Як нам подолати політпроформу?

Переконувати заповзятих прихильників парламентської форми правління в тому, що остання сама по собі не гарантує більшої демократичності, ніж президентська, - справа марна. Принаймні, так здається.

Ці люди просто не реагують, коли їм нагадуєш: Ленін, Муссоліні, Гітлер, Салазар і, до речі, Путін прийшли до влади як прем'єри.

 Чи що концентрація всієї влади в руках парламенту – справа часом значно більш небезпечна, ніж диктатура однієї людини. Приклад – Конвент часів французької революції.

Чи що такий термін, як "парламентсько-президентська республіка", так само, як і "президентсько-парламентська", є нісенітницею під оглядом світової політичної науки. Тебе просто не чують. І, схоже, ніколи не почують.

Тому я адресую свій текст не Володимиру Малинковичу і Ко, а політикам та інтелектуалам, здатним будувати процес розмислу не за допомогою "залізобетонних мисленнєвих блоків" (Мераб Мамардашвілі), а за сприяння гнучких і ефективних понять.

У тому, що Конституція України і регуляція політико-правової ситуації в країні після так званої "політреформи" стала не кращою, а, мабуть, іще гіршою, могла переконатися кожна людина після подій 10 січня, коли Верховна Рада вчинила так, як чинить дитинка, вперше одержавши до рук коробку із сірниками. Вона підпалила цю коробку. Не для того, щоб зігріти чай, а щоб зловити кайф від "відставки" уряду, інфантильно порушивши при цьому не лише власний регламент, а й недвозначно виписані норми Конституції.

Після цього в країні створилася вкрай ненормальна ситуація, коли одні політичні сили і підконтрольні їм мас-медіа твердять, що уряд відставлений і зараз у нас є тільки виконувачі обов'язків міністрів, інші – що відставки не було і бути не могло, а на додачу жодні "в.о." не передбачені Основним Законом.

На додачу до всього вже кілька місяців відсутній Конституційний Суд, де-факто дискредитований Верховний Суд - бо його голова балотується до парламенту, не склавши повноважень, така сама ситуація і з Вищим господарським судом та з інститутом уповноваженого з прав людини.

Доходить до того, що у Чернігові, попри постанову Верховного Суду, людей майже рік продовжують викидати на вулицю з приватизованого кимось гуртожитку, бо, бачте, у постанові написано "будинок", а це "гуртожиток". І ніхто не спроможний спинити цю відверту сваволю, хоча поняття "будинок" є родовим до поняття "гуртожиток", але що до того?

Якщо депутати чхають на текст Конституції, то чому хтось мусить виконувати рішення суду, бодай і Верховного?

Ще Гегель зазначав, що початок містить у собі подальших процесів. А те, що Верховна Рада розпочала своє буття за "політреформи" саме з нехтування Основним Законом, довести неважко.

Ось текст постанови 8686-2, взятий зі стенограми засідання від 10 січня з офіційного парламентського порталу:

"Постанова Верховної Ради України про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України.

Пункт перший. Відповідно до частини 12 статті 85 Конституції України відправити у відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів.

Друге. Доручити Кабінету Міністрів, відправленому Верховною Радою України у відставку, відповідно до статті 115 Конституції України виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Третє. Ця постанова набирає чинності з дня її прийняття".

Справді, за статтею 85-12, до компетенції Верховної Ради належить "вирішення питання про відставку прем'єр-міністра України, членів Кабінету міністрів України".

Але ж депутати на чолі зі спікером Володимиром Литвином "забули" про іншу статтю – 87-му: "Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України".

Були дотримані вимоги цієї статті? Ні. Постанова внесена двома депутатами, а не 150-ма; а на додачу "постанова", а не "резолюція недовіри".

Вже досить підстав для того, щоб послати парламент геть – як уряду, так і ЗМІ та пересічним громадянам. Але це ще не все. Стаття 115 Конституції зазначає: "Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку (таких заяв не було). Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України".

Як бачимо, щодо "постанови про відставку" тут не йдеться.

Ба більше, далі сказано: "У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією".

Чи сформував парламент новий уряд? Ні. Він не мав права це робити – таке право з'явиться тільки у новообраної Верховної Ради після того, як остання сформує парламентську більшість.

З іншого боку, сама можливість виконання урядом обов'язків згідно з постановою парламенту Конституцією не передбачена: в Основному Законі наявний інший термін – "виконання повноважень", і ці повноваження виконуються цілком автоматично, поза бажаннями Верховної Ради: "Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України" (стаття 115).

Але... Хіба приймала Верховна Рада відставку Кабміну? Ні. Вона його у відставку відправила. Чи, принаймні, вважає, що відправила. Гадаємо, не треба пояснювати різницю між цими поняттями? Чи слід розтлумачити, що прийняти відставку можна тільки у того, хто подав у відставку, а цього ніхто з уряду Єханурова не робив?

Отож: мало того, що доручити уряду "виконувати обов'язки" парламент не мав права, а й у "реформованій" Конституції просто не передбачено, що саме робити у разі ухвалення резолюції недовіри з відставленим внаслідок цього урядом і хто керуватиме країною, поки не буде сформований новий Кабмін! І це стосується не тільки 10 січня, а й усіх наступних урядових криз!

Щоправда, можуть зауважити: депутати керувалися іншою логікою: якщо, згідно до статті 85, вони можуть вирішувати питання про відставку прем'єра, а ця відставка, за статтею 115, тягне за собою автоматичну відставку всього Кабміну, не треба було ніякої резолюції недовіри, 150 депутатських підписів під її проектом, просто голосуй відповідну постанову – і все.

