Схід-Захід

Дуже часто відмінності між Сходом і Заходом України інтерпретують через цивілізаційні особливості цих регіонів. Модна у постбіполярній науці теорія Гантінгтона стверджує, що по території України проходить цивілізаційний розлом між західною, православно-слов’янською та ісламською цивілізаціями. Ця лінія фактично розділяє Україну на три частини – Західну, Східну і Південну – і є потенційною зоною виникнення конфліктних ситуацій.

Київ, як відомо, знаходиться десь посередині і час від часу має якось реагувати на ці конфлікти. І якщо конфлікт на південному напрямку нас ще чекає, то розкол по осі Схід-Захід сьогодні є більш актуальним.

Так склалося, що вибори – гарна нагода поговорити про відмінності між Сходом і Заходом України. В цей період питання відмінностей традиційно екстраполюється зі сфери цивілізаційно-культурної на сферу політичну.

Інколи ця тенденція загрозливо посилюється активним втручанням в соціальні процеси недобросовісних політтехнологів-"варягів". Причому процеси можуть виходити з-під контролю своїх маніпуляторів і загрожувати територіальній цілісності та національній безпеці України.

Прикладом тому – останні президентські вибори, коли в технологічних цілях штабами активно використовувалася тема "розколу", політичними елітами експлуатувалася ідея федералізму (фактично, у розумінні "сепаратизму"), а українці перебували на порозі громадянської війни.

Звісно, дискусії стосовно федеративного устрою виникли не на пустому місці. Територія України в сучасному вигляді сформувалася лише в середині ХХ століття (1954 р.). До цього східний і західний регіони існували в різних політичних, соціальних, економічних та культурних умовах.

Як наслідок, в Україні існує суттєва різниця в світогляді населення і політичних еліт Сходу і Заходу, економічній орієнтації регіонів, політичних вподобаннях і баченні майбутнього виборцями. Тому свого часу федеративний устрій розглядався як модель найбільш ефективного співіснування і розвитку України. Такій підхід має ряд переваг та один суттєвий недолік – ним почали користуватися як інструментом політичної маніпуляції.

Сьогодні Україну очікують чергові вибори. І немає  ніяких сумнівів, що тему "розколу" намагатимуться реанімувати. Тим більше, що з боку як політиків, так і експертів вже неодноразово лунав прогноз про те, що майбутня передвиборча кампанія буде найзапеклішою і найбруднішою в історії України.

Теоретично вважається, що стрижнем кристалізації будь-якої держави виступає об’єднуюча ідея національного масштабу, носієм якої є правляча політична еліта. Однак в Україні негативним чином на ситуацію впливає той факт, що до сьогодні ніхто достеменно не знає в чому саме полягає українська національна ідея та чи має вона взагалі бути українською або національною.

Вважається, що новітня історія України містить лише одну згадку про існування ідеї національного масштабу. Так, в першій половині 90-х років номенклатурна політична еліта скористалася ідеєю державної незалежності, яку можна було вважати загальнонаціональною, оскільки вона дістала підтримку на всеукраїнському референдумі.

Ситуація цікава тим, що фактичними носіями цієї ідеї виступили представники західної цивілізаційної групи, які згодом майже не були представлені в системі управління державою через ряд об’єктивних причин. Однак, маємо констатувати, що ідея державної незалежності як об’єднуюча сила вичерпала себе, а нова ідея досі не була запропонована.

Деякий час ми могли спостерігати досить формальні спроби знайти зовнішнє спрямування загальнодержавної ідеології. Однак в ситуації системної кризи ані "багатовекторність", ані "європейська інтеграція", ані "стратегічне сусідство" ніяким чином не відповідали реальному стану речей та потребам суспільства, а тим більше не могли бути об’єднуючими ідеями.

Як показали події, ідеології "стабільності" та "чесної влади" були лише додатком до виборчих технологій. Очевидно, що причина цього – не "творча" криза в рядах владної еліти, причина лежить в іншій площині. Інколи її називають наявністю чи відсутністю політичної волі. Сьогодні ситуація складається таким чином, що існуючій політичній еліті загальнонаціональна ідея не потрібна.

Спробуємо розібратися, як може в загальних рисах виглядати сучасна ідеальна об’єднуюча ідея. Звісно, що в глобальному світі, де національні держави відіграють вже зовсім іншу роль, ніж колись, національна ідея в її класичному розумінні втрачає свій сенс. В країнах з розвинутою демократією її місце зайняли так звані "стратегії розвитку", тобто концепції, які відображають ідеальну модель держави, якої треба прагнути, та поетапний прозорий шлях досягнення цієї моделі.

Причому комплексні стратегії містять таку "картину майбутнього", де враховане місце та інтереси всіх соціальних, культурних чи інших груп, об’єднаних в політичних кордонах, що за визначенням знімає можливість виникнення ситуації дискримінації та "розколу". Виходячи з реалій українських, така стратегія могла б стати вагомим ресурсом не тільки розвитку держави, а й конкуренції політичних еліт.

Однак, незважаючи на пропорційну систему виборів, політична боротьба нині відбувається на рівні особистостей, а не на рівні ідей. Можна говорити про те, що персоніфікація політичного процесу дісталася Україні у спадщину від минулого. Причому коріння цього феномену можливо слід шукати у православно-слов’янській цивілізації, якщо звернутися до термінології Гантінгтона.

Слід лише згадати міфи про "доброго царя", які продовжують тиражуватися і в наш час, тільки у новій інтерпретації. Апогею цей феномен досяг під час президентських виборів-2004 і за інерцією продовжує розвиватися і далі. Не в останню чергу дану тенденцію стимулюють положення політичної реформи про збільшення ролі парламенту і глави уряду в управлінні державою.

Отже, перебуваючи в системі персоніфікованої політики існуючі політичні еліти не розглядають ідеологічну складову як ресурс в конкурентному середовищі. Їхня політична активність базується на створенні і просуванні "міфологізованих" політиків-лідерів. В цьому сенсі як об’єднавчу ідею можна, наприклад, розглядати "Меморандум порозуміння між владою та опозицією" (фактично, персонально між Ющенком та Януковичем, а не між НСНУ та Партією регіонів).

Як показують соціологічні дослідження, проведені Центром Разумкова, цей меморандум підтримує близько 40-50% населення України як на Сході, так і на Заході.

Чим не національна ідея? Залишилося тільки приєднатися до цього чи подібного документа Тимошенко – і соціального розколу в Україні можна уникнути. В іншому випадку загострення протиріч та регіональних розбіжностей є більш імовірним.

Серйозно такі кроки можна розглядати лише в системі цінностей існуючих політичних еліт і лише  як тактичні заходи.  В контексті стратегічного розвитку держави вони не мають ніякого сенсу. Саме через домінування такого підходу в Україні можливі політичні кризи на зразок нещодавньої та всезагальне відчуття абсурду.

З іншого боку, запропонована пропорційна виборча система створює умови для виходу на політичну арену суб’єктів, які або через брак особистісного ресурсу, або за власною волею звернуться до ресурсу ідеологічного. Таким чином, українському суспільству вперше за останні роки може бути запропоноване стратегічне бачення майбутнього, яке враховуватиме, в тому числі, і проблему подолання розбіжностей між регіонами.

Таким чином, можна прогнозувати, що найближчим часом існуватиме два шляхи розвитку ситуації. Більш імовірний, але менш якісний – об’єднання України відбуватиметься навколо політичних фігур. Менш імовірний, але життєво необхідний – Україні буде запропонована об’єднуюча загальнодержавна ідея.

Павло Кругляковський, експерт Агенції MARTIN group