Танець на граблях біля підніжжя вавилонської вежі

"...конструкція, оперта на порожнечу"

Ф.Кафка

7 листопада, як і слід було чекати, ліві вожді, театрально захлинаючись у праведному робітничо-селянському пафосі, зазвичай трохи посвяткували свій красний дєнь калєндаря, очоливши ріденькі колони переважно літніх людей, досі віруючих у пришестя обіцяного чужими бородатими пророками царства свободи.

Щоправда, цього разу обійшлося без особливих пригод, якщо не рахувати окремих провокацій (як біля пам'ятника Ватутіну в столиці) чи локальних сутичок.

Що ж, з боку лівих було б, звичайно, просто недопустимо, у світлі майбутніх виборів, не скористатися чудовою нагодою зайвий раз, практично задарма, поп(і)аритися на людях, потрапивши до інформаційніх стрічок чи не всіх українських телеканалів.

Тим більше що підстав для мітингування у теперішніх спадкоємців червоних комунарів-героїв є чимало.

Нова владна команда, демонструючи неоковирний танець на граблях, продовжує успішно і на диво послідовно втрачати довіру громадян, змушуючи їх все більше розчаровуватися і обурюватися, тим самим радикалізуючи настрої.

Звісно, що далеко не всі розчаровані обов'язково побіжать до тих же комуністів, вітренківців чи їм подібних лівих екстремалів.

Але чому б не поборотися за збитий з пантелику електорат, котрий ніяк не може второпати, що ж тепер коїться і за яку з політичних сил, при подібному несамовитому плюралізмі, зрештою віддати навесні свій дорогоцінний голос?

Адже пострадянський громадянин, на очах якого відбувався шалений злодійський дерибан недавніх часів, - доволі специфічний суб'єкт, який легко підпадається на маніпуляції, не покладаючись при цьому на раціо, а дослухаючись якихось інших, чуттєвих "аргументів", що їх нерідко важко пояснити логічно.

Отож і доводиться пузатим та пикатим послідовникам дєдушкі Лєніна, щойно зійшовши з дорогих лімузинів, ретельно надривати пупа, аби переконати теперішніх гнаних і голодних у тому, що вони справді денно і нощно тільки й дбають про те, аби зробити трудящих щасливими, одібравши фабрики і заводи у зажерливих капіталістів.

Однак теперішні політичні реалії є такими, що особливо розраховувати на щедрий електоральний ужинок лівим, мабуть, усе ж не варто.

У них на цьому терені (чи полі) є достойні, молодші і успішніші конкуренти, гасла яких виглядають, скажімо так, привабливіше, ніж архаїчна, розрахована здебільшого на ностальгуючих виборців пенсійного віку, атрибутика комуністів, чи навдивовижу агресивно-люта, і тому для багатьох відлякуюча поведінка прогресивних соціалістів.

Головним конкурентом для лівих, хоч як це дивно, можливо, виглядає, готується стати політична сила, керована екс-прем'єром Юлією Тимошенко.

Її свіжий, бадьорий і оптимістичний популізм, розбавлений легкоперетравлюваною водичкою еклектики і приправлений неповторним особистим шармом, діє на маленьких українців магнетично, ніби удав на кролика (пригадуєте блискучий фокус з стрічками, витягнутими з рукавів?).

Щоправда, останніми тижнями Юлія Володимирівна, здається, змушена витримувати деяку паузу – з тим, щоб зорієнтуватися і прийняти остаточне рішення щодо формату участі у виборах.

Адже її становище зараз – не з найкращих.

По-перше, в силу різних причин не були зреалізовані деякі потужні бізнесові задумки, котрі могли б не лише принести великі гроші, а й забезпечити доступ екс-прем'єра до телеефіру, що є, з огляду на вибори, вкрай важливим.

По-друге, незрозуміло, що робити з тим чемоданом без ручки, якого шкода викинути, але й нести незручно - частиною партії "Собор", котра не підтримала Анатолія Матвієнка і зберегла вірність "іделам Майдану", в даному випадку персоніфікованим Тимошенко.

До речі, нез'ясованість ситуації з "Собором" красномовно ілюструє практично повну відсутність хоч якої-небудь ідеологічної складової в програмі та діях БЮТ.

Незрозуміло, що, крім перспективи отримати депутатський мандат та ще деяких персональних преференцій, може об'єднувати деяких вірних Тимошенко соборівців (тих, кого зазвичай ідентифікують мало не як українських націоналістів) з ліберальними російськомовними олігархами, котрі успішно ліпили свої чималі статки за часів Кучми?

(Щоправда, якщо бути чесним, то подібна каша характерна не лише для БЮТ).

По-третє, наразі для Тимошенко залишається відкритим кардинальне питання: з ким дружити у майбутньому парламенті – для того, щоб не лише увійти до складу більшості, а й при цьому не втратити шансів на отримання головного призу – омріяного поста прем'єра?

Ця ж дилема непокоїть також інших ключових учасників виборчих перегонів – НСНУ, Партію регіонів, а також блок Литвина і соціалістів.

Зрозуміло, що всі вони (а також комуністи, і, скоріш за все, прогресивні соціалісти і партія "Пора" а ще, можливо, УНП та есдеки) увійдуть до парламенту.

Так само є очевидним, що всі ці сили, зваживши на власні можливості, підуть на вибори окремо одна від одної.

Однак абсолютно неясно, якою буде конфігурація сил у майбутньому парламенті: хто з ким і хто проти кого?

Жодна з майбутніх парламентських сил не набере навіть чверті голосів, не кажучи вже про більшість.

Отож, слідом за драматичною і, очевидно, доволі брудною виборчою кампанією, нас чекає не менш захоплюючий, але неминучий етап таємних і складних домовленостей, закулісних інтриг і тому подібних невід'ємних атрибутів сьогодення.

Майбутня Верховна Рада, вірогідно, становитиме такий собі дивний і незбагненний ситуативний конгломерат, серпентарій заклятих союзників, вимушених дружити, зціпивши зуби і до хрускоту стискаючи дулі в кишенях.

Предметом нудотних і тривалих торгів стануть, очевидно, всі чиновницькі посади - починаючи від прем'єрського крісла і аж до табуретки голови сільради якої-небудь чортопхаївки.

Якщо до цього додати також загрозу неминучої, після впровадження так званої політреформи, диверсифікації самої конструкції української влади, що може остаточно призвести до ефекту вавилонської вежі, то подібна понура перспектива справді нагадує який-небудь дешевий сльозливий трилер під назвою "Втрачені можливості".