Про три кроки, сто тисяч, одну медаль і невизначену кількість фашистів
Вторник, 7 июня 2005, 12:49
Якби я намислила таку собі кітчеву стилізацію під Коробову, помножену на "Перверзії" Андруховича, то почала б так: "Ой, країно, ти таки зійшла з розуму. Так поїхала "мозгою", що всратися можна. Або померти".
Але я не є прихильником памфлетоподібного амікошонства стосовно цієї країни. Якою б, чорт забирай, вона не була. А з іншого боку – як іще писати про, скажімо, "три кроки" Святослава Піскуна, які йому буцімто залишились до розкриття справи Гонгадзе?
Проблема добору слів постає тут дуже гостро. Адже вербальних засобів – як цензурних, так і нецензурних – мені вже просто бракує, та й мова жестів виявляється теж безсилою, бо сурдопереклад усіх накипілих емоцій полягатиме хіба що у вказівному пальці, яким крутять біля скроні, або у пальці середньому, задертому вгору. Варіантів, як бачимо, обмаль.
Хоча, зауважу відразу, йтиметься не про одного лише Святослава Михайловича, але й про інших наших владців. Та почати з когось треба, тож перше (сподіваюсь, лобне) місце по праву належатиме Піскуну.
Мабуть, тільки через велику спеку, яка шкварить наші нещасні голови останній час, ми пропустили повз увагу сказане нашим генпрокурором про ті незначні дрібнички, які залишились йому до повного тріумфу у справі Гонгадзе.
Йдеться про наступне: потрібно знайти Пукача, поспілкуватись з Мельниченком, ідентифікувати таращанське тіло. І все. Золотий ключик, як казав наївний довірливий Буратіно, буде у нас в кишені!
Перепрошую, а хіба згадані три пункти не є, власне, суттю справи, довкола якої й тупочеться безпорадно армада слідчих вже без малого п’ять років? Що ж тоді зроблено з рубрики "Головне", чи то пак "Першочергове"? Якщо і Пукач, і Мельниченко, і приречене на перманентне смикання "таращанське тіло" – то всього лише останні дюйми перед фінішем?
Особисто я вважаю, що Святославу Михайловичу Піскуну саме час робити кар’єру у балеті. Ні, я просто таки наполягаю, що він дасть фору самій Волочковій! Від цього його відділяють три ма-а-аленькі кроки. Я б сказала: крочки. Стати на пуанти, навчитися вибрикувати ногами фуете та відрізняти Чайковського від Нерона (улюблений персонаж Піскуна з числа "давньоримських греків"). Роботи на півгодини, еге ж?
Не знаю, де шукатиме Піскун Пукача. І чи шукатиме взагалі. Не знаю, як він допитуватиме Мельниченка. До речі, щонайменше одну зустріч з майором генпрокурор вже провалив. Але щодо експертизи – дозвольте сказати свою "пару пустяков".
21 травня, у день народження Георгія Гонгадзе, його мамі подзвонив держсекретар Зінченко. Куртуазної розмови на ґрунті привітань (!!!), призначених для Лесі Теодорівни, у співрозмовників не вийшло. Вона відразу ж поцікавилась: а як там поживає геноскопічна експертиза, обіцяна їй іще у січні (це слово читається так: С-І-Ч-Е-Н-Ь)?
(Погодьмося, що за цей час можна було б не те, що ідентифікувати тіло з моргу на Оранжерейній, а клонувати кілька овечок Доллі чи навіть пустити пастися на зелену травичку одного новоствореного генерального прокурора).
Зінченко, розказувала мені пані Леся, знітився і швидко попрощався. А відтак передзвонив іще раз: "Я дізнався по СВОЇХ КАНАЛАХ, – сказав він, – що експертиза робиться десь за кордоном. Робиться, але іще не готова...". Ось так: у Зінченка – "свої канали", а у Лесі Гонгадзе – свої. Її канали – ніякі, незначущі, порожні, скажемо прямо.
