Вади ментальності

Оцінюючи події листопада-грудня минулого року деякі аналітики вважають, що помаранчева революція не була власне революцією за основними своїми ознаками: не призвела ні до зміни суспільно-політичного ладу в країні, ні до зміни еліт в суспільстві.

Натомість, прогнозуючи розвиток подій після 26 березня 2006 року, можна стверджувати, що саме вибори до рад усіх рівнів в Україні можуть в результаті набрати ознак революції.

Вибори закріплять здійснення політичної реформи, яка де-юре набирає чинності з 1 січня 2006 року, але де-факто - після формалізації результатів виборів.

В результаті матимемо і зміну суспільно-політичного ладу з президентсько-парламентського на парламентсько-президентський, і суттєву зміну політичних еліт.

Ще в 1999 році Збігнев Бжезінський прогнозував, що за період другої каденції президента Кучми відбудеться зміна еліт в українському політикумі.

В вищих ешелонах влади в Україні на зміну представникам колишньої комуністичної партноменклатури та червоним директорам почнуть приходити кадри управлінців та економістів нової хвилі.

Так і відбулося - в період 1999 – 2004 років на керівні посади в державі прийшли політики, які зараз визначають правила гри на українському політичному Олімпі, такі, як Ющенко, Тимошенко, Янукович, Медведчук, Єхануров та інші.

Але на той час, як власне і зараз, всі вони працювали в рамках створеної Кучмою системи політичних координат, а часто і самі приклали свою руку до створення цієї системи державного управляння.

26 березня наступного року відбудеться не тільки суттєве оновлення представників влади на всіх рівнях державного управляння (на 30-40% у Верховній раді і 50-80% у місцевих радах), але й зміна самої системи державного управління.

Українське суспільство наразі не знає куди врешті-решт прямуватиме. В тому числі зважаючи як на комплекс інтересів внутрішніх політичних груп, так і на комплекс зовнішніх геополітичних інтересів Росії, США, ЄС та Польщі, які тим чи іншим чином зв’язані з Україною.

На жаль, слабкість і невпевненість теперішньої влади в Україні знову розігріває інтригу та інтерес до виборів в Україні не тільки власне українців, але близьких і не дуже сусідів.

Поки що конкуруючі сторони тільки займають вихідні позиції на полі політичної гри, яка відбудеться в Україні взимку-навесні 2006 року.

Хоча і не обійшлося без диверсійних дій та артпідготовки у вигляді бензинової та цукрової криз, корупційного скандалу, відставки уряду Тимошенко, боротьби за бюджет-2006.

А також декларації про відміну поправки Джексона-Веніка в США та декларації ЄС про визнання економіки України як ринкової, і, нарешті, потужною газовою атакою на Україну з боку Росії. Напевне можна стверджувати, що далі буде!

Всі сторони цієї гри розуміють, що Україна до березня 2006 року, і після – це дві різні країни. Кожна із сторін політичної гри має своє бачення України зразка 2006 року.

Тому знову і в котрий раз "это есть наш последний и решительный бой"! Тому знову українців поділяють на червоних і білих, помаранчевих та голубих, східняків та бандерівців, багатих та бідних, європейців та азіатів, патріотів та зрадників, проросійських та проамериканських, україномовних та русскоязычных.

Таке враження, що українцям на деякий час потрібно було б відійти в сторону від цих пристрастей та подивитись на баталії щодо своєї країни між Росією та США, Польщею та Білоруссю, комуністами та антикомуністами, правими та лівими.

А потім, як в анекдоті: прийшов лісник і всіх розігнав.

Особливо дивує позиція Росії, яка не вчиться і не хоче вчитись на власних стратегічних зовнішньополітичних помилках.

Який зиск має Росія від своєї імперської місіонерської ролі? Міліарди і міліарди доларів витрачені і витрачаються даремно то на світову революцію, то на підтримку червоних та рожевих режимів в Африці та латинській Америці, на підтримку сучасних одіозних режимів Лукашенко та Карімова.

Міліони життів росіян і не тільки покладені незрозуміло за якої мети у війнах в Кореї, В’єтнамі, Афганістані та Чечні.

Невже пересічні росіяни та великий та мудрий Володимир Володимирович не здатні неупереджено відповісти на запитання: чому кожна країна, яка мала нещастя в своїй історії наразитись на місіонерство Росії, ладна будь-що триматись від неї подалі.

Чому майже всі сусіди Росії (за винятком не дуже демократичних та залежних від неї режимів) є недружніми до неї країнами, в тому числі країни Прибалтики, Східної Європи, Грузії та Азербайджану. Чому Росія своїми недолугими діями наполегливо штовхає в число цих країн Україну?

Що втратила Росія від того, що країни Східної Європи та Прибалтики вступили до НАТО та ЄС? Чи зменшилась хоч на йоту безпека Росії від цього, чи втратила вона економічно хоч долар?

Якщо Росія прагне контрреволюції в Україні, то вона отримає саме революцію, після якої станемо ще на два кроки далі одна від одної.

Ще за радянських часів, кореспондент однієї з газет задався метою визначити, які ментальні відмінності є в жителів Москви, тодішнього Ленінграду та Києва на простому експерименті: що робить пересічний житель цих міст, якщо на його стояче місце в громадському транспорту хтось наполегливо зазіхає.

Результат експерименту був таким: жителі Москви як правило починали, що називається, голосно "выяснять отношения". Мешканці Ленінграду вибачалися та уступати один одному місце.

Жителі Києва, як правило, мовчки впирались руками і ногами і вперто стояли на своєму місці. Причому що сильніше киянина виштовхували з його місця, тим сильніше він впирався.

Політики, наші і закордонні, досі не зрозуміли: що сильніше тиснути на українця, тим упертіше він упирається.