Виборчий бар'єр: права партій чи громадян?
Одним з головних предметів обговорення теми виборів є подолання/неподолання виборчого бар'єру партіями та блоками.
Дискусія розпочалася ще тоді, коли вносили зміни до виборчого законодавства. На той момент, крім інших, на порядку денному стояло і питання зміни виборчого бар'єру.
Власне, дивує те, що, окрім інших пропозицій, не набула резонансу тема абсолютної відміни виборчого бар'єру. Зрозуміло, що в розголосі цієї пропозиції не були зацікавлені великі партії.
Втім, ця тема могла стати порятунком для багатьох відомих політиків, які через відсторонення від прохідних частин потужних блоків і партій змушені брати участь у ризикованих, з точки зору прохідності, проектах.
Одним з основних пояснень підвищення виборчого бар'єру було те, що парламент з мінімальним прохідним цензом буде мати мультипартійну структуру. Такий аргумент, на думку автора, є надто гіперболізованим залякуванням з боку потужних гравців виборчої кампанії.
Так, безумовно, що у випадку відсутності мінімального виборчого бар'єру у законодавчому органі були б представлені не лише гіганти, а й політичні карлики.
Але дуже сумнівно, що наявність малих політичних сил суттєво вплинула б на якісне переформатування основних парламентських сил.
Візьмемо до прикладу наступне скликання Верховної Ради. Невже відміна виборчого бар'єру змінила б ставлення прихильників Віктора Януковича до Партії регіонів?
Чи суттєво зменшилася б кількість прихильників "Нашої України" чи Юлії Тимошенко? Швидше за все, лідери гонки залишились би лідерами, а рівень їхньої електоральної підтримки не зазнав би вагомих змін.
Частково про це можуть свідчити соціологічні опитування. Хоча питання в анкетах і ставиться таким чином: "За кого б Ви проголосували, якби вибори відбулися наступної неділі?", респондент не знаходиться в умовах вирішального вибору в кабінці для голосування.
Ситуація його вибору змодельована, і на даний момент над ним не тяжіє відповідальність за свій вибір.
Виходячи з цього, можна припустити, що в умовах соціологічних опитувань виборець почуває себе значно вільніше, ніж в момент голосування.
Тому вибір відповідної альтернативи (партії/блоку) в анкеті, мабуть, навіть більше відповідає його електоральним настроям і політичним переконанням, аніж вибір у день голосування.
І що ж показують результати соціологічних опитувань? Явну групу фаворитів та велику команду інших учасників кампанії, які явно їм поступаються.
Це дає змогу вже зараз припускати, що політичні карлики не є загрозою для рівня електоральної підтримки лідируючих суб'єктів.
Лідери, так чи інакше, розділили б між собою 80-90% мандатів. Усім іншим залишилося б близько 10-15% парламентських місць.
В чому тоді полягає мотивація політичних гігантів зберігати виборчий бар'єр, а навіть і підвищувати його?
Відповідь на питання не стане сенсацією – присвоїти чужі голоси. Ця комбінація проявляється в двох механізмах.
По-перше, існування бар'єру змушує виборця визначатися в обмеженому переліку політичних сил. Виборець, який поважає свій голос і не воліє "втратити" його, змушений вибирати тільки з "прохідних".
Де ж тоді вільна конкуренція в політичних умовах? Це те саме, що в магазині покупця змушуватимуть купити лише те, що має попит. Але ж йому, напевно, не завжди подобається те, що подобається більшості покупців.
Вочевидь, що в даному випадку мова може йти про обмеження права вибору.
По-друге, вже у парламенті партії-переможці ділять між собою мандати, які мали належати партіям і блокам, що не здолали перепони у 3% голосів виборців.
Для ілюстрації цього механізму можна навести такий приклад.
Громадянин "помаранчевих" переконань, якому імпонує Віктор Ющенко, вирішує віддати свій голос блоку "Пора"-ПРП.
Якщо припустити, що блок не потрапляє до Верховної Ради України, виникає питання - куди дівається голос цього громадянина?
Візьмемо за основу розрахунку електоральну підтримку партій і блоків згідно з результатами сьогоднішніх соціологічних опитувань.
Виявляється, на 25% голос потрапляє в актив Партії регіонів, на 7% Комуністичній партії України.
Якщо до парламенту ще пройдуть і блок Вітренко, і блок "Не ТАК!", отримуємо наступний результат – майже на половину (!) голос виборця, який послідовно сповідує "помаранчеві" цінності, відійде антагоністичним противникам "помаранчевих" сил.
Така ж ситуація можлива і з точністю до навпаки. В даному випадку, мабуть, можемо говорити про суттєве викривлення реального волевиявлення конкретного виборця.
Прихильники підвищення виборчого бар'єру для партій та блоків заперечать: у випадку відсутності прохідного цензу для учасників виборів, до Верховної Ради України попадуть маргінальні політичні сили і політики.
Але ж виходячи із загальної чисельності депутатського корпусу у 450 осіб та провівши нескладні арифметичні обчислення, виходить, що, аби отримати за умов відсутності виборчого бар'єру один мандат, партії чи блоку доведеться таки набрати близько 60 тисяч голосів виборців.
Чи зможе заручитись такою кількістю голосів маргінальний політик, не маючи розгалуженої мережі партійних осередків, достатніх фінансів для агітаційної кампанії тощо?
Отже, висновок: ціною всього близько 45 мандатів (з 450 у парламенті) можна було б у більш повній мірі відобразити електоральні настрої в державі, забезпечити нечисельним, втім, згуртованим, національним меншинам право бути представленими у законодавчому органі.
І, загалом, гарантувати більш демократичні умови вибору громадян. Одним словом, зробити більш демократичними вибори.
Очевидно, що на роботі парламенту це суттєво не відобразиться. 45 депутатів, які представлятимуть абсолютно різні групи суспільних інтересів, не зможуть завадити конструктивній роботі партій чи блоків-велетнів.
Водночас, мобільні та згуртовані суспільні групи впливу зможуть отримати свого представника у Верховній Раді України. Хіба це і не є демократія?
Михайло Басараб, політолог, для УП
