Ностальгія за мезозоєм
Знайомий філолог, змучений класиками української літератури, з’ясовував, що то за геній ХІХ ст. Юрій Федькович. Ознайомившись з творчістю останнього, він не став звично зітхати, мовляв, жахливіше за українську літературу тільки українське кіно, а несподівано заявив: "Читати це, звичайно, неможливо, та є й перлини. Послухай, як здорово: "Москалисько, мов вовчисько, кланцає зубами".
Цитата згадалася у розпал газової війни нашої ще не цілком європейської держави із своєю вічно азійською сусідкою. Нарешті ми можемо відчути страхи післявоєнної Європи, коли про себе нагадував миролюбний СРСР із своїми миролюбними ядерними ракетами та миролюбними ініціативами в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року.
Тривога виникає не через предмет суперечки – зрештою, газ належить Росії і вона вправі ломити таку ціну, яку забажає.
Просто неприємно, що у третьому тисячолітті люди в дорогих костюмах з університетськими дипломами вважають можливим повернення міждержавних стосунків до гасла юрського періоду – "бронтозавр завжди правий, бо у нього зубів більше".
Хоча цивілізований світ давно успішно використовує суди та арбітражі, Росія чомусь йде своїм "путінським путьом" погроз і шантажу.
Ніхто насильно не змушував москалів підписувати з нами угоду про газ. Тоді вони хотіли допомогти Януковичу та Кучмі, не допомогли, але тепер слово треба тримати.
До 2009 року. Можливо, 50 баксів за тисячу кубів – не ціна, проте це ваш прокол, панове кагебісти. Робіть висновки та надалі менше фантазуйте з приводу України, яка, здається, створена, щоби постійно пояснювати московським стратегам, що нечесна гра – неефективна.
Сумно тільки, що до них все одно не доходить і вони за звичкою зараз тупо хамлять: "Ученія по атключенію", "Хахли, пілітє дуби", "Донбас, давай к нам, у нас газ".
Дивно, але вони переконані, що після цього добре ставлення до російської держави зростатиме на очах. Точно як колись у Польщі, Прибалтиці та Грузії. Уміння Москви робити собі ворогів і невміння робити висновки просто фантастичне.
Взагалі відчуття реальності їхнім керманичам серйозно відмовляє, як-от у випадку із заявою, що Росія буде "законодавцем мод" у світовій енергетичній політиці. Чомусь в уяві зразу виринають зразки російського смаку: імбецил-серіали про спецназ і спецслужби, диво дизайну - десяті "Жигулі" та милозвучний гімн СРСР з переписаними на злобу дня словами...
Марно сподіватися, що Кремль тепер буде хоч трошки розумнішим у стосунках з колишніми колоніями, тому не треба соромитися розмовляти з ними відверто і про Чорноморський флот, і про радянські активи. Та й про вклади українців в Ощадбанку СРСР хай би вже хтось популярно пояснив, вони, власне, де?
Обговорення першої ж теми виявляє всю вразливість імперських концепцій, які виглядають безглуздо у площині цивілізованих стосунків. А істерична реакція у Москві підказує, що Київ обговоренням флотських проблем влучив у яблучко загальноросійського безладу. Питання ЧФ видається не геополітичним, а спекулятивним у прямому сенсі.
Нікому не цікаві байки про "місто російської слави" Севастополь, яке насправді завойовували всі, хто цього хотів. Флот у закритому басейні як військовий чинник, звичайно, Росії теж не потрібен. А от російським військовикам він потрібен.
Всі генерали, адмірали та капітани всіх рангів традиційно люблять робити маленький бізнес у ввірених вітчизною підрозділах, користуючись абсолютною безконтрольністю з боку центральної влади. І у цьому плані Севастополь – Клондайк, бо курорт. Як не крути, закордонний.
Для всіх охочих розібратися в російсько-українських стосунках, прекрасний ефір 23 грудня видав ICTV із Савіком Шустером. Повний набір персонажів: великодержавний шовініст винятково хамської поведінки; нелогічно делікатні та незбагненно малопереконливі українські націоналісти; колабораціоністи, готові віддати в довічну оренду не те, що Крим, але й певні частини свого тіла; затюканий Гарі Каспаров з Москви; і ведучий із неповторно космополітичним скорботним гумором.
