Преса і влада: кінець медового півріччя?
Среда, 27 июля 2005, 13:49
Шок – так найкраще охарактеризувати стан журналістів, які були на прес-конференції президента і чули його коментар з приводу скандалу довкола сина Андрія. Від цього шоку дехто не може відійти досі, дехто вже нарешті сказав собі, що ця влада таки дійсно нічим не відрізняється від попередньої, а дехто ще намагається усвідомити, що незалежна преса не може бути подарунком від можновладців. Тобто незалежна преса у сенсі "четвертої влади".
Дехто вважає, що президент вчинив так, керуючись емоціями, багато емоцій породила і в журналістів його відповідь. В когось ці емоції дещо вляглися після того, як президент підписав лист до "УП", який можна трактувати як лист примирення.
Однак, всі ці емоції і сам цей лист не дають відповідей на ключові питання, які поставила перед українськими медіа, політиками та суспільством ця ситуація. Без цих відповідей українці багато втратять у тому, аби зробити цю країну іншою, хоч як би високопарно це не звучало.
Питання полягає в тому, як можна владнати цей без сумніву конфлікт між президентом та усіма журналістами демократично, або просто цивілізовано.
По-перше, президент мав би вибачитися перед Сергієм Лещенком, автором статті, за свої емоції, які стали причиною його безпідставних звинувачень на адресу журналіста. Або ж довести, що ці звинувачення не безпідставні і надати відповідні факти щодо того, що стаття справді була замовною, а журналіст "кілером", хоч й інформаційним.
По-друге, журналісти таки мають почути адекватну відповідь на питання, що виникають після розслідування УП. Зокрема, це питання щодо того, у якої фірми, наскільки і за скільки Андрій Ющенко орендував цю машину. І що це за фірма, яка може дозволити за гроші давати в оренду настільки дорогі та рідкісні авто? І скільки коштує страховка за таку оренду? І чому в Україні в оренду надаються авто з іноземними номерами? Чи він зробив це за кордоном, тоді знову таки де і за скільки?
Природньо, що варто було б почути, в якій фірмі працює Андрій Ющенко і скільки він там отримує, тобто на скільки може сподіватися 19-річний студент, наймаючись на роботу на part-time в столичну консалтингову фірму? І чи є ця оплата адекватною роботі студента, чи ж більше адекватна оплаті сина президента? І чи немає в цьому корупційних ознак?
Те ж саме стосується і телефону Ющенка-молодшого. Не завадило б почути, що це за успішний молодик, що дарує такі подарунки, і чи не є такий подарунок оплатою за прихильність другового батька?
Ну і нарешті питання про мораль, які менш суттєві, але можуть мати місце, зважаючи на неодноразові заяви Ющенка-старшого. Чи може сім'я президента дозволяти своїм дітям настільки дорогі "цяцьки", зважаючи на те, що більшість громадян цієї країни живуть за межею бідності і навіть приблизно не уявляють, як виглядає та купа грошей, яку треба віддати, наприклад, за мобільник президентського сина. Якої моралі тоді можна вимагати від податківця? Митника? Чи даішника? Який отримує 700 гривень, і який має за них годувати дітей.
Виникає також і питання щодо щирості Андрія Ющенка та Віктора Ющенка, оскільки їх версії про авто різняться, перший офіційно заявив, що взяв машину покататися у друга, а другий каже про оренду.
Якщо президент не дасть відповідей на ці питання, то після того на розмовах про незалежну пресу та "четверту владу" можна поставити хрест. Бо таким чином президент дає приклад всім тим міністрам, силовикам чи чиновникам, які стали фігурантами медійних скандалів. Приклад такий – все написане внаслідок важкого журналістського розслідування можна назвати замовною провокацією за гроші і більше ніяк на це не реагувати. Більше того, почуватися героєм, проти якого почали "кампанію". До речі, це вже було у випадку зі Зваричем, як виявилося, це була лише "квіточка" щодо реакції президента на ті гострі та дискусійні теми, які є суспільно важливими.
Так само багато питань і до журналістів. Як ми відреагуємо на такий виклик президента. Чи знову будемо обговорювати теми, які нам дає для обговорення влада, чи зачіпатимемо й ті, що владі не подобаються, але які цікавлять читача, глядача чи слухача.
Чи здатні журналісти домогтися вибачень від президента за слова, які є образою не лише журналісту Лещенку, а всім нам? І чи поставимо після цього для себе табу на тему особистого життя родин політиків, зважаючи на їх неадекватну та гостру реакцію? У демократичній країні, яку ніби-то будує президент Ющенко і ми разом з ним, життя політиків та їх рідних завжди у центрі уваги, а журналісти зобов'язані говорити про всі теми, які є суспільно важливими.
