Нас має бути 52 мільйони. Поверніть українців додому!
Кожен вересень кожного року для Нього є найдорожчим періодом в його житті ось уже чотири роки. Він чекає його усі одинадцять місяців із нетерпінням і, водночас, лякається від думки, що вересень скоро настане. Бо тридцять днів пролетять як один, і знову почнеться це стражденне і болісне очікування наступного року та наступного вересня. І всі ці муки заради того, щоб знову побачити свою батьківщину, маму, сестру-брата, друзів, колишню кохану дівчину; щоб жадібно наковтатися рідного повітря, відчути смак життя і знову повернутися в нікуди.
Але з кожним приїздом Його охоплює все більш і більш гнітюча думка – він починає усвідомлювати, що стає чужим серед колись своїх близьких людей та місць – у кожного з його друзів своє життя, вони та його місто звикли жити без нього – він тут став звичайним гостем. Він розуміє, що його дім уже там - за кілька тисяч кілометрів, де у нього, окрім монотонної та виснажливої роботи, сусіда по квартирі і пива як ліків від постійної депресії, більше нічого немає.
Людина поза життям і без майбутнього – так часто себе сприймають молоді українські емігранти, які не змогли реалізуватися на батьківщині – читай навчитися заробляти тут менш-більш пристойні гроші для того, щоб себе прогодувати, допомогти мамі та молодшим брату-сестрі, завести сім'ю тощо. В результаті їм довелося відмовитися від свого життя і віддатися беззмістовному, як вони його сприймають, існуванню.
"Святкую півроку самоізоляції. Як летить час! Забув усе, що цінив, розлюбив усе, без чого не міг жити. Навіть напитись не виходить", "Люблю Україну та "Динамо", цінити почав самотність, байдужість і алкоголь...", "У мене все як завжди: в голові багато страху, невпевненості, самотності, жалю до себе. Загалом – слабий я. 227 днів. Втомився..." – це есемеси відчаю і водночас прихованого волання про допомогу.
Найгірше те, що ці люди дійсно психологічно слабнуть і у них все менше і менше залишається сил для боротьби за життя замість існування. Вже за інерцією вони, купуючи квиток додому, купують одразу і у зворотній напрямок. "Квиток завжди можна повернути. Але навіщо? Кому я тут потрібен? "Чи потрібен своїй державі? Чи своїм колись близьким людям?"
Вони бояться залишитися на батьківщині, хоча мріють про це понад усе на світі, і, відповідно, вигадують купу причин, чому не можуть повернутися додому. Вони бояться починати усе заново, бо за час їхньої кількарічної відсутності майже усі нитки між минулим і сьогоденням тут розірвано.
У пам'яті залишились юнацькі роки до еміграції, що вже сприймаються практично як сон, а далі – прірва. І ця прірва затягла настільки сильно, що виборсатися з неї дуже важко.
Вони відчувають себе людьми з іншої планети, де життя зупинилося. Вони лише здаля спостерігають, як потяг, з якого вони змушені були вискочити, мчить повз них. Розуміння того, що вони вже не зможуть заскочити у саме той свій вагон, бо він уже далеко попереду, пробуджує страх перед адаптацією у нових умовах і за нових обставин, які є чужими та часто незбагненними.
Звісно, певній категорії емігрантів адаптуватися легше – в кого є відповідна освіта, а за кордоном вдалося удосконалити свої знання та досвід. Власне заради самоудосконалення вони і виїхали із батьківщини. Але чи повернуться? Проміняти заробіток від кількасот до кількох тисяч євро і гарантоване місце праці на невизначеність та життя від зарплати до зарплати?
Єдине, що дає нам надії на повернення українців додому – це їх віра у власні сили та у покращення економічної ситуації на батьківщині. Але ця віра у них постійно згасає прямопропорційно їх психологічним змінам – "Я слабну... "
Дев'ять з половиною місяців тому у їхній свідомості сталася революція. Телевізійні новини та дзвінки з дому перевернули усе в їхні голові, думки про безвихідь почали відпускати і нарешті, нарешті вони побачили світло у кінці тунелю.
"Вітаю вас, активістів, і нас, які сподіваються! Ура! Слава Україні! Народу України!, Схід і Захід Разом! На жаль, не можу тебе обняти і поцілувати:-(" , "Тут Путін і Лукашенко єдині люди в Європі, які хочуть рабства. Ганьба! Я стовідсотковий росіянин говорю: "Так, Ющенко! СЛАВА ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ!"...
Буквально три місяці перед тим Він переконував, що вибори нічого не змінять у нашій країні і що нікому Він не вірить. Раніше Він любив зануритися у ностальгію за Радянським Союзом та у роздуми про об'єднання України з Росією та Білорусією.
У грудні минулого року Він десятки разів телефонував в Україну, зокрема, і щоб подякувати за надіслані йому "помаранчеві" сувеніри. Він усім хвалився помаранчевим шаликом, який, як він глибоко в серці сподівався, простелить йому дорогу додому. Назавжди, без вороття...
Знову вересень. Майже рік назад він покидав Україну з щемом в серці і безнадією. Тепер він прилетів у іншу країну – країну обіцянок і сподівань. Але в його очах знову той старий погляд безнадії, великих сумнівів і сльози... А у руках - знову квиток у зворотну сторону. Дев'ять місяців від дня народження нової, як вважає більшість, України, не переконали... Натомість його погляд переконує, що квитка лише в одну сторону, мабуть, уже ніколи не буде...
