Справа Гонгадзе: без комісії
...Вересень 2000 року. У ложі преси сотні журналістів, які висловлюють намір будь-що добитися створення слідчої парламентської комісії у справі зникнення Гії Гонгадзе. І коли прокучмівські фракції знову не голосують, журналісти вирішують покинути ложу преси і не висвітлювати події в парламенті взагалі.
Тоді, в епоху темників і повної залежності медіа від влади, це був дуже серйозний крок, який фактично вперше продемонстрував, що в українських журналістів таки є уявлення, що таке корпоративна солідарність.
Побачивши пустий балкон і усвідомивши перспективу публічного розголосу цієї ситуації, депутати пішли на поступки і згодилися створити комісію. Тоді постало інше питання: хто її очолить? Це мала бути досвідчена і авторитетна людина, якій би повірили ми і повірила країна. Виникла кандидатура Олександра Лавриновича.... Відкритий лист до парламенту із сотнями підписів, і комісія під керівництвом пана Лавриновича стала реальністю.
...Вересень 2005 року. Напівпуста сесійна зала і не надто заповнений журналістами балкон. На трибуні Григорій Омельченко, голова комісії, що розслідувала резонансні злочини: вбивство журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, напад на депутата Єльяшкевича, тощо.
Омельченко оприлюднює висновки комісії і твердить, що замовниками вбивства Гонгадзе були Леонід Кучма та Юрій Кравченко, а підбурювали їх до цього Леонід Деркач та Володимир Литвин. Ці документи, каже Омельченко, він ще три роки тому передав Піскуну, і не отримав жодної реакції. Омельченко вимагає відставки Піскуна та Литвина. Зрештою, у відставку відправляють його самого. Так закінчила свою роботу комісія у справі Гонгадзе.
Сьогодні якраз той день, коли можна підвести деякі підсумки щодо її роботи і зробити з цього деякі висновки.
Отже, який головний результат роботи тимчасової слідчої комісії? З нашої точки зору, їй вдалося привертати увагу суспільства до цієї справи протягом досить тривалого часу. Саме завдяки парламенту, українці тоді дізналися про цю найстрашнішу версію, ґрунтовану на плівках Мельниченка. Сьогодні більшість українців, що спостерігали за поведінкою влади в той період і спробами будь-якою ціною “зам'яти” цю тему, переконані, що саме екс-президент замовив вбивство журналіста, і що до цього були причетні високі посадовці.
Як тільки Олександр Мороз оприлюднив плівки, переважна більшість мас-медіа отримали жорсткий наказ з Банкової ніяк не висвітлювати цю тему. Однак, більшість все ж дізналася про це з трансляцій Верховної Ради, хоч тоді Банкова була готова навіть заборони всі трансляції вищого законодавчого органу і робила відповідні спроби.
Зрештою, хоч у цю версію повірила вся країна, вона досі, навіть після приходу нової влади, не озвучується правоохоронними органами як основна версія щодо замовників. Чому? Можна лише здогадуватися і будувати теорії щодо гарантій Леонідові Кучмі.
Однак, факт є фактом, людина що в очах мільйонів є вбивцею і проти якої ці мільйони повстали, нині спокійно відпочиває на Сардинії, дає прес-конференції і знову намагається “рулити” українськими політиками.
Інший факт – людина, яка згідно з плівками також доклалася до зникнення та вбивства журналіста – Володимир Литвин – сьогодні продовжує займати одну з перших посад в країні і претендує на цих виборах отримати дуже впевнений результат як альтернатива сварливим помаранчевим вождям.
Комісія і її висновки жодним чином не вплинули на долі людей, які могли бути причетними до вбивства. І це зайвий раз довело неефективність того механізму контролю як парламентські слідчі комісії. Досі закон про їх роботу не схвалений, її неодноразово ветував Кучма, і до нього ще не дійшли руки у Ющенка.
Вся ця ситуація давала можливість Генпрокуратурі та іншим органам відверто ігнорувати слідчі комісії вищого законодавчого органу. Її ігнорували навіть самі депутати, які протягом трьох років! відмовлялися заслухати звіт створеного ними органу.
Від самого початку робота комісії була заполітизованою. Зрештою, інакше бути не могло. Після того, як її очолив Григорій Омельченко, комісія часто ставало політичним засобом для опозиції, і уникнути цього було неможливо.
Справа Гонгадзе була і залишається важливим чинником як внутрішньої, так і зовнішньої політики України. Задекларувавши намір розкрити справу, кандидат Ющенко отримав непогані бонуси на Заході, однак за 9 місяців відсутності очевидного поступу, нині він отримує обережні попередження від ЄС та інших європейських структур щодо необхідності доведення справи до кінця. Фактично, йому нагадають про невиконану обіцянку, яка здатна серйозно понизити його рейтинг в очах Заходу.
Всередині країни справа Гонгадзе залишається тією справою, яка досі здатна впливати на долі політиків. Варто згадати того ж Олександра Лавриновича, який, фактично здавши комісію в обмін на міністерський портфель, сьогодні навряд чи має перспективи у публічній українській політиці. Можна згадати того ж Кравченка, який покинув цей світ саме перед допитом у справі.
Спадає на думку і Кучма: чи пішов би він на мирний шлях здачі влади, якщо б не було справи Гонгадзе і перспективи сісти на лавку підсудних за дуже серйозним звинуваченням? Ця справа досі розглядається політиками такою, що може позначитися на долі нині доволі перспективного Литвина. Всі визнають, що це фактично єдиний аргумент для виборців, який може дещо попсувати імідж спікера “над усіма сторонами будь-яких конфліктів”.
Ніхто з нас, через 5 років зникнення Гії не сумнівається, що його смерть знову і знову використовуватимуть в цій країні, хоч у багатьох є сумніви офіційно почути ту правду про його смерть, яку всі ми вже давно склали для себе із тих уламків інформації, що протягом цих років падали на нашу голову і шокували. ...Від цього шоку ми ставали іншими, іншою, врешті, стала країна.
І не треба бути науковцем, аби зрозуміти, якби не смерть Гії і остаточна зневіра у владі, навряд чи ми мали б помаранчеву революцію та шанс, який все ще залишається лише шансом. В тому числі і шансом таки побачити суд над тими, хто дав добро на вбивство журналіста....
Вікторія Сюмар, ІМІ
