Свобода – це відчуття

Колись в глибокому дитинстві я ставив собі питання: "Чому у японців є Японія, у французів - Франція, у поляків – Польща. А я живу в СРСР, хоча українець."

Мама мені сказала, що я саме українець. Наближався 1991 рік, з’явилося багато різного роду інформації: правдивої і не дуже, цинічної і нахабної, але те дитяче питання не давало мені спокою. Я не скажу, що воно мене мучило, але воно постійно сиділо в підсвідомості.

Вчитель російської мови, завжди не пропускала нагоди наголосити про те, що: "Русский язык намного литературней и современней, а украинский - грубый и не выразительный". Тоді я ще нічого не розумів, мені просто було образливо і не комфортно, адже я завжди пам’ятав, що відповіла мама на моє запитання про національність. Щось засіло таке в грудях, що вже не відпускало і не давало відчувати себе людиною на всі сто, таким як ті ж японці, німці чи французи. І постало питання: ЧОМУ?

Все розвалювалось на очах - в транспорті та в людних місцях було чути, що у всьому винна Незалежність, та розвал союзу. Не було що їсти, в що вдягтися - приниження людей досягнуло піку.

Стипендію не платили взагалі. Я пам’ятаю, як мати давала мені 100 000 купонів на тиждень, аж доти, коли я не сказав, що цих грошей вистачить лише на те, щоб доїхати до обласного центру, де я навчався. Мати, людина, що пропрацювала в школі 40 років, зі сльозами на очах відповіла, що вже понад півроку їй із батьком не видають пенсію, а якщо і платять, то лише 60 або 40 відсотків.

Біль запікся на серці від тих слів і материнських сліз. Я хотів би спитати в тодішніх чиновників: і це ви зараз говорите про розпущеність і недолугість молоді, про злочинність серед молоді? Знаєте, мені вартувало багатьох зусиль, щоб не стати на злочинний шлях.

Рятували приробітки, а також віра в те, що ми пройдемо цей тяжкий шлях, і в майбутньому все налагодиться. Закінчивши університет, я отримав вищу освіту. Та попит на спеціалістів з такими дипломами невпинно падав - кількість необхідних молодих інженерів різко скоротилась, власне як і підприємств.

Але на той час, вже та "лапша", яку нам вішав на вуха "режим Кучми", аж занадто почала звисати. Рідний райцентр лежав у руїнах, не працювало майже ні одне підприємство, люди стали схожі на жебраків, були згодні працювати за будь-яку копійчину, копатися на звалищах, красти, а головне - почали пити, ніхто вже ні в що не вірив, а особливо молодь.

З моїх друзів дитинства четверо хлопців вже немає на світі, хто наклав на себе руки, кого забили, хто допився до смерті. Інші стали хронічними алкоголіками, яких вже тяжко назвати нормальними людьми. Одним словом, вижили лише ті, хто тягнувся в навчанні, як я, або ті, хто поїхав на заробітки, на той час популярною була Москва.

Вибори 1999 року, знову нас поставили перед вибором якого немає. За комуністів я б не проголосував нізащо, не проголосувала і Країна. "Пацани" отримали владу ще на п’ять років, але питання без відповіді з’являлись мало не щодня. Протест в душі наростав, обуренню не було меж, були навіть питання відчаю: "Може, ми насправді такий народ, і по-іншому бути не може?".

Прем’єром став Ющенко, і в мене, який давно вже спостерігав за ним, передовсім як за людиною і головою НБУ, чомусь з’явилось відчуття, що щось може бути в нашій країні не так, а як кажуть у нас: "Як у людей". Я перший раз за весь час побачив логіку дій влади, її послідовність, і з’явилось досить дивне відчуття, саме відчуття того, що я став жити краще.

Раптом мені стало вистачати грошей не тільки на їжу і на оплату найманої квартири, а ще на щось, я перший раз за всі ці роки побачив у моїх старих оптимізм в очах, коли їм виплатили всі борги за пенсіями. І коли отой їхній мізер перестали розривати на "40 і 60 процентів". Це ще не була віра, а лише відчуття, що може бути краще, і що згодом ми зможемо встати з колін.

