Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газового контрнаступу Росії

Газова війна Росії з Україною – це не тільки війна двох країн, як здається з першого погляду.

У грудні 2005 року Росія Путіна за допомогою своєї гіпермонополії "Газпрому" розпочала рішучу контратаку на Європу після двох десятиріч відступу з часу розпаду СРСР. До 2000-х років на це не вона не мала достатніх матеріальних, політичних та ідеологічних ресурсів.

Відступ Росії з Європи, після успіху перемоги у ІІ світовій війні триває вже 50 років – це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 80-х років, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСР на початку 90-х.

Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати "на трон" Росії реваншиста – людину, яка компенсує "приниження", яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями.

І така людина з'явилася, звичайно ж, з надр КДБ. Ним став Владімір Путін. Він мав з'явитися й з'явився завдяки конфліктам – війна в Ічкерії, підриви будинків у Москві. Для його успіху в російській свідомості потрібні постійні конфлікти та вороги Росії, що обступили її з усіх боків (тепер дійшла черга й до України).

Поява такого "рятівника Росії" або "собирателя земель русских" щасливо співпала з надзвичайно корисним для неї ростом цін на енергоносії.

Починаючи з нафтової кризи 1970-х, а особливо з 90-х світ впритул підійшов до усвідомлення скінченності енергоресурсів у світі. Головні країни світу зрозуміли, що без володіння в тій чи іншій формі основними базами енергоресурсів навіть їхній подальший розвиток, не те що домінування у світі, буде просто неможливим.

Основні війни, які сьогодні ведуться у тій чи іншій формі – це війни за енергоресурси – це й дві іракські війни, які ведуть США, і дві чеченські війни Росії.

До цього слід згадати "протистояння цивілізованого світу та світового тероризму", скажімо, в особі Лівії, Ірану, Ічкерії. Перетворення ряду країн у "країни з поганою репутацією". Чи боротьба за опанування транспортною інфраструктурою нестабільних країн, як от Білорусі та України.

Війни за енергоносії є не тільки війнами за родовища нафти та газу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв.

Головними енергетичними базами в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельф Каспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства є Азербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан.

Як правило, ці країни є не гравцями на геополітичній шахівниці, а об'єктами маніпуляції головних країн. Як правило, наявність енергоресурсів чи причетність до їх транспортування, на жаль, не стільки розвиває країну, скільки консервує в ній маріонетковий недемократичний режим. Чи не єдиним винятком є Норвегія.

Найбільшим споживачем у світі є США. Другим після нього й найбільш залежним – Європейський Союз. А останнім часом все більше енергоносіїв споживає й споживатиме Китай.

Чому ЄС є найбільш залежним? Він має дуже незначні у порівняння зі своїми потребами можливості власного видобутку нафти та газу. І водночас пробує в особі Німеччини відмовитися від атомної альтернативи. Разом із тим від енергетичної забезпеченості залежить взагалі успіх політичного проекту Європейського Союзу в його економічній конкуренції зі США, Японією та Китаєм.

Традиційним джерелом енергоресурсів для ЄС є Близький Схід та Магриб – чим і пояснюється стриманість Франції та Німеччини в питанні підтримки США в ІІ війні в Іраку. Вони та США є конкурентами і як споживачі цих енергоресурсів. Водночас їхні нафтові та газові компанії є конкурентами як контролери в нафто- і газовидобутку в цих регіонах.

ЄС пробує максимально наблизитися до цих сховищ. Навіть прийняття Туреччини в Євросоюз не виглядає тут недостатньо обґрунтованою ціною. Лідери ЄС готові заплатити навіть таку ціну, щоб дотягнутися до родовищ в Іраку, Ірані, та Азербайджані.

Іншим стратегічно важливим для ЄС партнером є Росія. Російські поклади енергоносіїв є відносно близькими до його територій. Мало того – вони є чи не єдиними великими покладами, які не контролюються тією чи іншою мірою США. (Спроби США опанувати їх зі знищенням "Юкосу" зазнали фіаско).