Москаль по традиції брехав про все і постійно попадався. Кричав, що голодомор не був тільки для українців, оскільки голодувала і рідна йому Кубань.
І не розповідав, що саме після голоду-33 цю українську землю стали масово заселяти його одноплемінники. У розпал дискусії патетично запитував, який стосунок мають США до Філіппін, і злякано завмирав в очікуванні відповіді "Такий же, як Крим для Росії. Тобто ніякого".
Говорив про підтримку Москви кращими представниками українського народу та мимохіть кидав зневажливі погляди на комічний дует "Вітренко-Марченко".
Коротше, біда із сусідом. Лишається сподіватися, що в Росії все ж, як казав донецький класик, "нармальних і здарових людей гаразда больше, чем тєх казлов, каториє постоянна мєшают нам жить" (всі встають).
А тепер про класиків. Ось все і стало на свої місця.
Як у дитинстві: хто пацан, а хто чмо, показала бійка. Всі слова про "народ України", "справжній патріотизм", "український суверенітет", що так щедро проливали цього року різноманітні опозиціонери, як і все інше в їхньому виконанні, виявилися повним фуфлом.
При першому ж набігу сусіда-розбишаки Янукович і Ко, Медведчук і Ко, Вітрен-ко і просто ко (-муністи) враз забули синьо-жовту фразеологію та звично прогнулися перед амбалом. "Україна сама винна", "Росія ну абсолю-у-утна права", "Ми давно попереджали, не треба мати власну позицію, тільки російську" – тут не треба ніяких коментарів. Гидко і недалекоглядно.
Інші кричать "ура, вперед, війна", до чогось згадуючи слова "Батурин", "імперія", "руїна", і запитують "Чого москалі армію збільшують на 200 тисяч, не проти китайців ж?" та "Чи ми не козаки?" Характерно, що волають ті, хто сам точно воювати не збирається.
До речі, вуличний досвід доводить, що головні задираки у пікових ситуаціях парадоксальним чином тримаються далеко від бійки. А радянська освіта доповнює: всі "палії війни" самі не воюють, а в стороні ницо наварюють капітали. Ганьба їм.
Як у блатному анекдоті про Добриню Микитича, який прискакав на страшну стрілку, яку сам же і набив, після того як вона вже скінчилася. Скривавленим побитим корєфанам Ілюші та Альоші богатир добродушно пояснив: "Пацани, б... буду, поляни попутав".
Вихід? Нам, європейцям, треба вирішувати проблеми головою. І лише коли не спрацює, згадувати про шаблі, граблі та коней. Здається, бійці є.
Згадаймо 23 жовтня 2004 року, коли Ющенко з хлопцями зірвали у ЦВК чи не головний фінт фальсифікації виборів - відкриття (у Росії!) сотень дільниць, на яких за Януковича проголосували б мільйони мертвих душ. За свободу тоді билися не фігурально, а реально, не язиками, а кулаками, не з вітряками, а із живим "Беркутом" - ті, хто і зараз стоїть за ту саму свободу.
Спадає на думку, що можливо, саме тоді основні суперфайтери Порошенко, Третьяков, Червоненко так когось налякали, що стали основними мішенями єзуїтських "корупційних" інтриг, джерела яких вже вирахувати не важко.
Зараз про свої битви із старим режимом розповідають винятково ті, хто у бійках помічений не був, хоча інтенсивно їх провокував. І провокує. Україну вони інфантильно ділять на ворогів і своїх, і веселка у них чорно-біла.
Прикметно, що вони такі звинувачення відкидають приблизно так, як той хитрий єврейський продавець: "Чорний – це колір? Колір. А білий – це колір? Колір. Чому ж ви кажете, що телевізор не кольоровий?"
Їхні коментарі про зраду влади з Януковичем, олігархами, донецькими прикро нерозумні. Бо і Янукович, і олігархи, і донецькі – це громадяни України. Багатьом важко звикнути, що Україна складається не лише з власних друзяк, але й з дуже різних земляків.