Далі були зникнення Гонгадзе, касетний скандал, "Україна без Кучми", абсолютно недолугі і нахабні кроки влади, "лист трьох", звільнення Ющенка, ув’язнення Тимошенко і ще багато розмов, пересудів, аналізів, брехні і героїзму.

Але з’явилось відчуття, що звір поранений.

Нарешті з’явилося відчуття, що перемога хоча б колись, але все ж таки може бути! З’явились люди в політиці, які загалом відповідали моїм поглядами.

Потім були вибори в парламент 2002 року. Чомусь здавалось, що зараз ми переможемо, і все здійсниться. Здавалось, що більше брехні і бруду про опонентів бути не може. Виявилось - може. Вибори провів на виборчій дільниці – переміг Ющенко, всі раділи, але почалися засідання парламенту і стало зрозуміло, що перемогу вкрали.

Але прийшло ще одне відчуття – це відчуття очікування: кожний з нас дав цій владі строк до осені 2004 року. Я ще не знав, що я буду відстоювати це відчуття на Майдані, але я твердо дав цій владі строк до осені 2004 року.

А потім почалось – призначення Медведчука главою адміністрації Кучми. Відчулася рука людини, для якої нема інших аргументів, окрім сили. Повторне "пришестя" містера Щербаня до Сумської області, яскравий тому приклад. Після перших оглядин області "дони" почали рвати Сумщину, як зграя вовків. Україна після перемоги "незабвенного проФФесора", вже почала будуватись на Сумщині.

Навесні 2004 року, якось за кухлем пива з друзями, зайшла розмова про майбутні вибори. Песимісти як завжди говорили, що нічого не зміниться. І тоді, не знаю чому, я сказав, що якщо переможе кандидат від влади, я поїду в Київ. Була пауза, але ніхто не крутив біля скроні, або саркастично не всміхався, всі задумались. Вже тоді в душі була готовність до боротьби, і цей дух ходив поміж людей. Багато хто почав про це задумуватись серйозно.

І тут влада почала втілювати проект, який на перший погляд, в масштабах "Криворіжсталі", був схожий на піщинку, але привів до серйозних наслідків, процесу зародження помаранчевої революції. Дядьки надумали об’єднати Сумські вузи. Все було в стилі: сказали – виконуйте!

Питання всі потім, а хто не згоден, шукайте інший вуз, де навчатись і працювати, поки ми добрі. Доручили все це пану Царенку, начальнику тутешньої СДПУ(о), (обережніше якось потрібно було з кадрами пане Медведчук), який все провів, знову ж таки, в стилі: "як це якісь молокососи?, та ми їх!!!".

Студенти почали. Намети. Мітинги. Страшно, але ж ми тут за правду!!! Ми відкриті і щирі, приєднуйтесь до нас! Підтримувало все місто, хто чим - намети, спальні мішки, гроші, харчі. Відчувалось, що це правильно, що тільки так ми все це переможемо. ЛЮДИ ПЕРЕСТАЛИ БОЯТИСЬ!

До цього часу пам’ятаю, як досить старенька бабуся підійшла до столика, де збирали гроші, і простягнувши гривню зі сльозами на очах дякувала за те, що ми робимо... Стримуватись було досить важко, і було соромно, що ти, здоровий мужик, нічого не можеш зробити, щоб ті студенти не сиділи в своїх наметах, а бабуся не плакала і не протягувала свої копійчини.

Студенти домоглися свого! Це була дійсно ПЕРЕМОГА!!! Декілька десятків двадцятирічних зламали владу. Шок був у всіх, відлік останніх днів розпочався.

З цього часу, я все більше і більше почав зустрічати питання не коли все це закінчиться, а що я можу зробити для того, щоб вся ця влада пішла якомога швидше. Настрої в суспільстві досягали апогею, кожен намагався переконати того, хто сумнівався, за кого необхідного голосувати.

Коли я намагався уявити собі, як я буду жити після перемоги "единого кандидата от власти", в мене нічого не виходило. Думки самі собою відганялись – ні, цього не може бути, врешті-решт, ми повинні колись жити гідно, не на колінах.