Мало того, Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою потугою. Тим більше, що більша частина російського експорту це власне енергоносії – вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії.

Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але й пробує тим чи іншим чином опанувати й енергоресурсами своїх колишніх колоній – Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азейбарджану.

Маючи монополію на транспортування їхніх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.

Не менш активно Росія пробує завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами пробуватиме заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника - Китаю.

З огляду на реалізацію цих двох великих проектів "російський" напрямок транспортування енергоносіїв може маргіналізуватися. А отже марґіналізуються й російські впливи в цьому регіоні, а отже й важливість Росії для ЄС. А цього Росія допустити не може.

"Енергозалежна" (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й "енергозалежну" російську внутрішню та зовнішню політику.

Спектакулярний "казус Ходорковського" показав приблизний спосіб вирішення "бізнесових" питань усередині Росії. Немає такої перепони, яку там не могли б подолати.

У створенні по всій своїй периферії таких маріонеткових режимів, як у Білорусі, режим Путіна бачить найкращу гарантію контрольованості та безперешкодності нової енергетичної політики.

Разом із тим Росія добилася значних успіхів у європейському векторі своєї політики. Негласно більшість європейських великих країн, перш за все Німеччина та Франція, полишили спроби демократизувати саму Росію.

Цинічна "дружба сім'ями" Путіна та Шредера не тільки призвела до укладення двосторонніх домовленостей щодо побудови Північноєвропейського газогону по дну Балтійського моря в обхід України, країн Балтії та Польщі, але й виокремила Росію Путіна як гаранта стабільності в регіоні, законсервувавши режим Лукашенка в Білорусі.

Причому для Путіна ситуація склалася якнайкраще - Німеччина стала не лише енергетичним заручником, але й інструментом здійснення його політики. З певного моменту Путін практично почав маніпулювати преференціями цієї країни. Принаймні щодо таких країн, як Україна.

Провалом для Путіна виявилася лише помаранчева революція, коли Україна здійснила спробу не лише демократизуватися, але й вирватися з-під контролю Росії.

Але Росія не довго зализувала рани.

Широкомасштабна операція реваншу Росії розпочалася з конфлікту в питанні газопостачання. Однак можна бути переконаним, що одним газовим питанням вона не закінчиться. Обмеження імпорту українських труб до Росії та збільшення експортного мита на нафту – тому свідчення.

Переконавшись у глибокій енергетичній залежності ЄС, організувавши потужну політичну підтримку своїй політиці в економічному та політичному істеблішменті ряду головних країн ЄС ( аж до відверто корупційних дій) Путін вирішив одним ударом вирішити декілька політичних та економічних проблем.

Першою з них є політичне опанування Україною. Що для цього потрібне.

Потрібна дискредитація "проамериканських" урядів президента Ющенка як авантюрних, некомпетентних і не здатних до перемовин. А головне як непевної американської маріонетки, яка буде енергетичною удавкою на горлі ЄС.

Потрібно змусити Україну чинити неадекватні з погляду ЄС кроки – перекривати газ чи нафту, несанкціоновано відбирати газ та нафту, які неначебто призначені для ЄС. Виставити Україну як зону нестабільності.

Щонайперше потрібно було підняти ціни на всі енергоносії. Першим дзвоником була нафтова криза в Україні навесні 2005 р. Однак український уряд не зробив із цього належних висновків і недооцінив рішучості супротивника.

Нафтова криза була спланована напередодні піку споживання нафти – на початку літа. Тому газову атаку слід було очікувати напередодні піку споживання газу – у грудні, що й сталося.

Якщо нафтова криза була озвучена лише в Україні, то газова атака готувалася як широкомасштабне політичне шоу світового рівня. Благо, що Росія й в Україні Ющенка володіє необмеженими інформаційними ресурсами й ні на йоту не програла той інформаційний плацдарм, який вона мала за часів Кучми.

