Інтернаціональний талант
Мистецтво. Його чудодійна сила творить дива, удосконалює світ и рухає людство вперед. Чи можна його використовувати у якості політичного засобу?
Ще б пак! У вітчизняному схибленому суспільстві може бути все. Автор нічого не має проти грамоти, врученої Володимиром Литвиним Микиті Міхалкову "За заслуги перед українським народом", але сам метр кіно не зрозумів, за які заслуги саме "перед українським", і чому йому випала така честь.
Усі знайомі почувши новину, майже обурювались: "за що?". Але це була тільки цнотлива прелюдія. Вернісаж гарних фільмів річ на сьогодні рідкісна, а тому особливо приємна.
Тим більше, якщо кіно вернісаж, власне, організований геніальним українським актором - Богданом Ступкою. Актором, який може зіграти все.
Його майстерність захоплює видатних режисерів сучасності, для яких він є не просто Актором з великої літери, він є співавтором.
Оце б тільки Україні і пишатися таким надбанням. Яке, вибачте, поки що не залишає рідної землі, хоча й знімається переважно в Росії.
Друзів Богдан Сильвестрович зібрав на презентацію вернісажу усіх московських. Визнані, видатні майстри кінематографу, живі класики, Станіслав Говорухін, Павло Чухрай, Микита Міхалков, Тигран Кеосаян, і актриса Альона Хмельницька готові були відповідати на будь-які запитання столичних журналістів.
Спершу запитали про жахливий стан українського кінематографу. Авторці одразу стало соромно. Знаєте, обговорювати це питання у своїй країні, писати гострі статті, змушувати можновладців поступово змінювати ситуацію на краще, робити все, що від тебе залежить – це означає вболівати за своє кіно.
А запитувати про таке у "московського бомонду", який і за народ нас не має, показуючи, що українці усі нікчеми і без церемоній можемо "це вам сказати" – не гідно.
Потім були питання на кшталт: "у вас такий розквіт, так все правильно на законодавчому рівні у плані кінематографу, а чи може український режисер приїхати до вас і зняти своє кіно?", а потім: "пане Говорухін! Ви не хотіли б допомогти Одеській кіностудії, адже там повний розвал"...
Це все правда. Але не з Міхалковим і Говорухіним це обговорювати.
Складалось стійке враження, що вітчизняні журналісти (який жах!) не усвідомлюють, що це РІЗНІ країни. І саме українці мають дбати про СВОЮ країну, а не "всемогутн"” з Москви, як повелося.
Цю землю обкрадали роками, а українці лише покірно схиляли голови. А чи не має завдячувати сьогоднішня успішна російська кіно школа українській землі?
Схоже, про це просто "незручно" говорити. Тут народжувалися ті, хто їхав будувати мистецтво і творити кінематографічні дива до Москви.
І у цьому немає провини України, тому що за радянських часів навіть ті, хто прагнув тут залишитися і працювати, не могли цього зробити.
За прикрою іронією, саме у найвіддаленіших регіонах Радянського Союзу, тоталітаризм був набагато страшнішим і жорсткішим, ніж у Москві.
І Бикова, Довженка, Бондарчука, Чухрая звідси просто витравлювали... А сьогодні московські метри говорять, що український кінематограф "на нулі" (Золота пальмова гілка Канн – які дрібниці! Про це можна не згадувати) і що скоро можна очікувати повного занепаду...
А журналісти кивали головами: "Так! Говоріть ще!".
Навіть ті, хто писав про сьогоднішні таланти України, про те, що є шанс відродити кіномистецтво на цій землі...
Але коли до України приїздить така зірка, як Міхалков, всі ладні забути і про країну, і про мову, про українські таланти і про незалежність.
Це психологія рабів. І Україна невиліковно хвора на рабство. Невипадково, що найталановитіші народжуються ТУТ, але ідуть світ за очі, зраджують...
Поважні гості Богдана Ступки не сказали ні слова про Україну, про те, що це Батьківщина видатних людей, що це честь, врешті решт, приїздити сюди. Без перебільшення.
Вони не відчувають цього... через нас. Через наше рабство і покірність "великому брату". А поважати раба дуже важко. Неможливо.
Павло Чухрай сказав, що ніколи не розділить ці дві країни, бо "насправді ніхто нікуди не від’їжджав, це один простір і так було завжди"... почулись оплески журналістів...
У авторки виступили сльози розпачу. Невже Україна їй просто наснилась? Невже вона закінчується на поважному імені з Москви, який забув, що його народили саме на цій землі?
Павло Чухрай казав, що Гоголь для нього не український і не російський (тут він, звісно, злукавив) письменник, він для нього рідний.
І Тарас Шевченко, якого в дитинстві йому читав батько...
О, Тарасе Григоровичу! Ви, певно, єдиний, з визнаних у світі геніїв, хто таки не зрікся своєї країни, і Вас можна з упевненістю назвати саме Українським письменником. Дякую за це!
За те, що Ви за жодних обставин не станете космополітичним талантом...
Авторка давно мріяла сказати особисте "дякую" Микиті Михалкову за його творчість, дивлячись йому в очі і тут така чудова нагода зробити це.
Але тим, хто не поважає мою землю, навіть дуже талановитим, не вмію висловити вдячність.
Хтось може скаже, що авторка перебільшує, що нічого особливого у цьому немає. Ну, не було жодного українського режисера і митця у "колі друзів" Богдана Ступки, ну, нічого страшного.
Він же насправді знімається, досить успішно, у російських режисерів, і взагалі, мистецтво – річ космополітична, воно долає кордони і таке інше...
Але в КОЖНІЙ країні є СВОЇ герої! І ми маємо визначитись. Тепер і зараз. Тому що ростуть покоління, яким потрібна своя країна, свій дім. Україна – це російська провінція, яка за збігом обставин, найщедріша і землею, і талановитими людьми.
Чи, це Країна, яка спроможна встати з колін, струсити з себе вікове рабство, цю прикру, принизливу залежність.
Так, Україні потрібні розумні поради, критика, адже дуже важко народжуватись з попелу. Та треба ж розрізняти!
Немає щирості стосовно України у тих метрів, немає поваги. Ну, так вже склалося... Вибачимо. Ми з вами в цьому винні.
Кіно вернісаж мав сумне забарвлення для мене. Там не було хоча б краплини мого, рідного, теплого.
І справа не у фільмах, які відібрали для показів. Вони дійсно чудові. Але як це усе презентували, який тон задали гарній події, як майстерно в котре нас зробили бовдурами, між іншим, за нашим, власним бажанням...
Якійсь непідвладні розуму кармічні закони тримають цю землю у рабському становищі.
Як надовго? Залежить від кожного з нас, від нашої відданості, любові і нашого бажання, адже все здійснюється саме так, як ми того хочемо.
Тетяна Селезньова, для УП