Суми, 29 жовтня 2004 року, 120 тисяч на площі. Господи! Я в житті не бачив стільки народу разом. Все помаранчеве, зайвої стрічки годі було знайти. Мені мою "Вірю Знаю Можемо" привезли аж з міста Кролевця. Ющенко затримувався, але коли почав говорити, ніхто навіть не палив.

Все, що могли - було зроблене, настав день голосування. Ніби все спокійно, проголосували. На вечір домовились з другом, що виходимо до дільниці разом з дружинами. Помолився, взяв з собою іконку і пішов. О двадцятій годині почали сходитись люди, чоловіків було мало, в основному жінки і дівчата, але осіб 15 набралось.

По радіо і мобільних телефонах (від спостерігачів) почали приходити перші відомості про те, що на різних дільницях йдуть погроми, когось заарештовано, когось побито, десь вкрали бюлетені, або не підписують протоколи... Але в той же час, почала надходити і інформація по іншим дільницям стосовно результатів. По нашому району, та і взагалі по Сумах, співвідношення приблизно було 1:9, Ющенко перемагав.

І тут почалось це знущання ЦВК з підбиттям остаточних результатів. Я днями не вилазив з інтернету, кожна новина сприймалась або з болем, або з неймовірною радістю, і тут же доносилась до оточуючих. Люди, що називається, жили цими новинами.

Будь-яку інформацію намагалися переповідати в першу чергу на роботі, а потім вже іншим – членам сімей, просто знайомим, роздруковували необхідні матеріали (методичні рекомендації - були такі на сайті "Чиста Україна"). Всі ці дні, які були між першим та другим туром, були наповнені очікуванням, тривогою, і намаганням зробити якийсь свій вклад в спільну перемогу. З цього починався ранок, з цим лягали спати, цим жили...

Перший тур виявився не тільки переможним, він яскраво показав, що наш кандидат переміг лише тому, що це був перший тур, який не визначав остаточного переможця, і що у другому влада буде вести себе більш цинічно, більш нахабно і, можливо, піде на крайні методи боротьби. Всі розуміли, що вони будуть вести себе як поранений звір, що це буде небезпечно, але вибір був вже зроблений, і страшно не було, було відчуття, що перемога буде тільки нашою.

Під час чергування під дільницею в першому турі познайомився з хлопцем, виявилось, що Сашко між першим та другим туром вийшов на людей (здебільшого дрібних підприємців), що організували громадську ініціативу "Ночной дозор", метою якої був нагляд за порядком на дільницях, супроводження бюлетенів та протоколів до територіальних комісій, протидія провокаціям і безладу на дільницях та поряд з ними.

І, до речі, ця ініціатива була досить вчасною і потрібною, бо було відомо про те, що зі східного і південного регіону виряджалися цілі ешелони людей, завданням яких було будь-якими методами забезпечити перемогу "єдиного" кандидата від влади.

В Сумській області це робилось найбільш цинічно та нахабно, пан Щербань давно вважав населення своєї, я підкреслюю - своєї, області безсловесним бидлом, а тому братки і "іже з ними" розподілялись по області досить централізовано, селились в готелі (звісно, все безкоштовно, і не тільки проживання).

Якщо пристойного готелю, приміром як в моєму рідному містечку, на таку кількість не вистачало, селили в гуртожитки до дітей (медичні, педагогічні училища, профтехучилища). Вже поширилась інформація, що одну студентку в м. Лебедин такі поселенці зґвалтували, вели себе нахабно, безкінечно пиячили, чіплялись до людей, нецензурно лаялись при дітлахах та жінках.

Я не знаю, які відчуття були під час окупації в моєї бабці та моїх рідних в часи останньої війни, але було відчуття, що вже не має держави, міліції, влади, армії, є влада цих самих братків, які вважають тебе бидлом, і як вони висловлювались: "Всё равно будет по нашему, папа будет у руля, а вы под нами".

Атмосфера була напружена настільки, що аж повітря дзвеніло, люди вже не обговорювали появу цих “громадян" в моєму райцентрі, все було і так зрозуміло, відчувалось, що люди чекали лише іскри, і могло статися непоправне.

