Постпомаранчева депресія
Багатьом з нас зараз емоційно і психологічно важко. Дуже важко. Важко дивитися на те, що відбувається з владою, ідеалами, принципами, конкретними політиками, із цілою країною та її перспективами.
Всі ми знали, що після колосального емоційного піднесення, яким стала для нас помаранчева революція, неминуче буде спад. Однак, такої постпомаранчевої депресії навряд чи очікували.
Написати цю статтю спонукала інша публікація в "УП" – "Передчуття державного перевороту" Олександра Морозова. Можливо тому, що автор аж надто детально висвітлив позицію однієї сторони, без жодної спроби бути об'єктивним. Але також і через те, що така позиція і такі настрої пропрезидентського табору зовсім не надихають, і не залишають шансу на будь-який оптимізм.
Замість того, аби спробувати розібратися в ситуації і зрозуміти, чому країна опинилася в кризі, політики впевнено продовжують шукати "цапа-відбувайла" і, головне - ворога. Не задумуючись над тим, чим закінчиться для країни вся ця велика війна.
Пошуки ворога виявилися значно захопливішим заняттям, аніж усвідомлення реальності та пошуки виходу із ситуації, що зайвий раз доводить політичну незрілість українського політикуму.
У своїй статті Морозов чітко ідентифікував ворога. Тимошенко він звинувачує у всіх проблемах, мовляв, вона винна в економічній кризі: падінні ВВП, складній ситуації на ринку енергоносіїв та продовольства, різкому погіршенні інвестиційного клімату, провалі вступу в СОТ, тощо.
Виправдовувати Тимошенко в цій ситуації абсолютно недоречно, її економічна політика та захоплення "ручними адміністративними важелями", вочевидь, виявилися проблемою для країни.
Проте, є кілька моментів, про які команда президента вперто не хоче говорити, однак без визнання яких в країни немає шансу хоча б на тимчасове перемир'я – провина Тимошенко лише часткова.
Не потрібно бути великим економістом, аби зрозуміти – бюджет проїдання не може бути бюджетом розвитку. Заклавши у бюджет збільшення у "рази" соціальних виплат, а також зростання пенсій та зарплат, ви, панове, сподівалися на зростання ВВП?
Це зростання соціальних виплат - не примха Тимошенко, це – програма президента Ющенка. Більше того, за два тижні до відставки на Майдані президент назвав це великим успіхом нової влади та похвалив уряд.
Важливий і інший момент: цей бюджет схвалював парламент, і голосувала серед інших за нього і фракція НСНУ, до якої тоді входив пан Морозов. У всьому демократичному світі за економічну та бюджетну політику відповідають і ті, хто схвалював бюджет, тобто конкретні фракції і конкретні депутати.
Перед схваленням бюджету всі чудово розуміли, що економічний підйом сповільниться, а ціни виростуть, оскільки кількість грошової маси на руках різко зросте. Однак тоді політики на це були готові з огляду на політичну доцільність, тобто на вибори.
Фактично, економічне зростання свідомо поклали на жертовний камінь майбутньої перемоги над біло-блакитними і перспективою абсолютної влади. Тепер, замість того, аби визнати помилковість такої політики, шукають винного.
Зрештою, економічним успіхам ніяк не сприяв рекордний ріст цін на нафту у світі, постійні енергетичні "підніжки" Росії надто самостійному українському уряду та не надто сприятлива кон"юктура на зовнішньому ринку. Це речі, які теж треба визнати.
Щодо реприватизації. Безперечно, це чи не найбільше посприяло падінню "акцій" помаранчевих вождів на Заході. Там не можна називатися лібералом і прихильником ринкової економіки, не сповідуючи ринкових цінностей, серед яких приватна власність займає одне із перших місць.
Більше того, там неприйнятно казати про покращення інвестиційного клімату, при цьому займаючись цілком конкретними схемами переділу власності, на повну використовуючи суди. У цій сфері політика Тимошенко зазнавала нищівної критики від більшості західних, та й українських експертів.
Втім, варто нагадати, що реприватизація - це також частина програми президента, який перший пообіцяв повернути "Криворіжсталь" народу ще задовго до виборів. Якщо Тимошенко аж надто "захопилася" цим заняттям, в президента вистачало повноважень змінити ситуацію.
Це треба було зробити ще тоді, коли захід був шокований різницею цифр від різних посадовців, що мали визначити обсяги реприватизації. І щось не пригадується, аби з цього питання скликали Раду Нацбезпеки та оборони.
Зрештою, як уряд, так і команда президента так захопилися цим заняттям, що про фіксований список зі зрозумілими мотиваціями забули взагалі. В результаті, ми побачили "маскі-шоу" по всій країні, коли приватні підприємства захоплювали спецпідрозділи міліції на вельми сумнівних підставах.
Ми забуваємо і про те, що інвестиційний клімат формується не лише з огляду на реприватизацію. Одним із головних його складових є рівень корупції в країні та наявність незалежного суду, як механізму, що може гарантувати власнику його права. Поміж тим, влада виявилася абсолютно нездатною вирішити проблеми корупції, і зробила чимало спроб поставити суди під контроль РНБО. І уряд тут теж далеко не головний винуватець.