Галицьких гендлярів, військових пенсіонерів Севастополя, мусульман, безбожників, Святослава Вакарчука, Олега Блохіна, (о Боже) Наталі Вітренко, і ще, і ще, і ще. І права у всіх однакові. А те, що не всі з них відкрили у собі українців, справа часу. А час зараз надзвичайно для цього вдалий - ворог біля воріт.
Трансформація "народу України" в український народ потребує зміни лайнуватого стилю стадного мислення. Кожному треба навчитися самому міркувати, розбиратися і лише потім вибирати політичні ідеї.
Інакше смішно виходить: головне непорозуміння української політики Шуфрич говорить про незрозумілі дії президента, напівграмотний Янукович – про непрофесійність влади. І фраза Кравчука про те, що помаранчеві "пропукали" кредит довіри. Саме йому ця фраза дивовижно пасує - з різних причин.
Насправді розчаровані лише слабкодухі та маловірні, так вони завжди розчаровані – будова така. Їхні зойки укупі з гнівом непричетних до перетворень виродилися у цікаву тезу "Ми з цими, новими, фактично живемо у різних Українах". А й справді.
У першій Україні прагнуть зберегти хай дурне і смердюче, але знайоме минуле. Це нагадує шизофренію, де одночасно домінують дві думки: "все погано, так жити не можна" і "не треба ніяких змін, хочемо як раніше".
У другій хочуть майбутнього, бажано заможного і точно чесного.
Цим, першим, дуже важко без Кучми (або Брежнєва, або Сталіна). Їм важко без культів брехні, цинізму та непрофесіоналізму, на яких вони зростали. Їм неприємно, що загалу вже по барабану їхні думки. Що напрацьовані прийоми лицемірства не працюють.
Особливо викликають жаль колишні політики першого ешелону, які були володарями дум, а стали гравцями у "DOOM" з уявними монстрами та вигаданими небезпеками. Виглядають недоладно, бо монстри та небезпеки існують справді, і найбільше усередині кожної конкретної голови.
Вони дуже хочуть назад, в імперію, де співають, що "Родіна – уродіна, но ана нам нравітса", де українське вважається чимось непристойним.
Найбільш смішним жартом у них вважається фраза про руки, які ніколи не крали. Взагалі-то люди найбільше сміються над несподіваним, і у цьому розгадка такої веселої реакції совків: дійсно, як це - руки і не крали.
А ще вони дуже дратуються, що Ющенко ніяк не вкладається в їх систему політичних координат: по лінії абсцис – брехуни, по лінії ординат - злодії. Для них він інопланетянин з третього виміру, тому вони майструють нові кліше: президент нерішучий, непослідовний, дезорієнтований.
І знову щось не в’яжеться, відтак вже з’являються охочі Ющенка мавпувати. Але моральність імітувати не можна, у вродженого шахрая її відсутність все одно вилізає назовні – рухом, поглядом, рум’янцем, запахом. Так буває у моді, де декому просто не дано почуття смаку. Одяг найдорожчий, парфуми бездоганні, косметика дорога, а вигляд дешевий.
Тому все менше українців думають на їхній хвилі, все менше хочуть бути з ними, все більше хочуть йти вперед, а не по старезному проклятому колу, в якому не люблять ні себе, ні Батьківщину.
Тому поступово міцнішає упевненість, що ми здолаємо і російські наїзди, і пісуарівську популярність "п’ятої колони", і провокації політичних авантюристів. Як?
Коли похід "Нашої України" до влади лише починався, її лідер заявив: "Ми переграємо опонентів стилем". Мало хто тоді зрозумів, про що йдеться, але уже всі знають, що у цьому був код перемоги. Так буде і зараз.
А конфлікти у своїй хаті вирішуються компромісами. Інакше в нормальній країні бути не може. Зрештою, як колись казав один командир взводу: "Парні, ну харош махатса. Сваї ж всє хлопци, украінци-славянє. Ми ж нє бєларуси какіє-та". До речі, на прізвище Янукевич.
