Попередні підсумки "торжества парламентаризму": 2х2=5

За минулі тижні на недоречності та суперечності в оновленій Конституції, які відкривають шлях до легітимного правового хаосу, на вкрай заплутану з погляду законодавства ситуацію з аж двома відставками міністрів Головатого та Плачкова не вказував тільки лінивий.

Іншими словами, йшлося про те, що політична реформа – це щось дуже недовершене, непродумане, нечітко виписане, і тому вона аж ніяк не сприяє подальшому руху країни до демократії.

Не заперечуючи правомірності такої точки зору, поставимо питання інакше: а чи тільки у самій політичній реформі, у недовершеності її положень справа?

Чи й реалізатор цієї реформи – тобто Верховна Рада, до якої з Нового року перетекла переважна кількість владних повноважень, – страждає на тяжкі хвороби, які перетворюють на свою повну протилежність добрі наміри фанатів парламентаризму?

Почнемо з того, хто порядкує від імені виборців, себто українського народу, у Верховній Раді України четвертого скликання наприкінці її каденції.

Тільки фракції "Нашої України", Блоку Юлії Тимошенко, об'єднаних соціал-демократів, Соцпартії і Компартії уповноважені певними групами електорату на те, щоб говорити від їхнього імені.

Всі інші, чи то утворені на уламках "ЗаЄду", чи то відокремлені від "Нашої України", чи то сформовані з тих депутатів-мажоритарників, котрі свого часу виставляли себе незалежними, є типовими самозванцями. Включно із такими провідними гравцями теперішнього парламенту, як "Регіони України" і аж дві фракції імені Володимира Литвина.

Ситуацію в цьому плані не рятує і їхній нинішній досить високий рейтинг: якщо коригувати склад парламенту відповідно до кожного коливання масових настроїв, то слід забути про саму ідею парламентаризму, а керуватися "правовими" приписами часів української Руїни другої половини XVII століття: сьогодні обираємо гетьмана на великій раді, завтра скидаємо його на "чорній раді", післязавтра знову даємо булаву на малій старшинській раді, і так до несхочу – поки країна не розвалиться на друзки.

Парламентаризм – це процедура, це певні приписи як у стосунках між представницькою владою і виборцями, так і всередині структур цієї влади.

Чи стосується це теперішньої Верховної Ради? Вельми сумнівно.

І не тільки тому, що фракції Української народної партії чи Партії "Реформи і порядок" – це фракції, які не потрапили б до Верховної Ради 2002 року інакше, аніж за широкою спиною Віктора Ющенка, і не тільки тому, що прагнуть керувати країною, а й тому, що майже ніхто з депутатів взагалі не вважає за потрібне дотримуватися норм парламентаризму.

Найкраще це небажання висловив Олександр Волков, коли на закид про порушення регламенту при голосуванні за відставку уряду щиро заявив: мовляв, нічого страшного не сталося, адже депутати самі встановили ці правила, вони самі ж мають право від них і відійти.

Свідомо чи ні, але Волков майже дослівно процитував такого собі Володимира Ульянова-Леніна, який, протиставляючи "прогнилому буржуазному парламентаризмові" диктатуру пролетаріату, в числі її основних чеснот відзначав вміння за потреби порушувати всі на світі закони, в тому числі самою ж диктатурою встановлені.

Справді: навіщо прагнути відповідної Конституції формули при відставці уряду, навіщо збирати підписи тих 150 депутатів, навіщо вносити резолюцію за 5 днів до голосування? Воно ж і так все ясно, як висловився перед телекамерою не один із 250 голосувальників!

Але маємо те, що маємо.

Під час засідання 19 січня Юрій Кармазин з розпачем звернув увагу депутатського корпусу на те, що закон про вибори  народних депутатів за прикінцевими положеннями можна змінювати не пізніше, аніж за 240 днів до самих виборів.

Але, виходячи з потреб доцільності, і ЦВК, і парламент, і, зрештою, сам Кармазин визнали за необхідне таки змінити закон – щоб було краще. При цьому ніхто не скасував норми закону про 240 днів – але водночас проголосували зміну певних положень цього ж закону, і всі щасливі.