Немає прем'єра – немає уряду, а процедура відставки одного прем'єра в Конституції не прописана, так само, як і окремих міністрів. Що ж стосується призначення урядовців "в.о.", то Верховна Рада змушена була своєю постановою закрити "дірку" в Основному Законі. Відставка, таким чином, виглядає повністю законною.

Що ж, можливо, така логіка справедлива. Тільки тоді повний капець. Усій українській владній системі і державі також. Якщо після "політреформи" може існувати два несумісних трактування одного з ключових моментів Конституції, якщо можна відправляти уряд у відставку, коли це заманеться, без мотивації, якщо Верховна Рада має право своїми постановами закривати конституційні "дірки" – хаос у державі гарантований. Незалежно від того, які саме партії здобудуть більшість у новому парламенті.

Я навмисно спинився на колізії з "відставкою" уряду, оскільки текст Конституції провокує у майбутньому виникнення не однієї подібної ситуації. Скажімо, за статтею 83 "протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України" має бути сформована нова коаліція.

Ця коаліція, ясна річ, вносить пропозиції щодо кандидатур на посаду прем'єра і т.д., але от лихо – вона не має права розглядати питання про відповідальність уряду, наслідком чого може стати резолюція недовіри Кабміну, "протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України".

Отже, парламентська більшість буде одна, уряд – зовсім інший, зрозуміло, яка почнеться катавасія, проте... є ж іще згаданий "другий шлях" – не виносити резолюцію недовіри, а просто звільнити з посади прем'єра. З мотивацією – "пикою не вийшов".

А якщо уряд вважатиме, що його не мали права скинути, парламент вважатиме – мали, Конституційний Суд буде відсутній (як зараз), що тоді в країні може початися? Громадянська війна?..

Демократія, однак. Парламентсько-президентська республіка, між іншим. Уявімо собі у її рамках серйозний конфлікт між президентом та прем'єром. Здавалося б, центром влади стали Верховна Рада та Кабмін, але... згідно зі статтею 106 глава держави призначає чи звільняє послів України згідно з санкцією прем'єра та міністра закордонних справ.

Не зійдуться між собою глава держави і глава уряду – країна може залишитися без керівників закордонних представництв. І вірчі грамоти зарубіжних послів президент не має права прийняти без прем'єрської згоди. Взагалі-то це логічно, але що робити, якщо тут виникнуть розбіжності? Мовчить Конституція.

А от інше: без санкції прем'єра глава держави не може оголосити у тій чим іншій місцевості надзвичайний стан; але ж він є Верховним Головнокомандувачем, "здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави" (ст.106-17), а логіка цієї посади передбачає одноосібне керівництво і так само одноосібну відповідальність плюс миттєву реакцію на виклики ситуації.

Тому неважко уявити ситуацію, коли спроби прем'єра паралізувати дії Верховного Головнокомандувача викличуть адекватну реакцію з боку останнього: наказ заарештувати главу уряду, щоб не плутався під ногами.

Тим більше, що і Рада національної безпеки і оборони може виявитися паралізованою: укази президента, який очолює цю Раду й указами якого вводяться в дію її рішення, також потребують підпису прем'єра. Колективна відповідальність? Швидше, спонука до колективної безвідповідальності або до військового перевороту у разі справді критичної ситуації.

А що малює нам реформована Конституція на перспективу? Стаття 90 передбачає: "Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України".

Неважко побачити, що у разі послідовного збігу цих двох ситуацій країна може на півтора роки залишитися без діючого парламенту – тобто без бюджету, без призначення суддів, без законотворчості, а тим часом депутати спокійно одержуватимуть свою зарплату, перебуваючи на Канарах. Не може такого бути?

А ви вивчали українську історію? Там ще й не таке вигулькувало – скажімо, одночасно чотири (!) гетьмани...

Тим часом кілька "дрібничок", неврегульованість яких на рівні Конституції у минулому постійно давалася взнаки, так і залишилися неврегульовані. Скажімо, чи треба депутатам знати державну мову, щоб вони хоч трохи розуміли, які закони ухвалюють? Як на мене, обов'язково треба. Виходячи з інтересів не "націоналістів", а цілком конкретних, в тому числі й російськомовних, виборців.

Вимагає ж Основний Закон від суддів Конституційного Суду обов'язкового знання державної мови! А от від законотворців. Немає ні слова і про статус такого цікавого утворення, як президентський секретаріат, у минулому житті адміністрація. І так далі.

Отож, видається, проблема вже не в тому, який тип врядування у нас буде, а в тому, щоб існувала більш-менш чітка владна система, підзвітна виборцям. Віктор Ющенко пропонує створити цілісну модифіковану Конституцію і винести її (чи її засадничі принципи) на референдум.

Цей референдум не матиме, очевидно, формальної сили, але у разі наростання некерованості в країні і політичного хаосу саме такий варіант стане легітимним.

Бо ж легітимність – це не тільки папір, не тільки формула, а і жива політична реальність. Володимир Малинкович пропонує інший шлях: доповнювати змінену Конституцію законами, а паралельно переглядати ті її положення, які доконечно потребують змін. Тільки ж відомо, що постійно змінюваний Основний Закон втрачає в очах громадян свою легітимність, щоб там ми не писали на папері.

Є й інший варіант – номінальне збереження "політреформи", але при пануванні авторитарних політичних сил, для кого будь-який закон нічого не вартий і хто чхав на обмеження президентської чи прем'єрської сваволі. Хаосогенні тенденції у політичному житті сприятимуть (і вже сприяють) реалізації саме такого варіанту, підштовхуючи електорат до вибору на користь "сильного хазяїна", а не парламентського дурдому.

Зростання рейтингу Партії регіонів, яка не приховує своїх авторитарних настанов, змушує замислитися, чи не стане цей шлях магістральним для постпомаранчевої України.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"