Чи варто сьорбати дьоготь великими діжками?
Тарас Возняк – постать знакова. Якщо до когось із вітчизняних інтелектуалів і пасує давній виборчий слоган "Спокійна сила", так це до нього. Ні, звичайно, він може обурюватися, може у приватній розмові сказати все, що думає про того чи іншого діяча, але коли доходить справа до публічної сфери, то Возняк виважує кожне слово. Навіть тоді, коли йдеться про інтелектуальну провокацію.
Адже направду чомусь виходить так, що ословлене Тарасом нерідко стає панівним дискурсом українських інтелектуалів і навіть деяких політиків. Тому, якщо у статті "Про три політичні бочки з дьогтем" Тарас Возняк доходить до пропозиції проголосувати проти всіх, політикам ущент розколотого "помаранчевого табору" слід бодай почухати собі чуприни (у кого вони є) і всі інші частини тіла, які тільки підвернуться під руку.
Бо ж Тарас, як завжди, одним із перших наважився вголос заговорити про те, що останні тижні нав‘язливо крутиться й вертиться у мізках сотень тисяч, якщо не мільйонів, люду з вищою освітою. А якщо слово стане ділом, то не тільки проФФесори, а і й кандидати наук Ющенко, Тимошенко, Томенко, Порошенко і т.д. можуть залишитися без підтримки інтелігенції – підтримки, завдяки якій "помаранчеві" здобули владу.
Тарас Возняк має дуже серйозні аргументи, якими він обґрунтовує свій висновок про знахабнілих (чи просто дурних) політичних лідерів з наче демократичного табору, котрі ґвалтують електорат, намагаючись "втулювати тухлий і підозрілий товар" у вигляді енних номерів партійних списків, осіб, яким не місце у парламенті. Але, як на мене, Тарас усе ж передає куті меду. І ось чому.
Так, теперішня виборча система із партійними списками, місця в котрих закріплені намертво за тими чи іншими персонами, недолуга.
Так, ці місця продаються і купуються або розподіляються згідно з примхами лідерів.
Так, ідеологією у Партії регіонів, "Нашій Україні" та БЮТ і не пахне.
І взагалі – нам накидають російський варіант 10-річної давнини на штиб "голосуй, а то програєш". Але ж треба дивитися на речі тверезо: хіба могли бути іншими перші вибори на багатопартійній основі в країні, де ствердився кланово-олігархічний лад, ледь захитаний незавершеною Помаранчевою революцією?
Поза тим, хто саме персонально очолює найвпливовіші політичні сили? І поза неготовністю значної частини виборців орієнтуватися на програми та команди, а не на демагогічні заяви та вождів?
За всіх своїх вад, пропорційна система унеможливлює ситуацію, яка виникла 2002 року; тоді з 99 щойно обраних "мажорів", які під час виборчої кампанії називали себе "незалежними кандидатами", тобто рівновіддалені від тодішньої влади й опозиції, 98 пішло у фракції "Єдиної України" та СДПУ(О).
Добре, припустимо, до якогось політичного берега таки треба пристати. Але ж співвідношення 98:1 на користь "партії влади" засвідчує, крім усього іншого, що виборця свідомо дурили. Тепер бодай такої дуристики не буде. Тепер, яка не буде, а в парламенті сидітиме команда, і не вигулькуватимуть, як Пилип з конопель, все нові і нові фракції, за які електорат не голосував і голосувати ніколи б не став.
Що ж стосується включення до списків "помаранчевих" партій десятків осіб, яким місце чи то за ґратами, чи то на бензоколонці, це, як на мене, спрацював "синдром Шури Балаганова".
Пам‘ятаєте? Одержавши від "великого комбінатора" 50 тисяч рублів, він не втримався, і автоматично витягнув з кишені якоїсь тітоньки гаманець з копійками. На чому і погорів.
От так і Юлія Тимошенко включила до списку Хмельницького та Фельдмана. Без них та їхніх грошей БЮТ узяв би на виборах відчутно більше голосів, але хіба наші політики вміють нормально мислити? Хіба вони чують голоси інтелектуалів, котрі безплатно дають їм не найгірші поради?
