Правовий аналіз політичної кризи в Україні

Конституцією України, а саме першою її статтею, зазначено, що Україна є правовою державою.

Звичайно ж, одним з основних принципів діяльності правової держави є суворе дотримання формальновизначених загальнообов‘язкових правил поведінки – законів.

Стрижнем системи права будь-якої країни є її Основний Закон. Його положення можна порівняти з біблійними принципами по своїй значущості при регулювання найважливіших аспектів суспільних відносин.

Україна, на даний момент, вступила в політичну кризу, яка, нажаль, має всі підстави бути дуже затяжною.

Причини та наслідки дій тих чи інших політиків можна оцінювати по різному, з точки зору різних політичних смаків та уподобань, як і всяке суспільне явище.

Але є певні інтер-суб‘єктивні правові принципи, які можуть допомогти знай-ти найліпший шлях виходу з кризової ситуації.

По-перше, потрібен детальний правовий аналіз прийнятого 10 січня Верховною Радою 2006 рішення про висловлення недовіри Кабміну.

Згідно з пунктом 12 статті 85 Конституції, до повноважень парламенту входить вирішення питання про відставку уряду.

Згідно статті 87 Конституції, парламент може прийняти резолюцію недовіри Кабміну більшістю від його конституційного складу.

Дане положення є одним з головних в системі "стримань і противаг", яка, безумовно, є важливою складовою демократичної, правової держави.

Саме поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову виключає можливість узурпації цієї самої влади якоюсь однією політичною силою для здійснення власних інтересів.

У статті 6 Конституції сказано, що органи влади здійснюють свої повноваження у встановлених нею межах і відповідно законів України.

Таким чином, Верховна Рада, як єдиний орган законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції), 10 січня керувалася Конституцією лише частково при прийнятті рішення про резолюцію недовіри уряду.

Юриспруденція – найточніша з усіх гуманітарних наук, і тому в ній немає певних законодавчих частковостей, тим паче при вирішення найважливіших державних рішень, до яких, безумовно, належить доля уряду, а значить і держави в цілому.

Як виявляється, парламентом було порушено всю частину 2 статті 87 Конституції України, в якій йдеться про випадки заборони розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів.

Верховна Рада не може розглядати питання про відповідальність уряду більше одного разу протягом однієї чергової сесії.

Як відомо, таке питання вже розглядалося парламентом в грудні 2005 року.

Звичайно ж, за порушення будь-якої норми в певних умовах наступають сан-кції. Але спочатку, як годиться правовій державі, висновок щодо порушення норм та застосування певних санкцій повинна дати судова гілка влади.

Згідно зі статтею 147 Конституції, Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, і саме до його компе-тенції входить вирішення ситуацій, подібних даній (стаття 150 Конституції).

Згідно з Законом України "Про Конституційний Суд України", КСУ склада-ється з 18 суддів, по шість з яких призначаються парламентом, президентом та з‘їздом суддів (частини 1 та 2 статті 148 Конституції).

На сьогоднішній день в складі суду працюють лише 5 суддів, а для того, щоб розпочати засідання та вирішити питання щодо дотримання Конституції Верховною Радою під час прийняття рішення про відповідальність Кабінету Міністрів, потрібно не менше 11 суддів.

З урахуванням того, що частина змін, які встановлює зміни до Конституції, вступила в силу вже з 1 січня цього року, постає цілком природне запитання: якими саме нормами повинні керуватися громадяни та вищі органи влади.

В ситуації, що склалася, першочергове значення мають норми, які встановлюються статтями 83, 87, 90 та 115 Конституції.

Так, статті 83 (частина 6-10) та 90 наберуть чинності лише з дня набуття по-вноважень Верховною Радою, обраною у 2006 році, тобто не раніше дня виборів (26 березня 2006 року). Статті ж 87 та 115 вже набули чинності з 1 січня 2006 року.

Виходячи з частини 4 статті 115 Конституції України, Кабінет Міністрів, відставку якого прийнято Верховною Радою, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів.

Тобто, порівняно з нормою, яка діяла до внесення змін в Конституцію, уряд мав право виконувати свої повноваження, після відставки, лише за дорученням президента та не більше 60 днів.

За чинною ж нормою, відповідне доручення не потрібне, але членам уряду, щоб стати виконуючими обов‘язки, потрібен формальний привід, який є ви-ключеним в даній нормі.

Тобто, за такою зміною фактично виключається сам механізм надбання чле-нами уряду посад виконуючих обов‘язки. Термін, протягом якого члени Кабміну мають бути виконуючими обов‘язки теж конкретно не визначений.

З урахуванням того, що частиною 3 статті 115 зазначено, що Верховна Рада здійснює формування нового складу КМУ у строки і в порядку, що визначені Конституцією, але такі строки (60 денний термін) визначені в статті 90, яка ще не набула чинності.

Якщо ж відштовхуватися від обмеження строку формування нового Кабінету Міністрів парламентом, то навіть за умов неможливості сформування нового уряду в 60 денний термін, президент України не матиме права розпустити Верховну Раду.

Адже згідно зі статтею 90 (як згідно зі змінами, так і в чинній Конституції) президент не має права розпуску ВРУ в останні шість мі-сяців строку повноважень Верховної Ради.

Головним зараз залишається питання як, і на основі яких норм Конституції (згідно з Конституцією від 28 червня 1996 року, чи згідно із змінами до Основного закону від 8 грудня 2004 року) потрібно формувати новий Кабінет Міністрів?

Виходячи з того, що саме по формуванню уряду чинними є положення, за-кріплені в статті 85 (частина 1, пункт 11) та статті 114 (частини 2 та 3) Конституції 1996 року (без урахуванням змін до Конституції), прем‘єр-міністра має право призначити президент за згодою більше ніж половини, від конституційного складу ВРУ, а персональний склад КМУ призначається пре-зидентом за поданням прем‘єра.

Така процедура, звичайно, йде в розтин з фактично задекларованим законом "Про внесення змін до Конституції України" переходом України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, але є юридичним фактом, який закріплений Конституцією.

Вданій політичній ситуації головними якостями, які повинні проявити як президент України, так і парламент, є суворе дотримання саме чинних норм Конституції, задля виключення сваволі та безправ‘я у вищих ешелонах влади.