Бандитам – тюрми, чи бандитам – ради: питання та відповіді у ракурсі юридичної казуїстики
Український політикум останнім часом колотить від різного роду гучних відставок, ініціювання сумнівних реформ (від політичної до адміністративно-територіальної), а інколи і від публічних пафосних демонстрацій кричущого непрофесіоналізму високопосадовцями.
Одним з резонансних витворів "юридичного генія" українських політиків, що сколихнув народну свідомість, стало внесення змін до закону "Про статус депутатів місцевих рад" (№ 2854-IV).
Особливий інтерес до цього законопроекту полягає не тільки в тому, що президент, замість заветувати цей закон, підписує його, одразу ж оприлюднивши свій намір поставити питання про його неконституційність.
Така заява на тлі розукомплектованого складу Конституційного Суду, внаслідок завершення строку каденції більшості із суддів, видається, принаймні, несерйозною і нагадує банальне "не зогрішиш – не покаєшся".
Питання полягає в тому, чи можна сьогодні одним розчерком пера надати статус "недоторканних" близько 200000 (!) особам, чим втілити одвічну мрію багатьох українців "бути рівнішими за інших" та фактично вивести їх за межі досяжності української Феміди.
Саме в цьому аспекті і відбуваються усі обговорення даного питання, починаючи з преси, телебачення, і аж до українських "кухонних політмайданчиків".
Авторам спало на думку розглянути це питання в дещо іншому ракурсі: не чи правильним був сам факт прийняття цього закону (це питання до філософів), скільки, а що нам робити із ним, тобто, чи взагалі можливим є застосування положень цього закону?
Відповідно до положень ст. 7 згаданого закону, депутата місцевої ради не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, арештовано або піддано заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання місцевою радою.
В продовження цих положень ст. 31 в новій редакції встановлюється спеціальний порядок вирішення питання про притягнення депутата місцевої ради до кримінальної відповідальності, його арешт або застосування до нього заходів адміністративного стягнення тощо. Проте…
У ст. 8 Конституції України визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Далі встановлюється принцип юридичної рівності, який гарантує громадянам рівні конституційні права і свободи та їх рівність перед законом (ст. 24).
Однак, враховуючи різноманітні можливі нюанси, Конституцією встановлюються і винятки із даного загального правила рівності, шляхом встановлення Основним законом України для окремих категорії громадян особливого правового статусу – статусу недоторканності.
Зокрема, це встановлюється для: народних депутатів України (ст. 80), президента України (ст. 105), суддів (ст.ст. 126, 149).
Щоб уникнути суб’єктивних оцінок та оригінального розуміння змісту вітчизняних законів, слід звернутися до попередніх рішень та висновків Конституційного суду України, рішення якого про неконституційність тих чи інших законодавчих положень є остаточними, а тлумачення Конституції України офіційним і єдино правильним.
Річ у тім, що спроби Верховної ради встановити додаткові привілеї для особливих категорії громадян України мали місце і раніше. Однак, "номер не проходив" через те, що перелік особливо недоторканних громадян – вичерпний і включає в себе лише вказаних вище осіб.
Депутати місцевих рад у конституційну ніч до нього не потрапили.
Тепер мовою закону. Рішенням КС у справі про Рахункову палату від 23 грудня 1997 року суд поміж іншим встановив, що:
"Недоторканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України).
Тому, якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи) визначаються виключно законами України (пункт перший статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня (для депутатів, суддів та інших посадових осіб), оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, мають за логікою визначатися виключно Конституцією.
Конституція України таких гарантій недоторканності для посадових осіб Рахункової палати не передбачає."
Отож, високопосадовцям з Рахункової палати "особливої недоторканності не дісталося". Однак у тексті важливим є мотивування, яке дав цьому рішенню Конституційний Суд України.
Не можна оминути увагою і рішення КУ у справі про вибори народних депутатів України від 26 лютого 1998 року, в зазначається:
"Якщо права та свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи) визначаються виключно законами України (пункт 1 частини 1 статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня мають за логікою визначаються виключно Конституцією України, оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян, їх рівності перед законом."
І знову аналогічне розуміння змісту конституційних норм щодо рівності всіх перед законом та додаткових гарантій недоторканності.
У висновку Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статті 80 Конституції України від 5 грудня 2000 року суд встановив, що
"гарантії недоторканності народних депутатів України, як і інших посадових осіб, мають визначатися виключно Конституцією України",
при цьому суд посилається на своє попереднє рішення у справі за конституційним поданням президента щодо конституційності закону "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 23 грудня 1997 року, згадане вище.
Отже, суд вкотре підтвердив позицію, що додаткові гарантії недоторканності можуть мати лише президент України, народні депутати України та судді, а інші – однозначно ні.
Формулюючи нову редакцію статей 30 і 31 закону України "Про статус депутатів місцевих рад" законодавець "забув" вказати власну назву "порядку вирішення питання про притягнення депутата місцевої ради до кримінальної відповідальності", яка, має звучати не інакше як "додаткові гарантії недоторканності депутатів місцевих рад".
Підставою для такого твердження є рішення КС України від 26 червня 2003 року, в якому визначено, що "депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод."
Таким чином, "особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту" вважається депутатською недоторканністю, в той самий час аналогічний за змістом "Порядок вирішення питання про притягнення депутата місцевої ради до кримінальної відповідальності" додатковою гарантією недоторканності для депутатів місцевих рад не вважається.
Така "маленька хитрість" законодавців не буде нікого вводити в оману, тому що по суті недоторканність включає в себе особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, а сам порядок прагнення до такої відповідальності є нічим іншим як змістом цієї недоторканності.
Тому слід припинити "схоластичні вітєєватості", які сьогодні активно продукуються окремими політичними лідерами про те, що даний закон вводить виключно спеціальний порядок притягнення до юридичної відповідальності депутатів місцевих рад.
Ні, це є чергова банальна неконституційна спроба надати недоторканність на цей раз депутатам місцевих рад, чим створити "офіційний дах" для тих, хто буде спроможним викласти кругленьку суму, для того, щоб купити цей "спеціальний порядок".
Навіть якщо наведені доводи видаються непереконливими, то чому сумніви в конституційності положень закону повинні тлумачитися на користь визнання недоторканності, а не її заперечення?
На якій правовій підставі органи дізнання, слідства, прокуратури й суду повинні не виконувати норми Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України, який власне і регламентує здійснення судочинства в кримінальних справах, що однозначно визначає обов’язок уповноважених органів вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4)?
Якщо виконувати норми закону № 2854-IV, то чому слід порушувати вимоги Конституції щодо рівності всіх перед законом, чому нехтувати приписами Кримінально-процесуального кодексу України?
Отже, маємо верховенство права "по-українськи": парламент приймає закон, який не має права приймати, президент підписує такий закон, що заперечує Конституції, і водночас воліє його неконституційності, а суди та інші органи державної влади будуть змушені виконувати закон, який вони виконувати не повинні.
Сергій Волкторуб, Руслан Стефанчук, кандидати юридичних наук, доценти