Взагалі-то, існують непогані ліки проти бізнесюків у списках, які змусять цю публіку саму полишити ці списки, або й здобуті ними парламентські місця. Це дуже прості ліки: виконання однієї-єдиної статті Конституції, а саме 84-ї, де сказано, що "голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто".
Як цього домогтися? Не знаю. Може, слід вимагати від лідерів виборчих блоків і партії публічної клятви, що у новому парламенті їхня фракція завжди дотримуватиметься Основного Закону.
Може, щодня під час сесій публікувати списки чергових порушників Конституції та їхні фото в "нормальних" Інтернет-виданнях. Може, варто знайти ще якусь форму морального терору (так! саме терору!) проти ґвалтівників Конституції та лідерів парламенту і фракцій, якщо ті прикриватимуть ці порушення. Але як особи, котрі передають колегам свої картки для голосування, так і штатні "кнопкодави" – це, взагалі-то, вороги українського народу, бо вони свідомо порушують Основний Закон.
Ставитися до них слід відповідно. Так, щоб змусити Верховну Раду припинити практику голосування "за себе і за того хлопця". А у разі, якщо така практика зійде на пси, то піде з парламенту і 90% тих, кого Тарас Возняк не хоче бачити у партійних списках, і одна з головних проблем цих парламентських виборів виявиться розв‘язаною.
Тепер щодо "трьох діжок з медом/дьогтем". Хто змушує голосувати саме за "грандів" української політики, Тарасе? Хіба ж немає партій та блоків, де дьоготь зведений до мінімуму, де наявна більш-менш чітка ідеологія, де виборця не приваблюють ґендерним прикриттям брудних бізнес-оборудок?
Отож звернемося до менших "діжок". Для симпатиків лівоцентризму є Соцпартія, віднедавна "нотаріально засвідчена" Соціалістичним Інтернаціоналом; хоч, як на мене, у її програмі вистачає еклектики, але коли це українські ліві були без еклектики?
Для націонал-лібералів – блок ПРП-Пора; тут лібералізм присутній не так у вигляді економічної програми, як у настроях і поведінці самих членів виборчого списку, і Віталій Кличко тут якраз на місці.
Блок Костенка-Плюща – класична націонал-демократія з усіма її вадами, тож для всіх політичних мазохістів, готових ще раз наступити на нацдемівські граблі, він виглядає ідеальним об‘єктом для голосування.
"Свобода" Тягнибока теж має ідеологію, і це зовсім не фашизм (останній-бо завжди виступає різновидом тоталітарного соціалізму), а взірцевий правий радикалізм.
І навіть у "Віча" є така-сяка ідеологія "креольський" лібералізм, на відміну від українського у ПРП-Пори.
Чи візьміть блок Сироти-Олійника: "Хай мовчать Америки й Росії", націонал-ізоляціонізм, "третій шлях"; щоправда, той веде у "третій світ", але ж комусь і такого хочеться.
І, нарешті, прогресивні соціалісти на чолі з Вітренко – це справжній ленінізм у сенсі абсолютної відмови від якихось моральних засад у політиці та вмілому спекулюванні на інстинктах люмпенів.
Вибір – хоч залийся! На всі смаки! Тільки слід відійти від ідеологеми про "провідні сили української політики" і звернутися до тих, хто більш нормальний, більш відповідає критеріям парламентських партій.
І взагалі: Тарасе, невже русифікація так глибоко зачепила Галичину, що там теж прагнуть ідеальних виборчих списків?
Досі я думав, що тільки російській традиційно "чорно-білій" культурі притаманний суїцидальний потяг до неймовірної земної досконалості, коли прагнення абсолютної свободи має наслідком абсолютну неволю...
А стосовно виборів органів місцевого самоврядування, то проблема не в голосуванні за списками у сільські ради; проблема в тому, навіщо взагалі у селі, малому селищі чи містечку рада. Як на мене, мусить бути мерія, себто голова і кілька радників, і проблеми нема.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
