"А ты не путай свою собственную шерсть с государственной!" ("Кавказская пленница")

У кожної професії є свій "етичний кодекс", система норм, яка встановлює професійні стандарти, правила поведінки і вимагає неухильного їх дотримання від усіх, хто належить до того чи іншого "цеху".

Класичний приклад – "клятва Гіпократа". Інколи ці правила закріплюються відповідними нормативними актами і набувають силу Закону. Тоді порушення професійної етики стає злочином.

Найчастіше це стосується випадків, коли створюється загроза нанесення великої шкоди справі через конфлікт інтересів чи спотворюється сама сутність тієї чи іншої професії.

Приміром, було б дивним, якби адвокат взявся одночасно консультувати конкуруючі сторони у рамках одного судового провадження, передаючи при цьому суперникам конфіденційну інформацію про опонента.

Або – досить актуальний для сучасної України приклад - бізнесмен, перебуваючи на державній службі, використовував би владні повноваження для реалізації приватних комерційних проектів.

Наведені приклади цілком справедливо засуджуються суспільством, а у випадках, передбачених законодавством, тягнуть за собою відповідні санкції з боку держави. І це нормально.

Проте, сьогодні маємо кілька прикладів зухвалого порушення професійної етики, які цілком схвально сприймаються і активно підтримуються на найвищому державному рівні.

29 грудня 2005 року у київському палаці мистецтв "Український дім" відкрилася виставка, присвячена традиціям святкування Різдва в Україні.

В експозиції були представлені речі з приватних колекцій президента України Віктора Ющенка, режисера Василя Вовкуна, видавця Лідії Лихач та (увага!)... директора державного Центру українського народної культури "Музей Івана Гончара" Петра Гончара.

Важливо відмітити кричущий факт: у виставці приватних колекцій взяв участь зі своєю приватною колекцією (!) директор державного музею!

Петро Гончар є одним з найкращих експертів з українського народного мистецтва. Але у всьому світі вважається неприпустимим, щоб музейний працівник у державних установах
займався профільним колекціонуванням.

Опікуючись, скажімо, західноєвропейським мистецтвом 17-18 століття чи експозицією з історії козацтва, можна скільки завгодно збирати метеликів, марки, або банки від пива, але в жодному разі не речі, за які відповідаєте у музеї.

Радянське законодавство про охорону культурної спадщини прямо забороняло це. У США чи Європі музейник, помічений у профільному збиральництві, миттєво звільняється з роботи.

Такий жорсткий підхід пояснюється просто. Всі розуміють, що колекціонування – це своєрідна хвороба. Людина, яка щось збирає, отримує задоволення від самого процесу "полювання" і набуття бажаних речей.

Музейний працівник, який за професійними обов’язками покликаний формувати державну колекцію, одночасно збираючи на приватних засадах те, чим він опікується за фахом, постійно опиняється у ситуації конфлікту інтересів.

Проводячи експедиції з пошуку екпонатів, відслідковуючи антикварний ринок чи працюючи у закупівельній комісії, яка приймає рішення про придбання до музейного зібрання того чи іншого експонату, він постійно знаходиться перед дилемою: забезпечити надходження цієї речі до музею чи притримати її для себе?

Ніхто не може гарантувати, що у такій ситуації у музейника-колекціонера не виникне нездоланне бажання отримати якусь цікавинку у приватну власність.

Методів для зловживань є безліч. Наприклад, завдяки професійним знанням і зв’язкам можна першим знаходити цінні речі і купувати їх для себе, не ставлячи до відома музей.

Якщо ж першим цікавий об’єкт знайшов інший працівник, можна цілком обгрунтовано рекомендувати комісії не купувати експонат (бо він схожий на підробку, знаходиться у поганому стані чи має незрозуміле походження тощо).

Або запропонувати продавцеві неприйнятні умови, скажімо, занизьку ціну. А потім знову вийти на нього напряму або через посередника і купити пам’ятку собі.