Згадую одну розмову зі своїм знайомим між першим та другим туром голосування. Він сказав мені, що всі знають, де розмістились ці "гості", і що в нього давно вже стоїть в коморі каністра бензину на такий випадок. Дивлячись йому в очі, я зрозумів, що це не бравада, і що він готовий захищатись, нерви були на останній точці, будь-яка іскра могла привести до непоправного.

Але заради справедливості слід зазначити і те, що це не були вже такі досить організовані, з чіткими розписаними функціями загони. Безумовно, в їх основі стояли кримінальні елементи, але виконавцями були прості люди – робітники, студенти, безробітні і т. і., вони реально бачили ставлення місцевого населення до себе, тому не особливо натхненно виконували свої функції, а подекуди справді боялися гніву простих людей.

Практика у них була така: організовувались загони, або каравани з декількох автобусів з людьми (здебільшого з Донецької та Луганської області, але були й місцеві), аби якомога більше проголосувати за відкріпними талонами. Якщо вони бачили, що на дільниці народ налаштований досить рішуче, вони просто виїжджали до інших дільниць. В них також був налагоджений досить оперативний зв’язок (в основному через своїх спостерігачів), які повідомляли про обстановку на дільницях. В силу цих обставин основний удар таких загонів прийшовся на райцентри, сільську місцевість.

В обласному центрі, не дивлячись на потужний пресинг, їх помічено було мало. Далі на ті дільниці, де не вдалося проголосувати за відкріпними талонами, або організувати карусель, під’їжджали натуральні братки і організовували погроми, щоб результати на таких дільницях були визнані недійсними.

Але були й курйозні випадки. Один працівник Сумського м’ясокомбінату (володіння імперії Щербаня) розказував після першого туру: "Віриш? П’ять разів голосував в різних дільницях, і все за Ющенка. На зло цим гадам!". Було і таке.

Тому враховуючи уроки першого туру, завдання було вивести до дільниць якомога більше людей. На той час в мене вже був список мобільних телефонів п’яти автомашин "Ночного дозора", що повинні були чергувати в нашому мікрорайоні. Неофіційно я був призначений координатором, або як це було названо, "десятником" тих п’яти дільниць, які були поряд з нашим місцем чергування. На відміну від помаранчевих стрічок, які були у всіх, Сашко передав мені сірі стрічки, що вказували на представників "Ночного дозору".

І от прийшов день голосування у другому турі, ми з моїм товаришем домовились, що вийдемо під дільниці о 10 ранку і будемо чергувати аж до їх закриття, а потім до нас пообіцяли приєднатись всі знайомі, друзі, колеги по роботі.

21 листопада був днем святого "Архангела Михаїла", а я завжди ношу іконку з його образом при собі, і тому якось це внутрішньо заспокоювало. Помолився, подумав про сім’ю, рідних, що мене чекало - я не знав, але мусив іти.

Чи було страшно? Напевно що так. Придивлялися до кожної автомашини, яка під’їжджала, або групи людей, що викликала хоча б якісь підозри. Десь через годину, мені передали список державних номерів автобусів та машин супроводження наших "друзів-карусельників" а також "правильних пацанов" з відкріпними талонами. Напруга зростала, особливо коли поряд проїжджали автобуси, або авто з "крутими" номерами.

На одній дільниці мало не виник серйозний конфлікт. З віддаленого району прийшли люди і повідомили, що там, по-перше, досить мало людей під дільницею, а по-друге, поряд розташувався мікроавтобус з невідомими молодиками. Ми зразу ж, десь в кількості 15 осіб пішли туди, і справді людей під дільницею було мало, а поряд був цей самий мікроавтобус.

Вже підходив час підрахунку бюлетенів, ось-ось повинні були вивісити протокол, навіть таксі вже під’їхало і чекало на представників комісії з протоколами та бюлетнями, аби відвезти їх до територіального виборчкому. Всі були за народ, тому я попросив таксиста, так би мовити, "потягати" по району цей автобус, та подивитися на реакцію його пасажирів. І автобус справді поїхав за таксі.

Коли таксист повернувся, хлопці з мікроавтобуса вийшли й пішли в наш бік. Якщо б не сірі стрічки "Ночного дозора", ми могли б отримати серйозний конфлікт, та вчасно порозумілися.

