Ще одна сюжетна лінія прикриття чи використання "в темну"? Правда та міфи про діоксин
Обговорення у ЗМІ можливих сценаріїв, за якими імовірно відбувалось отруєння тоді ще кандидата у президенти Віктора Ющенка наприкінці літа – початку осені минулого року, часто викликає щирий подив у фахівців.
Деякі міркування журналістів щодо способів потрапляння діоксину до організму майбутнього президента, механізмів накопичення та отруйної дії цієї речовини, позначені відверто дилетантськими уявленнями. Тому будь-які схеми, що вибудовуються на підставі хибних припущень, здатні скоріше ще більше заплутати слідство, аніж принести якусь користь.
У своїй вже п'ятій статті на цю тему Володимир Воланін (Таємна вечеря-5: лікарська етика. "Українська газета", № 30) при оцінці клінічної картини отруєння Ющенка відштовхується від описання, зробленого у 1985 році Миколою Каракчієвим. Важливо відзначити, що це описання стосується отруєння, спричиненого безпосередньо діоксинами, які за своєю фізико-хімічними властивостями є дуже гідрофобними, тобто вкрай погано розчиняються у воді та водних розчинах.
Відтак, для того, аби в організмі накопичилась велика кількість діоксину, здатного викликати гостре захворювання, треба вводити велику кількість цієї речовини - "їсти ложками", як знущались опоненти, заперечуючи саму можливість подібного отруєння - і повторювати це кілька разів.
Чому? Тому що навіть за наявності великої кількості самого діоксину, наприклад, у травному тракті, всмокчеться одразу тільки дуже невелика його частка. Адже діоксин, як зазначалося вище, вкрай гідрофобний. Саме через це, аби досягти потрібної для отруєння концентрації в організмі, зловмисникам довелося б процедуру поїдання жертвою цього хімікату "столовими ложками" повторювати багаторазово. Що само по собі виглядає досить абсурдно.
Саме за такого сценарію, тобто при згодовуванні жертві чистого діоксину, неодмінно мав би спостерігатись більш-менш розтягнутий у часі латентний (прихований, безсимптомний) період, який би міг тривати два-три тижні. Адже діоксин для спричинення отруєння повинен не просто всмоктатися у кров, а й накопичитись у клітинах певних органів. А це, зважаючи на властивості чистого діоксину, потребуватиме досить тривалого часу.
Саме навколо наявності обов'язкової затримки у два-три тижні від закінчення операції по багаторазовому отруєнню жертви до появи клінічних ознак, вибудовує свої версії Воланін. Щоправда, автор мимохіть припускає, що встановлений аналізами в організмі Ющенка тетрохлордібензо-п-діоксин (TCDD), міг застосовуватись у "складі якогось біологічно агресивного коктейлю" (?!).
Але тоді, на думку автора, "латентний період міг затягнутися ще п'ять-сім днів". Оце вже справжнє відкриття!
В газетах, журналах і на сайтах неодноразово з'являлася інформація про те, що для отруєння кандидата у президенти ймовірно було використано не діоксин сам по собі, а молекулярну химеру, в якій діоксин було хімічно "пришито" до білку альфа-фетопротеїну.
Для фахівця, який неодноразово приєднував до різних білків певні речовини (це звичайний метод досліджень у білковій хімії) і який дещо розуміє в імунології та імунохімії, вибір альфа-фетопротеїну в якості носія для діоксину, видається цілком логічним.
Альфа-фетопротеїн є ембріональним білком крові людини. Важливо, що у крові зародку цей білок виконує транспортні функції, тобто працює переносником, "постачальником" певних речовин. Крім того, на ембріональні білки в організмі людини не виробляються антитіла.
Це означає, що згодом присутність альфа-фетопротеїну в організмі, на відміну від багатьох інших білків, не можна буде встановити за наявністю специфічних антитіл. Тобто вже ніяк не можна буде встановити.
Проте головна мета приєднання діоксину до білку полягає у тому, аби подолати граничну гідрофобність діоксину, перевівши його (у складі молекулярної химери) у цілком розчинний стан. Ця зміна розчинності діоксину вирішує для зловмисників усі проблеми. Не треба годувати жертву "ложками" отрути, не треба багаторазово повторювати цю небезпечну операцію, ставлячи під загрозу реалізацію усього злочинного задуму.
Застосування діоксину, поєднаного з білком (тобто, у цілком розчинній формі), дозволяє з високою ефективністю використати один раз дуже невелику кількість такої комбінованої отрути. Причому додати пекельну пігулку можна у будь-яку страву чи питво, а зовсім не обов'язково із "жирною їжею", як вважає Воланін.
Із використання діоксину у "розчинній формі" випливає також відсутність латентного періоду. Адже за таких умов отрута швидко потрапляє у кров'яне русло і дістається за допомогою транспортного білку до клітин.
Зв'язок між діоксином та білком можна зробити таким, що він легко буде розщеплюватись ферментами клітин, одразу вивільнюючи діоксин. За такого сценарію для розвитку гострого отруєння потрібні бодай години, чи максимум одна-дві доби.
Іще кілька слів щодо міфу, начебто для виготовлення химери білок-діоксин потрібна якась супер-пупер лабораторія. Зовсім ні. Це може бути будь-яка обладнана хімічна чи біохімічна лабораторія. Важлива лише наявність тієї людини, яка вміє робити подібні препарати.
Звичайно, все сказане не означає, що версія про "розчинний" діоксин є єдиною можливою, проте вона видається найбільш імовірною.
Залишається сподіватися, що за припущенням Воланіна про дво-тритижневий проміжок між завершенням операції з отруєння Ющенка та появою гострих клінічних симптомів, стоїть лише необізнаність автора чи його консультантів.
Никифор Ляшенко, кандидат біологічних наук