Можна підмінити речі з музею на такі самі з власної колекції, які знаходяться у гіршому стані чи вже реставрувалися, що знижує їх вартість.

Саме тому працівники музеїв у всьому світі мають вибрати щось одне: або працюєш – або колекціонуєш.

Опоненти можуть зауважити, поки немає підстав стверджувати, що Петро Гончар зловживає своїм становищем. Або нагадати, що він очолює музей, створений на основі унікальної колекції, зібраної його батьком. Або підкреслити, що він – чесна і порядна людина...

В останньому у автора сумнівів немає. Але хіба виский авторите не зобов'язує до більш прискіпливого ставлення до власних вчинків?

Інакше, це створює небезпечний прецедент, який може бути сприйнятий як норма поведінки іншими музейними працівниками. Для цього є всі підстави, бо такі дії заохочує сам президент разом з міністром культури.

17 січня 2006 року, тобто через три тижні після згаданої виставки, у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація проекту з видання повного зібрання творів видатного українського письменника, поета і драматурга ХІХ століття Пантелеймона Куліша.

Одночасно у музеї відкрилася виставка, присвячена Кулішеві. Причому, 80% експонатів, представлених на виставці, походять з приватної колекції Володимира Яцюка,
який є (увага!) ... заступником директора того самого музею.

Володимир Яцюк є відомим збирачем україністики, зокрема, у нього одна з найкращих колекцій української поштової листівки. Він є і провідним шевченкознавцем, автором кількох наукових досліджень.

Тож працюючи на відповідальній посаді у музеї, Яцюк збирає профільні колекції і по Шевченку, і по Кулішу, і по деяким іншим напрямкам. Більш того, ці колекції він зберігає у стінах музею!

Про цей факт відомо не тільки директору музею, не тільки міністру культури Ліховому, бо він сам очолював Шевченківський заповідник у Каневі, але й президенту Віктору Ющенку, який знайомий з Яцюком саме на грунті колекціонування.

Багатьом читачам ці закиди можуть здатися перебільшенням, нудними прискіпуваннями чи замовленням ворогів, як часто прийнято інтерпретувати критику.

Але реальність така: в Україні діють сотні музеїв, більшість – це заклади обласного, місцевого та районного рівня. У них зберігаються унікальні колекції, які часто належним чином не обліковані.

У регіонах, де совкові стереотипи поведінки зберіглися більше, ніж у столиці, де ЗМІ не такі впливові і вільні, працівники музеїв ведуть постійну боротьбу за виживання.

На них тисне місцева влада, від якої вони повністю залежні, і яка не розуміє, чому не можна подарувати з музею оцю гарненьку картину чи стародрук на добру пам’ять
якомусь високому гостю.

Чи знаходяться різні достойники, яким дуже хочеться отримати музейне приміщення під якусь корисну справу, та ін. І це в умовах хронічного недофінансування, низьких зарплат тощо.

Наведені факти, коли інтереси приватного колекціонування суперечать інтересам державних музеїв, але, попри все, заохочуються керівництвом держави, по-перше, позбавляють музейників навіть моральної підтримки у їх подвижницькій праці, а по-друге, неодмінно будуть інтерпретовані як еталон для формування державної політики в цій галузі.

А це може призвести до катастрофічних наслідків – знищення музейної мережі, повальної "прихватизації" культурного надбання.

Особливо боляче те, що до перекручування стандартів музейництва причетні дійсно поважні, заслужені особи, які реальними справами довели своє небайдуже ставлення до історико-культурної спадщини народу України.

Можливо, вони не відчувають, що перейшли досить тонку грань дозволеного, і, напевно, мають благородні мотиви. Але від цього їх діяльність стає ще більш небезпечною.

Кажуть, що один раз – це випадковість, два рази – це співпадіння, три – це
вже система.

Хотілося б, аби на стадії "співпадіння" ця тема булла вичерпана і не мала підстав для продовження.