Але це було ще не все, в когось з наших людей не витримали нерви, і вони зв’язалися з координаторами "Ночного дозора". Через п’ять, максимум сім хвилин, біля дільниці, додатково було понад 10 автомашин і біля 50 людей. Нам вартувало великих зусиль, аби ця ситуація не перейшла в конфлікт. Попри все, ми досить швидко порозумілися, зв’язалися з координаторами, і все закінчилося мирно.

Кожне таксі з бюлетнями та протоколами супроводжувало одне, а то і два авто простих виборців, з символікою громадської ініціативи "Ночной дозор". І тільки коли протоколи на всіх дільницях були вивішені, документи (бюлетені та протоколи) були відправлені до тервиборчкому, я зрозумів, що в нас усе вдалося. Я дякував кожному, жартома додаючи, що нова влада не забуде їхній вклад в демократію. Коли майже всі розійшлися, я відчув, як стомився, і ми з дружиною та найближчими друзями пішли до нас додому святкувати перемогу.

Вже на ранок 22 стало зрозуміло, що нас вкотре намагаються обдурити, вся країна була свідком тієї клоунади, що була в ЦВК, але тактика вже була інша – швидше провести підрахунок, щоб проголосити "єдиного" президентом. На вечір на центральному майдані міста, був призначений мітинг.

На диво, майже ніякого пригнічення не відчувалось, всі розуміли, що в країні здійснювалась масштабна фальсифікація, люди однозначно проголошували своїм президентом Ющенка, закликали до акцій непокори, встановлення наметів. Тут же розповсюджувались телефони штабу, який організовував поїздки на Київ.

Наступного дня, 23 листопада, я з’явився на роботі, оформив відпустку, яку приберіг, як то кажуть, навмисно для такого випадку, зібрав найнеобхідніші речі і ввечері цього ж дня виїхав до Києва.

Поїздку організовував міський штаб Ющенка. Транспорт відбував в Київ постійно. Як я вже потім з’ясував на майдані, тільки зареєстрованих протестувальників з Сумської області було понад 13 тис. осіб. Виїхали двома мікроавтобусами по 8-9 осіб в кожному, окрім дружини і знайомих, про мою поїздку ніхто з рідних не знав, не хотілось нікого наражати на зайві переживання.

Зразу ж після від’їзду від штабу, заїхали на місцевий автовокзал, нам виписали фіктивні білети, бо передавали, що на всіх під’їздах до столиці перевіряються всі машини та автобуси, і людей не пускають у місто. Тепер я розумію, що багато людей тоді ризикувало не тільки посадами, щоб нас доставити на майдан - і той водій, що нас віз, і та касир, що виписала білети, і ще дуже багато людей, які не хотіли брехливої та продажної влади і не бажали більше так жити далі.

Майдан, що називається, жив - ходили люди, спілкувались, хтось комусь щось розповідав, показував, консультував. Ми підійшли до наметів, на яких були написані назви областей, але нам пояснили, що тут збирались протоколи, а основний табір на Хрещатику, під’їхала машина нам зразу ж подали намет, дали помаранчеві накидки від дощу і вказали куди йти.

Майже зразу вразило ставлення людей один до одного - чемне, тепле, якесь братерське. Коли ми йшли, біля табору один молодик спитав, звідкіля ми. Ми відповіли, що із Сум. Він роздратовано зауважив – "нарешті", мабуть, це було найгрубіше слово, яке я почув в ті дні на майдані.

Буквально через десять кроків до нас звернувся з таким же питанням чоловік років сорока, ми також відповіли, що ми сумчани, то він так зрадів, сказавши, "це ж ви земляки нашого президента", тут же передав нам пакунок з бутербродами і направив до намету, де розподіляли людей, які щойно приїхали.

Півтора року тому до Києва переїхав мій брат, і я не хотів займати чиєсь місце в наметах. Після того, як мої подорожні почали влаштовуватись, я спитав, де зараз найбільше бракує людей, і всі відповідали, що біля адміністрації президента, туди я і попрямував. Підійшов зі сторони Інститутської, людей як на третю ночі було досить багато, але на кабіні лівого "КРАЗу" все ж знайшлося місце.