Однак все це - лише очевидні елементи, що є складовими ще більшої проблеми – відсутності ефективної програми та стратегії розвитку країни у жодного з перших осіб держави.
Досить смішно читати фрази на кшталт "президент мислить стратегічно, і в нього є довгострокова доктрина розвитку країни". Вибачте, де вона? За дев'ять місяців нової влади ми весь час чули про "нечувані успіхи", декларації, але ні разу не бачили конкретної програми дій з виписаними там результатами та перспективами.
Чи не парадокс: для того, аби взяти кредит на відкриття кіоску, вам доведеться виписати детальний інвестиційний проект та бізнес-план, коли і які результати планується досягти і за рахунок чого. Тоді як країна віддала величезний кредит довіри владі, яка виявилася нездатною розробити зрозумілу і реальну програму бодай в одній конкретній сфері.
І це вже проблема президента Ющенка, який виявився неспроможним не лише запустити ефективний державний механізм, але навіть не зміг пояснити своєму народу, в який бік відтепер рухається країна. Президент обіцяв бути українським Рузвельтом, звертатися до людей з телезверненнями, де він пояснюватиме головні кроки влади, за короткий термін розробити програму виходу з кризи і залучити до цієї розробки визнаних експертів.
Зрештою, в усіх телезвернення Ющенко лише звітував про здобутки і обходив тему власних проблем та невдач своєї команди; а всі створені громадські ради так і не дочекалися запрошень для того, аби викласти свої міркування.
Замість цього Ющенко мирився з тим, що доступ до його президентського "тіла" монополізувала невеличка купка людей, і що "авторитети нації" та впливові західні політики в черзі до нього стоять місяцями.
Тепер ще один момент - про "морального" політика Ющенка. Дуже часто у світовій історії найвидатнішими лідерами країн були люди, яких не називали моральними, але які виводили свої нації з криз і відкривали перед ними перспективи.
Найперше, в політиці має бути логіка. З цим у політика-Ющенка проблеми. Бо коли після звинувачень у корупції свого найближчого оточення він послав у відставку уряд, та ще й нічого при цьому не пояснивши, він сам заклав міцні підвалини політичної кризи. Навряд чи це було логічне політичне рішення, і навряд чи складно було передбачити його наслідки.
Останнє стосовно імпічменту, в який зроблені "немалі інвестиції". Безперечно, що це лише ускладнить політичну кризу в країні, але безперечно і те, що такий шлях не варто називати "спробою державного перевороту", адже це цілком демократичний механізм зміни влади. Уявити його в Україні, яка перед виборами та політреформою опинилася у ситуації "безвладдя", цілком реально.
Для цього у будь-якій країні варто довести, що президент знав про корупційні дії свого оточення, а часом і сприяв їм, як на це досить прозоро натякав екс-глава СБУ.
В результаті, скільки б планів з дестабілізації ситуації в країні не розробляла Тимошенко, частково винним у їх реалізації все одно буде президент, як людина з найбільшими повноваженнями, що виявилася неспроможною адекватно протистояти політичним викликам.
Ще місяць тому Ющенко мав дуже серйозну владу, необмежену політичним контролем у вигляді опозиції, громадським контролем у вигляді потужного "третього сектору", і був президентом з фантастичним рівнем довіри свого народу.
Нині, після кількох власних кроків, Ющенко не має уряду, не контролює парламент і навіть частину свого секретаріату, натомість має потужну опозицію і розчарування своїх прихильників.
Більше того, він і його команда в очікуванні війни. Всі заклики утриматися від неї паралельно із заявами про розграбовані 8 мільярдів та про державний переворот "від Тимошенко" - це не що інше, як розпалювання цієї війни.
За цією ж схемою діє і Тимошенко зі своєю командою. В заручниках же опинилася країна.
Передбачити результат цієї війни нескладно. Ним стане різке падіння рейтингу обох помаранчевих лідерів, влади загалом та зневіра людей. Виграють, безперечно, біло-блакитні, Литвин, що акумулював у свій блок більшість одіозних людей з оточення Кучми, та ліві, які наразі залишаються осторонь "бійки сторіччя".
В результаті ми матимемо такий же парламент і таку ж недолугу владу, та ще й з розбалансованими політреформою повноваженнями.
Для появи якісно нової сили ґрунту наразі немає. Відтак, головною ознакою цих виборів стане без альтернативність, з кількох "бід" люди будуть змушені обирати найменшу. Або ж не будуть обирати взагалі, проігнорувавши вибори. Це - безальтернативність на роки наперед. І це є тією реальністю, про яку політики також воліють мовчати, але яку починають усвідомлювати люди.
...Рік тому ми знали, що буде важко і що все майже безнадійно. Однак, в нас були переваги, цінувати які ми вчимося лише зараз. Тоді ми знали з ким боротися, і за кого.
Зараз цього знання не має, як і іншої альтернативи владі. І подолати цю постпомаранчеву депресію в суспільній свідомості буде не менш складно, аніж економічну чи політичну кризу.
