Гріх байдужості

Їдучи на роботу у тролейбусі, мимоволі чую жваву розмову трьох жіночок, які обговорювали нинішню ситуацію у країні.

Одна голосно обурювалась, що ті "сволочі думають тільки про себе, он собі пенсію хочуть 15 тисяч, а я маю 350!"

Йшлося про депутатів... Друга долучилася: "А як вони рвуться у парламент! І є чого, яка ж у них зарплата і пенсія буде".

Наївна, більшість депутатів Верховної Ради спокійно обійшлася би без цих грошей, у них взагалі інші проблеми та інший рівень поняття "гроші", та зайва копійка кишеню не тисне, чи не так, панове депутати?

Третя жінка стиха повторила кілька разів одне і те ж речення: "Я не піду більше ніколи ні за кого голосувати..."

На роботі колеги обговорювали за горнятком вранішньої кави, хто буде наступним мером Львова.

Перебираючи кандидатів, відкидали їх, "той молодий, але його "Самопоміч" – це чиста самореклама для виборів, ми ж не такі наївні, щоб у це вірити".

"Той, що з Києва дуже хоче повернутись до Львова, тільки говорити вміє", "може, за того, що вже колись був мером, дуже вже нездалим він не був...", "а є ще такий собі власник базару, він добрий господар, в нього сніг техніка чистить, фонтани працюють, він уже багатий, але де гарантія, що він не захоче ще більше грошей "зрубати" на місті".

І висновок зневіри: "Ех, нема за кого голосувати..."

Я чую таке часто, політизований люд намагається у суперечках, розмовах віднайти для себе відповідь на різні питання.

Юля чи Ющенко?

За партію Костенка чи Тарасюка, а, може, таки НСНУ?

І, прикро усвідомлювати, що з усім багатством вибору найчастіше лунає, що "всі вони однакові", "яке їхало, таке здибало".

Чому мене переслідує відчуття дежавю? Колись я вже бачила таке збайдужіння. Це лякає, незрілість власного народу після минулорічних подій для мене несподівана.

Байдужість – це протерміновані ліки для суспільства.

Попереду величезні зміни, а ми опускаємо руки, отруюючи себе безнадією?

Звідки така зневіра, адже підстав начебто нема?

Юля посварилася з президентом, Ющенко домовлявся з Януковичем і олігархами, почалися брудні парламентські перегони.

Життя йде собі далі, а де ж тут катастрофа?

Минулого року під час Помаранчевої революції людина з іншої країни (ця держава зуміла перейти шлях змін у 90-х роках минулого століття), підтримуючи нас, заздрячи нам і водночас шкодуючи нас, казала:

"Вас чекають важкі і цікаві часи, мені дуже цікаво, як то ви зможете пройти ці випробування?

Ви будете змушені побудувати іншу систему влади, змінити армію, суд, освіту, медицину, відносини у середині суспільства, буде багато невдоволених.

Я щиро зичу, щоб ваші можновладці не забули про бідних, котрі потягнуть країну на дно, якщо їх буде забагато".

Однак, я не чекала від свого енергійного, розумного, молодого народу такого старечого рефлексу на виклики доби, я не була взагалі готова до його байдужості саме в той час, коли його активність є життєво необхідною.

Політики, політологи, новинярі і журналісти всього лишень виконують свою роботу, виливаючи на наші голови море різномаїтої інформації, серед куп мотлоху трапляються справжні речі, які важко виловити.

Колись українці вміли читати поміж рядків і чудово орієнтувались попри відсутність необхідної інформації, тепер не треба ловити чутки – вони в газетах, на сайтах займають почесне місце біля перевірених новин.

Все вариться у одному баняку, важко відрізнити правду від брехні чи напівправди, але я бачила цей народ на Майдані, він і не таке вміє!

Питання тільки: чи захоче вміти думати, робити висновки, впливати?

Ще тоді, у грудні 2004 року, вразила одна фраза друга-поляка: "Я не здивуюся, коли ти вступиш до якоїсь партії і будеш активним громадським діячем".

Як бурхливо я заперечувала, "мене не цікавить політика", "це занадто брудна справа", "я буду займатись громадською діяльністю лише поза партіями, і тільки такою, якою хочу сама та визнаю її дієвість".

Зараз я знаю, що при усьому багатстві вибору у мене вибору нема, хтось мусить робити і політику, заходжу на сайти різних партій, читаю програми, аналізую дії партійних босів і функціонерів, думаю.

Ще не знаю.

Мене верне від політики.

Але туалет мити теж неприємно, однак, він повинен бути чистим у моїй квартирі.

Наталка Ліщинська.