За ті вісім годин, що я простояв там, я вивчив всі популярні майданні гасла: "Разом нас багато нас не подолати", "Міліція з народом", "Без провокацій", та інші. Дякував міліціонерам, що залишали нас та йшли на відпочинок, за те що вони йдуть; і скандував "Добрий ранок" тим, хто виходив з будинку адміністрації; співав українських пісень, слухав святих отців, що проповідували, як міліціонерам, так і протестуючим; спілкувався і знайомився з людьми, що були поряд. Це були найближчі і найнадійніші мої товариші, хоча знав я їх всього декілька годин.

Там перший раз за все життя я був справді гордий, що я українець! Поряд не було ні одного косого погляду, всі були свої, всі були об’єднані однією метою – всім набридло таке життя, ми всі прагнули змін і готові були на все заради цього. І це так зігрівало душу, що, якщо б було потрібно, я б простояв на цій кабіні не вісім, а вісімдесят годин.

Постійно слухали Ющенка, Юлю, Луценка інших, постійно курсували між майданом, адміністрацією, Кабміном, Верховною Радою, виконували всі прохання провідників майдану, завжди ідучи туди, де не вистачало людей, слухали спів та промови музикантів, особливого піднесення додавали повідомлення 5 каналу, про те як розгортається ситуація в регіонах і в столиці.

Мені постійно телефонувала дружина, що була присутня на всіх Сумських мітингах і протестних акціях. Університет, де вона працювала, оголосив страйк, люди блокували депутатів міськради в приміщенні і майже дві доби не випускали їх звідти, вимагаючи прийняти рішення про підтримку президента Ющенка, словом, емоційний накал в Сумах був не слабшим, ніж на Київському майдані, а подекуди навіть сильнішим.

Відчуття від побаченого, від спілкування, від атмосфери були просто вражаючими, мене вражало все - люди, їх ставлення одне до одного, об’єднання єдиною метою, переживання, емоції, вислови, жарти. Майдан для мене, і напевно не тільки для мене, був чистилищем, через яке я пройшов і став вже іншою людиною. Як не дивно, я став ввічливішим, щирішим, більш чуйним до ближнього.

Я, нарешті, вивчив до кінця гімн своєї країни, і навчився знімати капелюх, коли його виконували. Я відчув душу свого народу. Ця душа тепла, щира, терпляча, дуже добра, але в той же час це сильна, стійка, жадаюча правди і справедливості душа. Її можна ввести в оману, але обдурити ніколи. За ці дні я став іншою людиною, за ці дні країна стала іншою, за ці дні світ у ставленні до України став інший.

Мені вже ніколи не буде соромно за те, що я українець. Просто замість того захаращеного образу нашої держави, який створив "режим Кучми", ми показали справжнє обличчя і душу народу, і воно виявилося прекрасним. Я би навіть сказав еталонним, тому що унікальність і феноменальність всіх тих подій, ще доведеться оцінити. Іноді мені здається, що ми самі не осягаємо всіх тих глибинних перетворень, на які ми спромоглися в ті осінньо-зимові дні і ночі.

Загалом подій і епізодів було маса, в одну із ночей біля адміністрації я зустрівся з майбутнім міністром економіки паном Терьохіним, який з друзями підвозив до протестувальників чай і каву. Ми допомогли розвантажитись, розливали гарячий напій, і тут же зав’язалась досить невимушена розмова на професійні теми. Мені, як економісту, було досить цікаво слухати судження майбутнього міністра, відчувалось, що він був щирим і відкритим, в цей час він не був політиком.

Потім ми підвезли чай і каву на іншу сторону протестувальників, що були біля адміністрації президента (зі сторони вул. Лютеранської), там я зустрів двох американців, що під’їхали на досить дорогій машині. Розговорились. Виявилось що вони досить поважні бізнесмени, і на моє питання: "Чому не спите панове (три години ночі, мороз - 20)?", - вони з подивом зауважили: "Як можна спати, коли тут твориться не тільки історія і майбутнє України, а і Європи, і, можливо, історія світу".

