачуваний здійснив тяжкий злочин і, залишаючись на волі, може переховуватися від суду та слідства".

Коли до нього додому прийшла міліція, він гостював у своєї бабусі в іншому населеному пункті. Коли дізнався про інтерес до власної персони, то завітав до міліції сам. Він давав згоду на співпрацю зі слідством.

Раніше він не був судимий. Тим не менше опинився за ґратами. Термінів, які б обмежували судове розслідування – не існує. Таким чином обвинувачуваного можна тримати в СІЗО аж до останнього його подиху.

Правозахисники неодноразово звертали увагу, що в українському судочинстві залишилася практика, яка не передбачає виправдання обвинувачуваних.

Якщо людина потрапила до рук слідства, то найімовірніше вона отримає покарання. Якщо не існує належної системи доказів, то на ділі все часто відбувається таким чином: справу безліч разів відправляють на дорозслідування, а потім увалюють термін ув`язнення, який обвинувачуваний уже відсидів у СІЗО.

Зломлений багаторічним перебуванням за ґратами громадянин смиренно погоджується зі своєю долею, не маючи моральних сил шукати справедливість.

Одначе останнім часом все більше наших співвітчизників звертаються до Європейського суду з прав людини і виграють позови проти власної держави. Держава виплачує їм компенсацію. До речі, із кишені платників податків. Але правоохоронна (чи точніше – каральна?) система, наче тупа бездушна машина, продовжує штампувати такі справи.

Автор: Юрій Луканов