Зрештою, це ще й питання поваги журналістів до політиків, які їм відповідають на всі запитання та адекватно реагують на критику; а також політиків до журналістів, які чесно і професійно виконують свою роботу, навіть якщо це не подобається дуже високим чиновникам. Без розуміння цих речей та взаємної поваги починається протистояння преси та влади, яке ми спостерігали в цій же країні ще зовсім недавно. Хочеться вірити, що в потрібний час кожен зможе пригадати, чим це протистояння закінчилося.
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
Дехто вважає, що президент вчинив так, керуючись емоціями, багато емоцій породила і в журналістів його відповідь. В когось ці емоції дещо вляглися після того, як президент підписав лист до "УП", який можна трактувати як лист примирення.
Однак, всі ці емоції і сам цей лист не дають відповідей на ключові питання, які поставила перед українськими медіа, політиками та суспільством ця ситуація. Без цих відповідей українці багато втратять у тому, аби зробити цю країну іншою, хоч як би високопарно це не звучало.
Питання полягає в тому, як можна владнати цей без сумніву конфлікт між президентом та усіма журналістами демократично, або просто цивілізовано.
По-перше, президент мав би вибачитися перед Сергієм Лещенком, автором статті, за свої емоції, які стали причиною його безпідставних звинувачень на адресу журналіста. Або ж довести, що ці звинувачення не безпідставні і надати відповідні факти щодо того, що стаття справді була замовною, а журналіст "кілером", хоч й інформаційним.
По-друге, журналісти таки мають почути адекватну відповідь на питання, що виникають після розслідування УП. Зокрема, це питання щодо того, у якої фірми, наскільки і за скільки Андрій Ющенко орендував цю машину. І що це за фірма, яка може дозволити за гроші давати в оренду настільки дорогі та рідкісні авто? І скільки коштує страховка за таку оренду? І чому в Україні в оренду надаються авто з іноземними номерами? Чи він зробив це за кордоном, тоді знову таки де і за скільки?
Природньо, що варто було б почути, в якій фірмі працює Андрій Ющенко і скільки він там отримує, тобто на скільки може сподіватися 19-річний студент, наймаючись на роботу на part-time в столичну консалтингову фірму? І чи є ця оплата адекватною роботі студента, чи ж більше адекватна оплаті сина президента? І чи немає в цьому корупційних ознак?
Те ж саме стосується і телефону Ющенка-молодшого. Не завадило б почути, що це за успішний молодик, що дарує такі подарунки, і чи не є такий подарунок оплатою за прихильність другового батька?
Ну і нарешті питання про мораль, які менш суттєві, але можуть мати місце, зважаючи на неодноразові заяви Ющенка-старшого. Чи може сім'я президента дозволяти своїм дітям настільки дорогі "цяцьки", зважаючи на те, що більшість громадян цієї країни живуть за межею бідності і навіть приблизно не уявляють, як виглядає та купа грошей, яку треба віддати, наприклад, за мобільник президентського сина. Якої моралі тоді можна вимагати від податківця? Митника? Чи даішника? Який отримує 700 гривень, і який має за них годувати дітей.
Виникає також і питання щодо щирості Андрія Ющенка та Віктора Ющенка, оскільки їх версії про авто різняться, перший офіційно заявив, що взяв машину покататися у друга, а другий каже про оренду.
Якщо президент не дасть відповідей на ці питання, то після того на розмовах про незалежну пресу та "четверту владу" можна поставити хрест. Бо таким чином президент дає приклад всім тим міністрам, силовикам чи чиновникам, які стали фігурантами медійних скандалів. Приклад такий – все написане внаслідок важкого журналістського розслідування можна назвати замовною провокацією за гроші і більше ніяк на це не реагувати. Більше того, почуватися героєм, проти якого почали "кампанію". До речі, це вже було у випадку зі Зваричем, як виявилося, це була лише "квіточка" щодо реакції президента на ті гострі та дискусійні теми, які є суспільно важливими.
Так само багато питань і до журналістів. Як ми відреагуємо на такий виклик президента. Чи знову будемо обговорювати теми, які нам дає для обговорення влада, чи зачіпатимемо й ті, що владі не подобаються, але які цікавлять читача, глядача чи слухача.
Чи здатні журналісти домогтися вибачень від президента за слова, які є образою не лише журналісту Лещенку, а всім нам? І чи поставимо після цього для себе табу на тему особистого життя родин політиків, зважаючи на їх неадекватну та гостру реакцію? У демократичній країні, яку ніби-то будує президент Ющенко і ми разом з ним, життя політиків та їх рідних завжди у центрі уваги, а журналісти зобов'язані говорити про всі теми, які є суспільно важливими.
Зрештою, це ще й питання поваги журналістів до політиків, які їм відповідають на всі запитання та адекватно реагують на критику; а також політиків до журналістів, які чесно і професійно виконують свою роботу, навіть якщо це не подобається дуже високим чиновникам. Без розуміння цих речей та взаємної поваги починається протистояння преси та влади, яке ми спостерігали в цій же країні ще зовсім недавно. Хочеться вірити, що в потрібний час кожен зможе пригадати, чим це протистояння закінчилося.
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
