Третій Майдан
"Другий" Майдан увійде в політичну історію новітньої України як політтехнологічне явище, яке, з одного боку, вразило своєю масовістю, а з другого стало лише тінню того, що у свідомості нації асоціюється з поняттям Українська революція.
Ще й сьогодні Віктору Ющенку закидають "проамериканський стиль" політичної практики: мовляв, президент копіює поведінку американських чи європейських лідерів.
Проте, під час "другого" Майдану Юлія Тимошенко значно перевершила президента у своїй винахідливості щодо застосування західних політтехнологій. Скажімо, Ющенка ніколи не носили на руках, натомість Тимошенко піднімалася на трибуну у світлі прожектора та на плечах своїх охоронців, що мало означати всенародну любов.
Будь-які вибори – це час для соціальної демагогії. Не став винятком "другий" Майдан. У цьому плані усіх перевершив колишній віце-прем’єр і "польовий командир" Микола Томенко, який поставив на голосування питання про те, що вилучені кошти з продажу Криворіжсталі слід "передати народу". Майдан проголосував одностайно. Натомість чимало людей зрозуміли, що Томенка на гарматний постріл не можна підпускати до державного управління.
Також стало зрозумілим, що головним передвиборчим аргументом Народного Союзу "Наша Україна" та Блоку Юлії Тимошенко стане безпрограшна тема "об’єднання помаранчевої команди". При цьому також стало очевидним, що Майдан уже не має тої сили, яка примусить двох лідерів зробити те, що від них чекає нація.
Якщо сприймати Українську революцію як перманентне явище, то слід констатувати, що вона вступила у фазу раціонального сприйняття об’єктивної реальності та намагання максимально скористатися плодами революції.
Першим у цю фазу увійшов НСНУ. Ще зовсім недавно Роман Безсмертний як головний ідеолог і стратег партії Ющенка бадьоро запевняв, що НСНУ самостійно здолає будь-які перепони і буде найуспішнішою силою на березневих виборах.
Сьогодні Безсмертний так не думає.
По-перше, безжалісне падіння рейтингу НСНУ змусило його написати заяву про відставку з посади віце-прем’єр-міністра України та предметно зайнятися виборами; по-друге, партія зрозуміла, що самотужки вона навряд чи осягне необхідний результат, тому необхідно шукати союзників. Нових соратників Безсмертний не знайшов. Плече підставили "старі друзі".
Входження до Блоку Ющенка "Наша Україна" партії ПППУ Кінаха, НРУ Тарасюка КУНу Івченка, УРП "Собор" Матвієнка та ХДС Стретовича – це свідчення якісного переосмислення ролі і місця НСНУ у політичному житті каїни. Здається, її провідники зрозуміли, що не мають будь-яких підстав претендувати на роль "керівної та спрямовуючої", а монополія на Ющенка не дає їм гарантій для безхмарного політичного майбутнього.
Еволюцію пройшла "паралельна сила" – Юлія Тимошенко. Очевидним є те, що останнім часом вона усіляко намагалася повторити феномен Ющенка. Але два рази в одну ріку можна ввійти, а можна і не увійти. Гучна відставка Тимошенко з посади керівника уряду не сприяла значному зростанню її рейтингу, як це сталося після відставки Ющенка з посади прем’єр-міністра.
Не додало популярності загравання з Москвою. (Хто сказав, що Путін не зробив належних висновків з Української революції?) Через те, Тимошенко навіть не відважилася у відкритому режимі провести з’їзд партії "Батьківщина", оскільки тоді б уся Україна побачила, що серед її соратників чимало кучмістів на зразок лідера "Єдиної України" Богдана Губського, а такий революціонер як Левко Лук’яненко насправді не має там значного впливу.
До речі, "Батьківщина", як і НСНУ не відважилася іти на вибори самостійно, але на відміну від НСНУ остаточно не визначилася із союзниками. Якщо партія Ющенка шукає підмогу серед інших політичних сил, то партія Тимошенко, схоже, обрала тактику залучення до своїх лав окремих індивідуумів. Принаймні, публічний вихід Томенка із ПРП – свідчення цього.
Не відповідає дійсності твердження Тимошенко, що перемогу на наступних виборах куватимуть лише дві помаранчеві команди, які відповідно підтримують Ющенка і колишнього прем’єра.
Так, не зважаючи на перестороги "друзів" та на радість "недругів", власний шлях вирішила торувати Українська народна партія Костенка. І хоч на останньому з’їзді УНП було вирішено, що партія формуватиме блок, але не треба бути гурманом від політики, щоб зрозуміти, що саме УНП претендуватиме на роль "третьої" помаранчевої сили.
У цьому зв’язку можна лише зауважити, що помаранчевий електорат не гумовий і навряд чи спроможеться задовольнити апетити усіх, хто тримає в руках жовтогарячий прапор Української революції.
Даремно кепкують із "другого" Майдану вороги революції. Адже вони також перебувають під його впливом та змушені з ним рахуватися. Правда і цього разу "сині" не є оригінальними. Усі їх уламки, на взірець Кушнарьова та Костусєва, вирішили приєднатися до найсильнішого – Партії регіонів. Таким чином завершено дискусію на тему, хто у цій країні справжній опозиціонер. Віктор Янукович, фактично, залишається єдиним впливовим рупором контрреволюції.
Сьогодні важко передбачити фінал наступних виборів та розклад політичних сил. Але з певністю можна сказати, що в Україні завершилася епоха "першого" Майдану; суттєвий вплив на українців матиме "другий" Майдан. При цьому ніхто не знає, чи буде в Україні "третій" Майдан".
