США найбільше опиралися сценарію "Кучма-3" і не дуже сподівалися на перемогу Ющенка

Чим далі від Майдану, тим більше ознак піднесення одних подій та замовчування інших.

Все частіше ситуація нагадує традиційне післяреволюційне міфотворення, заради якого можна й "колоду" домалювати.

Одним із цікавих кадрів минулорічного листопаду було так зване "повстання дипломатів", яке в "офіційному дискурсі", зокрема, озвученому нещодавно "Закритою зоною", асоціюється виключно із заявою, підготовленою низкою працівників апарату Міністерства закордонних справ на чолі з тодішнім речником МЗС Маркіяном Лубківським.

Однак, куди ж поділася інша заява – ще 22-го листопада 2004 року підписана і розповсюджена 4 дипломатами посольства України у Вашингтоні? Вони відмовилися визнавати результати виборів і закликали зробити те саме уряди світу та інших дипломатів.

На той момент я був радником посольства України в США і одним з 4-х авторів цієї заяви.

24-го листопада 2004 року на представницькій конференції в Амерікан Ентерпрайз Інстітут, яку транслювало на всю країну Громадське телебачення США, автор закликав звернути увагу на події в Україні з тим, щоб попередити кровопролиття та покласти повну відповідальність у випадку його виникнення виключно на владу України.

Отже, було дві заяви. У першої з них є конкретний автор і ініціатор – Олександр Щерба, радник посольства України в США. Вона була написана ще в ніч другого туру, коли результати підрахунків давали Януковичу однозначну перемогу, і серед працівників посольства панували відчуття, схожі на ті, які були у всіх нормальних людей.

На другий день, зранку, ще до початку робочого дня мені зателефонував Щерба і попросив негайно подивитись "один документ" в електронній пошті. Це був перший варіант відкритого листа українських дипломатів.

Зміст – протест проти фальсифікації, війни уряду проти власного народу, проти того, що влада в Україні зрадила ідеали демократії та Європи. Фраза, яка потім обійшла всі американські ЗМІ, звучала так: "Ми не можемо спокійно дивитися, як закопується в землю майбутнє наших дітей".

Жодного прізвища в цьому тексті не згадувалося. Ми протестували проти того, що народу не дали висловити свою волю, а не закликали підтримати Ющенка. Хоча, там була фраза, що народ України заслуговує іншої влади. Можете тлумачити її як непряму підтримку Ющенку.

Звичайно, ми одразу поставили до відома посла Рєзніка. Він сприйняв це нормально, повідомив у Київ і викликав до себе підписантів – Щербу, Пархоменка й Чумака.

Посол попросив подумати ще раз та змінити декілька формулювань на дипломатичніші. Мене посол не викликав, бо, як сказав потім, зі мною не було про що говорити, я безнадійний.

Усім дипломатам в посольстві ми запропонували підписати заяву, але на той момент під листом залишилося лише чотири підписи, з яких все і почалося.

Під посольством уже відбувалася демонстрація. Я передав копію заяві демонстрантам, і за кілька годин вона з’явилася на сайті "Майдан".

Заява завершувалася словами: "Віримо, що інші працівники дипломатичної служби приєднаються до цієї заяви".

Незабаром підписів було 30-40, негайно підтримав її тодішній Генеральний консул в Сан-Франциско Гребенюк, а за кілька днів – майже понад сто. Наступного дня, 23 листопада, нашого листа зачитав на Майдані Дмитро Павличко.

Чим наш лист відрізнявся від листа, підготовленого в МЗС? Головна відмінність в тому, що під нашим листом стояли підписи з посадами. Зокрема, коли підписався посол в Австралії і старші дипломати посольства в Польщі – було зрозуміло, хто саме підтримує таку заяву.

А під другою заявою міністр Грищенко заборонив зазначати посади, тому коли її опублікували сайти, не було зрозуміло, дипломати якого рівня підписали її.

Узагалі, я співчував хлопцям з центрального апарату, їм було дуже важко переписати цього листа так, щоби він чимось суттєво відрізнявся. Здається, додали фразу на кшталт "Ющенко – наш президент!"... Хоч я думаю, що вони зробили велику справу популяризації протестного голосу дипломатів в Україні.

В результаті, мене було звільнено наказом від 5 січня 2005 року. Пізніше отримав пропозицію повернутися на посаду, яку обіймав 11 років тому. Зараз на чверть ставки викладаю в дипломатичній академії МЗС.

Я працював у Вашингтоні, коли відносини України й США були у стані кризи, я відповідав за стосунки з Конгресом, а також займався українською темою в аналітичних центрах США.

Сподіваюсь, що доклав руки до адекватного розуміння в США подій в Україні. Звісно, діяльність Костянтина Грищенка спочатку на посаді посла в США, а потім міністра можна оцінювати по-різному, але захист кучмізму у Вашингтоні у його виконанні часто вражав рівнем майстерності. Інше питання, що саме виправдовувалося в такий спосіб.

Якщо вимоги керівництва до дипломата не відповідають його громадянській позиції, він, звісно, може залишити роботу. Це трапляється не надто часто, хоча в українській дипломатії працює багато чесних людей.

Дипломатія – це досить спеціалізований фах. Не всі можуть повернутися в академічну сферу або піти в бізнес. В багатьох випадках, кар’єрний дипломат без зовнішньополітичного відомства, це як штурман на березі – він може працювати хіба двірником. Багато з дипломатів виправдовувалися у власних очах тим, що працюють на країну, а не на режим.