Наступного дня мені передзвонили із рідних Сум і повідомили, що на роботі зібрали трішки більше семисот гривень і вже переказали мені, аби я допоміг людям на майдані. Поїхав на роботу до брата, власник підприємства, дізнавшись для чого потрібна нам машина, дала ще три великих міхи теплих речей (в неї раніше був в’язальний цех).

Побачивши наш вантаж, даїшники мовчки пропускали нашу машину в будь-якому напрямку. Розвантажившись, дівчата, які приймали їжу в наметі, лише спитали, звідки ми, і дізнавшись, що ми сумчани, вони майже кожному, хто отримував їжу, казали, що це їх підтримали Суми. Всі дякували, стримувати сльози було досить важко, але тепер я знав, що мої земляки обігріли і нагодували тих людей, які були поряд, і вони були з нами.

І таких історій, зустрічей, подій було за ті дні і ночі досить багато, але одна подія засіла в моїй свідомості дуже глибоко. Здається, це було 28 листопада, коли нам прийшли повідомлення, що сьогодні буде штурм, ми негайно виїхали на майдан. Відчувалась напруга, було зрозуміло, що у нелюдів при владі нема нічого святого, і що вони без вагань можуть кинути спецзагони на мирних людей.

Страх був, але було стовідсоткове відчуття, що ти робиш все правильно, що правда і Бог на нашому боці. Про те, щоб відступити, навіть не було і мови. Настала спокійна напруженість. Мені потім казали, що так буває перед боєм. В ті години і хвилини мені спливла в пам’яті ота бабуся, яка тремтячими руками і зі сльозами на очах передавала гроші на сумському майдані студентам-протестувальникам. Чи змогла б вона захистити себе сама від влади, бандитів, сваволі, несправедливості? Напевно що ні.

...Коли суд виніс рішення про те, що вибори були сфальшовані, фактично призначивши третій тур виборів, я відчув, як сльози котяться по моїм щокам, я відчув що ми перемогли, що все те, що було зроблене до цього, було зроблене правильно!!!

В третьому турі я вже не був під дільницею, а був офіційним спостерігачем від кандидата Ющенка. Напруження було, але не таке, яке було напередодні, вже не було карусельників, погромників, не було тієї протидії, люди спокійно голосували. Підрахували голоси, результати були такими ж, як і в перших двох турах - приблизно 1:10 на користь Ющенка.

Потім знову був суд, але це вже був фарс, країна чекала і жадала інавгурації, і вона відбулася. І весь світ побачив, що ми перемогли, в той час весь світ хотів бути схожим на Україну. Але це не головне, головне те, що ми повірили в себе і стали дійсно нацією і державою, я в цьому впевнений.

Зараз пройшло вже більше восьми місяців з тих подій. Багато кажуть, що хтось розчарувався, що не за те ми стояли на майданах, що не все так робиться, як обіцялось і як хотілось. Все це правда, ми дуже тяжко звільняємося від тих хвороб і традицій, які були притаманні нам останні 14, а можливо 70 чи 300 років, але головне, що ми змінились, країна стала на вірний шлях.

Я відчуваю і знаю, що це той президент, якого обрав народ, і це головне. Так, сьогодні у владі проходять досить драматичні події, комусь гірко, хтось радіє, а хтось вже потирає руки в очікуванні реваншу, але я впевнений, що його не буде.

Парламентські вибори будуть тяжкими, не передбачуваними, цікавими і знову ж таки драматичними, але це вже не буде вибір між безоднею і надією, це буде вибір між кращими і гіршими політиками і їх командами. І якщо наш народ не змогли обдурити в умовах майже стовідсоткової інформаційної блокади, то зараз це не вдасться жодному політику, чи політичній силі. Наші люди зроблять правильний вибір, ми маємо мудрий народ, я в цьому впевнився.

Ось така вона - правда із провінції.

Так що працюймо, панове українці! Єдине, що нам тепер потрібно, чесно працювати, добиватись свого, будувати, вчитись, творити, коли потрібно, протестувати, і достаток обов’язково буде в наших домівках. А новій владі хотілось би побажати швидше виходити з тих негараздів, які в неї до цього часу є, і залучати до своїх лав справжніх патріотів, для яких Україна не просто назва, а один із сенсів їх існування.

Артем Троян, Суми