Шоу з відключенням газу мало показати рішучість і міць Росії не лише Україні, а і ЄС, та й самим росіянам.

Шоу з відключеннями було задумане і як інструмент застрашування та дестабілізації України. Мав бути посланий у відставку уряд, не прийнятий бюджет.

Причому момент вибраний дуже вдало – Україна перебуває в процесі реформи влади й переходить від президентської республіки до парламентської, Україна входить у виборчу кампанію – це найкращий момент для політичного реваншу.

Однак перші реакції показали, що дестабілізації суспільства не відбулося. Уряд не впав, бюджет прийнято. Навіть антиющенківська опозиція веде себе доволі в'яло – розуміє, що головний удар буде по східних регіонах і по їхньому бізнесу.

Істерія поки що спостерігається радше з російського боку. Ресурс газового шантажу наразі недостатній для повної дестабілізації України.

Але цілком достатній для дискредитації України перед партнерами з ЄС.

Україна не може транспортувати газ до ЄС безоплатно, і має повне право на відбір газу як плату за його транзит згідно з попередніми домовленостями. Що неминуче зменшить поставки газу до ЄС. І що й потрібно Росії для дискредитації України.

Така дискредитація України як країни транспортера звичайно ж пришвидшить побудову альтернативних газогонів та нафтогонів в обхід її території.

Разом із тим є великий ресурс вплинути на вибори в Україні. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів Ющенка. І разом із реформою влади й вибором нового прем'єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції.

Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС. Бо ж прийом України в НАТО це не тільки прерогатива США, але й інших членів НАТО. Це й буде та ціна, яку невдовзі Путін виставить Україні.

Нічим економічно не обґрунтована ціна на російський газ є тільки претекстом. Шалена антинатівська пропаганда клевретів Путіна з антиющенківського табору в українському "політикумі" у цьому аспекті дуже показова.

Однією з побічних цілей газової атаки є й спроба зменшити американські впливи в Центральній Європі, які особливо сильні в Україні, Польщі, країнах Балтії та інших нових членах НАТО.

Разом із тим газова атака Путіна має й декілька чисто технічних аспектів.

Найголовнішим із них є повне опанування українською газотранспортною системою. Підняття цін на газ мало б призвести до передачі української газотранспортної інфраструктури Росії. Це б позбавило Росію технічної залежності від України в питанні транспортування газу.

Можливим наступним кроком мало б стати опанування українського нафтогінною інфраструктурою. Однак це стане черговим "сюрпризом" для українського уряду навесні 2006 р.

Причому, якщо в газовому конфлікті Україна може змусити ЄС урезонити російські апетити, бо й Україна і ЄС сидять на одній трубі, то у випадку з нафтогонами Україна буде більш самотньою.

Яку реакцію великих геополітичних гравців можна очікувати?

Росія діятиме з огляду на реакцію США та ЄС. Сьогоднішня газова контратака – це пробна куля, яку запустила Росія. Особливої пікантності вся ця ситуація набуває з огляду на те, що сценарій було сплановано напередодні саміту Великої сімки + Росія в Москві. Хід вартий Макіавеллі.

США очевидно не зацікавлені в такому зрості активності Росії у цілому регіоні, тому чинитиме тиск на Путіна. Для них під удар поставлені не тільки нові демократії в постсовєтському просторі, але й уся спланована ними геополітична констеляція.

У випадку краху базової для США демократії в Україні весь план демократизації (зокрема Білорусії й Росії) може бути зруйнованим.

Наступний удар може бути спрямований на американські впливи та енергетичні інтереси на Кавказі та Центральній Азії. Хоча про демократизацію там, звичайно, не йтиметься.

ЄС може розділитися у своїх підходах. Німеччина в особі свого нового канцлера Ангели Меркель доволі безпомічно підкреслює велике значення Росії – і жодного слова про Україну. Центральноевропейські країни радше стануть на бік України. Проте обережно.

Натомість українському уряду в цій ситуації потрібно зберігати дві взаємовиключні чесноти – твердість та гнучкість.