До речі, про голосування.

Скільки ще нагадувати народним обранцям, що вони ледь не щодня під час пленарних засідань, передаючи "тому хлопцеві" свої реєстраційні картки, порушують конституційну норму про виключно особисте, власноруч голосування?

І що ж? Днями голова парламенту Литвин в інтерв'ю ТРК "Київ" відверто заявив, що факт голосування чужими картками має місце, але коли-небудь, коли ми запровадимо більш ефективну і раціональну роботу парламенту, тоді ми запровадимо особисте голосування, за американським чи британським зразком.

Іншими словами, голова Верховної Ради публічно, перед мільйонною аудиторією визнав, що парламент під його орудою ледь не щодня порушував і порушуватиме далі Основний Закон. А от коли-небудь... Коли восторжествує справжня демократія... От тоді...

Колись Микита Хрущов так само відсилав усіх до часу повної й остаточної перемоги комунізму.

Так само "до перемоги комунізму" інший провідний діяч Верховної Ради – Олександр Мороз – відкладає формування Конституційного Суду.

Мороз прямо заявив, що Конституційний Суд поки що нам не потрібен, що до формування нового парламенту країна може пожити без нього. І справді: ну, немає верховного арбітра у стосунках між гілками влади, і не треба.

Ну, не виконує парламент свою місію з формування цього суду і прагне бути безконтрольним! Так це ж добре, бо, за словами Мороза, Конституційний Суд дискредитував себе рішенням про припустимість третього терміну Леоніда Кучми.

Справді, дискредитував! Але ж це йшлося про старий склад Суду! Логіка лідера соціалістів взагалі-то цікава: старий склад Суду дискредитував себе, тому ми не будемо поки що формувати новий склад Конституційного Суду.

Але головне – щоб цей суд не взяв до розгляду жодне з рішень Верховної Ради. Знову революційна доцільність торжествує, чи не так?

На тлі всього цього казус "двічі відставлених" (спершу разом із Кабміном, потім окремо) міністрів Плачкова і Головатого та перебування у сесійній залі комуністів з депутатськими значками неіснуючої квазідержави під назвою УРСР виглядають дрібничками.

Та головне, що змушує ставити слова "торжество парламентаризму" у лапки – це той незаперечний факт, що в останні тижні спікер Литвин прагне грати роль якщо не першої, то і не другої людини в державі.

Він висуває план урегулювання політичної кризи з десяти пунктів, висловлює поблажливо-схвальну оцінку діяльності глави держави, роздає наліво-направо інтерв'ю й доручення.

Панове! Але ж за парламентської форми правління головна політична постать у країні – це прем'єр-міністр!

А за змішаного врядування, як це випливає з оновленої Конституції України, – президент та прем'єр. За обох варіантів спікер – постать передусім технічна, яка має на меті налагодити ефективну законодавчу і контрольну діяльність парламенту.

"Цитькати" спікер може на депутатів, коли вони щось не те роблять, а не на президента. І тільки в ситуації, коли в країні з якихось причин відсутня президентська влада, спікер може взяти на себе – тимчасово! до виборів! – самостійні владні повноваження.

Власне, голова парламенту – це головний апаратник Ради.

А відтак, те, що Володимир Литвин грає наразі яку завгодно, але не спікерську роль, якнайкраще засвідчує дві речі:

по-перше, провал політреформи у тому вигляді, як вона задумувалася,

по-друге, рух нинішньої Верховної Ради не у напрямі перетворення на парламент європейського штибу, а у напрямі відтворення радянської влади.

Тільки там можна відверто чхати на закони і Конституцію, тільки там владні повноваження можуть зосереджені у апаратників, тільки там можна відверто не зважати на волю виборців.

Зрештою, тільки там можна шляхом одностайного голосування встановити, що 2*2=5, і внести це до зведення законів.

Цікаво, що ще придумає чинний парламент до кінця своєї каденції?

А ще – чи й наступна Верховна Рада піде второваним шляхом?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"