Я боюся жити в епоху цинізму

ЦИНІЗМ - негативна моральна якість, що виражається в презирливому ставленні до культурних і моральних цінностей суспільства; форма морального зла.

Якщо задатися метою й запитати на вулицях Парижу, Мадрида або Риму - хто є міністром промислової політики або яке прізвище у держсекретаря президента або віце-прем'єр-міністра - осмислену відповідь зможе дати небагато хто.

В Україні навпаки, люди у владі дуже близькі моєму народу, і політичним журналістам варто поліпшувати якість свого матеріалу, тому що рівень політичної обізнаності людей моєї країни вражає. На жаль, не можна констатувати таку ж близькість влади до народу.

Влада ніколи не любила мій народ. Любила - можливо, не зовсім правильне слово. Скоріше влада завжди була змушена миритися з тим, що вона час від часу повинна звертати на народ моєї країни увагу. Зазвичай це відбувалося ближче до виборів. В іншому влада й народ звикли жити як чоловік і жінка в розлученні - в одній квартирі, але в різних кімнатах.

Та й сподіватися на владу мій народ не звик. Гірше того, він свою владу найчастіше не поважає, не боїться й не любить. В умовах, коли методи керування моєю країною найчастіше нагадують методи класичних східних деспотій, протистояння держави й людини здобуває іманентний характер. Влада ігнорує мій народ та його проблеми.

Народ моєї країни дуже гостро відчуває це на своїй шкірі, що Україна, відповідно до останньої доповіді ООН, посідає шосте місце у світі за рівнем поширення епідемії ВІЛ/СНІД. Згідно з останніми даними профілактики й боротьби з ВІЛ/СНІД, сьогодні в Україні офіційно зареєстровано майже 50 тисяч осіб з ВІЛ-позитивним статусом. Однак реальні показники набагато вище й досягають майже півмільйона людей.

Серед причин збільшення росту числа інфікованих називаються масове безробіття, економічна нестабільність, лібералізація соціальних і культурних норм, розлад роботи органів охорони здоров'я. Іншим регіоном з рекордним ростом захворюваності СНІДОМ є Африка, однак у зв'язку з високою смертністю серед хворих число заражених збільшується тут з меншою інтенсивністю.

Влада моєї країни вже який рік не може здійснити елементарну програму хоча б одержання сучасного медичного устаткування й ліків, щоб урятувати хоча б когось із людей моєї країни. Владі моєї країни набагато ближче можливість "кинути" західний благодійний фонд, що передає в Україну найрідкісніше й новітнє медичне устаткування за символічну плату.

Щоранку на вулицях моєї країни народ моєї країни спостерігає злиденних і голодних дітей. Відповідно до офіційної статистики, сьогодні в Україні більше 145 тисяч безпритульників і дітей-сиріт. З них тільки 20% проживає в притулках для неповнолітніх, інші надані самі собі.

Як і скрізь, цифри офіційної статистики лише відкривають завісу над моторошними цифрами. Ті, хто сумнівається, можуть улаштувати собі екскурсію на центральний залізничний вокзал, годині о 3 ночі. Зазвичай в цей час такі діти збираються там голодними зграйками й нюхають клей.

Влада моєї країни у відповідь на це дарує дитячим будинкам дешеві телевізори й під новий рік надсилає в дитячі будинки кульки із цукерками. Коли я читаю документи, якими прикривається влада моєї країни, показуючи, що "уже розроблено декілька урядових програм запобіганню...але не вистачає коштів", моя рука тягнеться до пістолета.

Приходячи на роботу, люди моєї країни часто недоодержують те, що одержати вони зобов'язані за законом. За даними Держкомстату, на 1 липня розмір невиплачених зарплат збільшився на 3% у порівнянні з червнем. Розмір заборгованості досяг 1 мільярда 341 мільйонів 324 тисяч грн! За два місяці приріст заборгованості склав майже 7%.

Економісти моєї країни говорять, що це, безумовно, дуже високий рівень - тим більше, що позитивні тенденції 2002-2004 років дозволяли розраховувати на повне погашення заборгованості по зарплатах уже на початку поточного року. Темпи росту заробітної плати не відповідають темпам росту економіки.

Мало того, що людям моєї країни недоплачують належного, влада любить залізти в і без того худі кишені людей моєї країни. Згідно з офіційними даними, за станом на серпень 2005 року державний борг становить $12 млрд. Ця сума означає, що кожна родина із чотирьох осіб моєї країни заборгувала $1000, або більше 5000 грн.

Якщо оголосити про це в якому-небудь селі на зборах місцевого КСП, то не те що в районі, у всій області не вистачить ліжок, щоб рятувати переляканих людей .

Жінки моєї країни не одержують вчасно "дитячі", а ліквідаторам моєї країни не надходять вчасно "чорнобильські". Особисті заощадження людей моєї країни схудли на 7%-10 %, плюс ріст цін - разом на 25 % люди моєї країни чомусь стали бідніше.

Наведені цифри не є підібраними спеціально й системно. Це, скоріше, те, що впадає в око. Можна додавати й цифри, які стосуються медичного обслуговування, роботи судової системи, правоохоронних органів, системи навчання. Цифрами можна жонглювати довго. Так довго, що вони вже перестануть мати якесь значення.

І найбільш показовим є те, що влада моєї країни не звертає уваги на ці цифри. Вона захоплена політичною боротьбою, наступними виборами, звільненнями різаків, колеснікових, обвинуваченнями в корупції петрів, толь і інших персонажів. Вона не виконує тих основних вимог, які жадають від її люди моєї країни. І людям моєї країни, по великому рахунку, плювати, чи буде НЗФ у Пінчука, Коломойського або в ще якого-небудь пана. Більше того, їм плювати, чи буде засуджений Іван Різак чи ні.

Президент моєї країни не розуміє однієї простої речі: люди – не бджоли. Замало розставити їх по місцям та дати кожному ділянку для збору меду. З підопічними необхідна повсякденна праця. А з боку президента – ще й стратегічне бачення куди і як рухається країна, конкретне міністерство чи відомство.

Міністри моєї країни не розуміють, що кількість їх прес-конференцій жодним чином не впливає не ситуацію у їх галузі. При цьому, здобутки влади нагадують дим, який всі нібито бачать, але він надто швидко розвіюється у повітрі, залишаються гіркий присмак у роті.

Незважаючи на відверто негативний тон статті, я - теж один з людей моєї країни. І тому я вірю, що рано або пізно влада в моїй країні повинна стати тяжким тягарем, а не предметом мріянь. Рано або пізно міністри моєї країни повинні перетворитися в сірих професійних чиновників, які будуть давати прес-конференції раз у півроку, звітуючи за те, скільки програм уже виконано і які програми підуть за ними.

Тому що рано або пізно люди моєї країни повинні в найкращому разі пам'ятати прізвище президента. Прізвища міністрів знати буде не обов'язково.

Я боюся тільки одного. Я боюся того, що людей моєї країни охопить розчарування від влади, за яким піде відвертий цинізм. Вони перестануть вірити кому-небудь, і насамперед собі. Будуть нівельовані всі ті цінності, які люди моєї країни так ретельно оберігали для Майдану.

І мені боляче буде заглядати у очі, які так горіли надією, у яких тепер буде світитися тільки цинізм. І вже не буде другого Майдану, і владу моєї країни очікує чергова нищівна поразка в боротьбі за світле майбутнє. І тоді наступить епоха цинізму. Страшна епоха, у якій я не хотів би жити.