"Стаття" для міністра і віце-прем'єра
Можливо, для цієї статті був би доречнішим жанр відкритого листа для більш точних оцінок і характеристик осіб, які визначають сьогодні гуманітарний розвиток держави.
Але насправді достатньо проблематично однозначно визначити головного адресата цього послання. Адже урядову команду, що безпосередньо відповідає за цей напрямок, уособлює віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко. Процес матеріалізації політичних рішень у відповідні урядові документи неможливий без міністра Кабінету Міністрів Богдана Буци. Звісно, що політичну відповідальність за їхні дії покладено на плечі прем'єра Юрія Єханурова.
Втім, справа не тільки і не стільки у діях згаданих персоналій, як у загальних принципах державного управління, які вони сповідують. Тож можна говорити до певної міри про загальне обличчя влади та характерні методи її роботи.
Ця стаття не претендує на глибокий аналіз державної інформаційної політики. Хоча б через те, що така політика як цілісність осмислених взаємопов'язаних дій, що формують привабливе інформаційне обличчя держави, практична відсутня. Водночас можна характеризувати фрагментарні кроки окремих урядовців, якими вони намагаються її формувати.
Фактично за загальними словами про необхідність розвитку в Україні суспільних медіа, які стали б опорою громадянського суспільства, відбуваються зворотні процеси. Про це свідчить хоча б "концептуальний" конкурс на посаду президента НТКУ, який виграв претендент, який взагалі не запропонував документальної концепції.
Можна згадати бездумне, але наполегливе прагнення приєднати Всесвітню службу "УТР" до розшматованого конфліктами та трьома профспілками НТКУ, що здійснюється всупереч бюджетним вимогам, технічним параметрам обох каналів та здоровому глузду. На черзі виведення з-під кураторства Держкомтелерадіо системи державних обласних телерадіокомпанії для їх наступної приватизації.
Абсолютно зрозуміло, що для успішної трансформації державних ЗМІ у громадські необхідно спершу зміцнити наявний державний інформаційний ресурс і поступово переводити його на рейки суспільного мовлення.
Натомість складається враження, що урядовці, відповідальні за прийняття політичних рішень (в структурі секретаріату уряду це в першу чергу гуманітарний віце-прем'єр), свідомо чи ні, але підтримують старі корупційні схеми. І саме ці ручні схеми, великою мірою негативно впливають на рівень інформаційної вразливості країни. Як наслідок Україна практично без бою програє сусідній братній країні всі інформаційні війни: від газової до молочної.
Наведу найпростіший приклад нехтування національними інтересами. Медіа-імперія хрещеника Кучми (нині "полум'яного" соціаліста), свого часу отримала можливість паразитувати за рахунок потужностей НРКУ та НТКУ. За смішні гроші, а часто взагалі безкоштовно, вона винаймає приміщення, обладнання, комунікації, створює власну мережу мовлення…
Ця структура безперешкодно транслює свої програми у прайм-таймі НТКУ та двох каналів НРКУ. В такий спосіб мільйонні кошти від реклами замість державних потреб йдуть у відомі приватні кишені. І це в той час, як уже багато років Національна радіокомпанія зсередини чорніє вигорілими студіями, а трансляція сигналу весь цей час здійснюється за аварійної тимчасовою схемою, що може зірватися у будь-який момент.
Однак, на ці потреби, які власне і зміцнюють інформаційну безпеку держави з року в рік не знаходиться коштів.
Як би мав вчинити профільний віце-прем'єр, наділений всіма повноваженнями для швидкого вирішення питання? Напевно, для початку згадав би про норму закону, яка закріплює правило "один канал – один мовник" і задіяв необхідні механізми. А далі НРКУ отримала б додаткові рекламні надходження і сама б вирішила велику частину своїх проблем.
Натомість у наших реаліях згаданий чиновник пропонує... посприяти продовженню угоди про спільну діяльність НРКУ з комерційною структурою ще на п'ять років, консервуючи існуючий стан справ.
Пояснити таку логіку дій можна двома припущеннями. Перше, малоймовірне, полягає у тому, що екс-депутат виявився кепським віце-прем'єром, який слабо усвідомлює існуючі реалії.
Але більш вірогідним видається друга версія, що полягає у його свідомій позиції, спрямованій на досягнення саме такого результату. У такому випадку можна констатувати: на щастя людини з урядовим посвідченням, Україні вже 10 років не щастить із принциповим Генпрокурором.
Прикладів безвідповідальної політики можна було б навести чимало, але викид компромату не є метою цієї статті. Це радше остання можливість привернути увагу керівництва держави до проблем, які дуже скоро можуть загнати країну в глухий кут, звівши державну інформаційну політику до рівня трансляції серіалу сусідньої держави про няню Віку та мюзиклу про трансвестита Вєру.
Біда держави у тому, що нинішні урядовці гуманітарного, соціального та організаційного профілю не тільки не прислухаються до обґрунтованої позиції експертів з урядового апарату, але і прагнуть її позбутися, діючи за принципом: після нас хоч потоп.
Якщо визначитися з термінами, то такий метод управління можна охарактеризувати як помаранчевий кучмізм, що поєднує в собі авторитаризм, посилений зухвалістю, самовпевненістю та відчуттям власної безкарності. Можна констатувати, що траєкторія падіння окремих носіїв ідеології Майдану трансформувала їх на несунів адмінресурсу.
Цікаво, що через зайнятість чи, може, через брак знань урядовці у ранзі віце-прем'єра та міністра Кабміну так захопилися зачисткою свого ж урядового апарату, що не збагнули можливі юридичні наслідки своїх дій.
Адже аргумент "раз такий принциповий, іди працювати до Юлі" навряд чи можна вважати вагомим і доречним у даному випадку. Ще ніхто персонально для панів Кириленка чи Буци не скасовував статтю 172 Кримінального кодексу "Грубе порушення законодавства про працю".
Вона, між іншим, передбачає для ініціатора незаконного звільнення працівника з особистих мотивів позбавлення права займати певні посади на строк до трьох років або виправні роботи до двох років... Водночас усвідомлюю причини таких рішучих дій. Адже ще два-три місяці у чинному уряді можуть забезпечити персональний рівень "рентабельності", якого вистачить не на один рік комфортного позаурядового буття.
І насамкінець. Найменше мені хотілося б виглядати несправедливо ображеним правдошукачем. Насправді у даному випадку присутній світоглядний конфлікт. Одна сторона прагне якнайповніше використати у власних інтересах можливості високої, але, на жаль для себе, тимчасової посади, і не гребує у цьому будь-якими методами. А іншій – важливо не поступатися життєвими принципами.
Тому як державний службовець, для якого власна честь незрівнянно вища за посаду, я подаю заяву про відставку на ім'я прем'єра. З етичних міркувань не вважаю за можливе надалі працювати поруч із згаданими персонами в секретаріаті Кабміну.
Не закликаю згаданих у цій статті "героїв" зробити те саме. Усвідомлюю примарність своїх шансів. Адже за кілька місяців, що лишилися у них до остаточної відставки, їм ще чимало треба встигнути...
Андрій Масальський, начальник Управління інформаційної політики та зв'язків з громадськістю секретаріату Кабінету міністрів України
P.S. Щодо суті викладених фактів "Українська правда" звернулася до віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка по коментар. Він відповів, що "не вважає можливим дискутувати зі своїм поки що своїм підлеглим". Водночас Кириленко пообіцяв найближчим часом висловити свою точку зору, коли ознайомиться із публікацією.