Хоча межа тут досить невизначена. Щось подібне намагався свого часу робити й офіційний Вашингтон у стосунках із Києвом – працювати з країною, а не з режимом.

Позиція була така: "Україна – важлива й перспективна країна, але ми не будемо мати справу з брудними покидьками, які представляють верховну владу". Традиційна політика в такому випадку – зниження рівня офіційних контактів.

Останні роки режиму Кучми діяла доктрина Медведчука-Орла, яка фактично зводилась до трьох тез.

По-перше, все одно американці нікуди не дінуться й змушені будуть мати справу з Кучмою або ним призначеним наступником.

По-друге, американці поважають тільки силу, тому з ними треба розмовляти в дусі "чим більше нахабства, тим краще".

А, по-третє, навіть якщо такий курс не спрацює, режим Кучми нічого не втрачає, бо чим гірші стосунки з Вашингтоном, тим кращі стосунки з Москвою.

Навіть присутність наших військ в Іраку не надто впливали на відносини Києва-Вашингтону. США чітко казали про те, що українські війська в Іраку – не індульгенція.

Утім, Медведчук розраховував, що через п'ять-шість місяців відносини повернуться до більш-менш нормального стану. І, думаю, це не було неможливим. Справа в тім, що перемога Ющенка для США не була критичною.

Скажімо, один із найавторитетніших експертів у США з питань України Андерс Аслунд ще у вересні 2004-го казав, що для національних інтересів США насправді немає особливої різниці між Ющенком та Януковичем. Приблизно такою була на той час й офіційна позиція США.

Коли ми влітку минулого року обговорювали з американськими аналітиками готовність США до активної позиції, їхня відповідь не надто надихала. Рейтинг Ющенка до вересня практично не зростав. І ентузіазму на Заході це не додавало.

А рейтинг Януковича дійсно зростав, і до вересня вони майже зрівнялися. Звісно, кампанія була брудна, і посол Хербст висловлював незадоволення цим, але ступінь зацікавленості Заходу подіями в Україні справді залежала від рівня демократичної хвилі в середині країни. Доки цієї хвилі не було, то Захід не надто переймався українськими справами.

Ця позиція підсилювалась думкою частини вашингтонських аналітиків про те, що в Україні все настільки зацементовано, настільки безнадійно, що шансів у Ющенка немає, тому залученість має бути дуже обмеженою.

Насправді неприпустимим для США вважався сценарій "Кучма-3". Тому чи не головним своїм досягненням вони вважали його попередження.

США наполягали на дотриманні процедур виборчого процесу, готові були протестувати через порушення; вони також симпатизували більше Ющенку. Але від симпатії до підтримки – величезна відстань.

Але Вашингтон все ж таки заявив про невизнання результатів... Ситуація змінювалась поступово. Переобрання Джорджа Буша на другий термін дозволило, нарешті, звернути увагу на Україну.

Результат першого туру змусив їх серйозно замислитись. Ющенко переміг з дуже незначним відривом, але це був потужний сигнал. Хоча, я б не називав той результат перемогою.

Узагалі, припускаю, що результат першого туру був намальований. Для Банкової це мав бути спосіб легалізації фальсифікованих результатів другого туру в очах Заходу. А один з основних меседжів опозиції – "Ющенко йде в президенти" - мав набути реалістичності: мовляв, він не тільки йде, але подолає адмінресурс і таки дійде.

Важливу роль відіграла позиція Верховної Ради – не дарма її голова відвідував США між першим та другим туром виборів.

Практично кожна заява США щодо України була результатом тиску на Білий дім та керівництво Держдепу, а не їхньої власної ініціативи. Тиск щодо активної підтримки Штатами демократичного та ненасильницького розвитку подій в Україні здійснювався декількома каналами, про деякі з них відомо, про інші ще зарано говорити.

Вашингтон мав переконатися, що Україна дає Сполученим Штатам ефективні важелі реалізації зовнішньої політики та впливу на перебіг подій на пострадянському просторі, в тому числі й на майбутнє Росії.

Ми намагалися переконати Держдеп позбутися москвоцентричного погляду, який змушував США вирішувати з Росією всі питання, що стосуються колишнього Радянського Союзу.

Вашингтон – чи не вперше після Іраку, до речі – спрацював разом з Європою для нейтралізації найгіршого сценарію в Україні. Кучма не скористався наданим Росією карт-бланшем на будь-які дії, включно з силовим придушенням Майдану.

Це сталося, зокрема, через роз’яснювальну роботу Заходу, який почав активно діяти завдяки Майдану. А західні уряди не могли ігнорувати підтримку Майдану громадською думкою цих країн.

І хоч існує думка, що Захід посприяв Майдану, все було радше навпаки. Позиція Заходу залежала від подій в самій Україні, від масштабів протесту. Майдан переконав Захід в доцільності активної позиції.

Єдиний відомий мені план стосувався потенційної реакції США на застосування сили. Позиція була абсолютно чітка – влада в Україні не може дозволити собі площу Тяньаньмень.

В Україні це не пройде, Захід Банковій цього не вибачить. Думаю, Кучмі пояснили, що не варто недооцінювати роль Заходу в особистій долі представників старого режиму.