Бо вона, як і Настя Овчар, своє "право на один телефонний дзвінок" вже використала. Ющенко їй більше не дзвонить. Піскун – так само. Про те, що відбувається у справі її сина, вона дізнається випадково. Не було б месиджу від Зінченка, не перепали б їй і такі огризки інформації...
І це те, що Ющенко на зборах з нагоди дня журналіста називає "публічністю" у цій справі?! Самовідданою публічністю колег Гонгадзе, яка (йдеться про публічність!) безстрашно протистояла "фашизму" "досить високих чиновників", що були при Кучмі? І яку нібито перейняла нинішня влада?!
Чому ж тоді генеральний прокурор, чиє повернення на посаду пролобіювало президентське оточення, не скликав брифінг чи прес-конференцію й не повідав всім і кожному про те, що, мовляв, у тридесятому царстві Швейцарії нині робиться експертиза "таращанського тіла"? Чому?!
А тому що – ризикну висловити власне припущення – нічого ніде й не робиться. В усякому разі, у Лесі Гонгадзе кров для аналізу ніхто не брав. Так говорить вона. Так що ж тоді досліджується у Швейцарії? Зразки, взяті від Піскуна?
Браво, нова владо! Час відкорковувати шампанське і вітати... тих, на кого Бог пошле. Приміром, Сергія Хамулу. Екс-керівник відділу УБОПу Києва Хамула отримав з умовних рук президента медаль "За труд і звитягу". Іще до відомого мораторію на роздачу подібних "слонів" Ющенко підписав про це свій указ.
Труди ж Хамули, якщо вірити покійному Ігорю Гончарову, були скеровані якраз на те, щоб правду у справі Гонгадзе не дізнався ніхто й ніколи. А звитяга його – у дарі якимсь неймовірним чином виживати при будь-якому режимі.
Але менше з тим. Значно більше мене цікавить вже згадана "публічність" теперішньої влади. Ми ж почули про Хамулу з вуст нашого президента, чи не так? Із принагідним поясненням зацікавленій громадськості, чому В.Ю. це робить, хіба ні? (Правильна відповідь, підказую: "Ні, не так". "Ні, ні, ні").
Та все ж ньюсмейкером номер один (коли йдеться про справу Гонгадзе) є не Ющенко і не Піскун. Даруйте, Святославе Михайловичу, але Юлія Володимирівна з хітом "Money, money, money" забиває усіх суперників. 100 000 євро запропонував уряд Мирославі Гонгадзе в порядку "дружнього врегулювання" справи за її позовом до Європейського суду з прав людини.
Коли ця інформація вперше побачила світ, тільки лінивий не познущався з "цинізму" нашої прем’єрки. Та чи справді вона є такою цинічною? Адже якщо справа йде до свого провалу (мається на увазі – провалу для України, а не для позивачки), наша держава мусить запропонувати свій формат "врегулювання" проблеми.
Але знову ж таки, ніхто й ніколи не говорить про таке із "пересічним громадянином". А навіщо? Хай він скільки завгодно крутить собі носом і говорить, що ці сто тисяч – погано пахнуть, і що він (громадянин тобто) ніколи в житті не погодився би на валютний антидепресант замість втраченої близької людини.
… Хтось колись вперше вжив слово "бєспрєдєл". З тих пір воно нав’язло усім в зуби так, що далі нікуди. Пізніше виникло іще одне непогане слівце – "пофігізм". Не синонім, звісно, першому, тим паче, що в "бєспрєдєлє" ще звучить який-не-який трагізм, а в "пофігізмі" не чути вже нічого. Крім самого пофігізму.
Ми аж занадто зловживали першим при старому (кучмівському) режимі. Зате тепер друге проситься на всі прапори. Нікому не має жодного діла до ближнього свого – його почуттів, прав, його поінформованості, врешті-решт… Тепер людина людині – комп’ютер, який завис і не реагує ні на що.
Чи, може, я не права, а, країно?
Але я не є прихильником памфлетоподібного амікошонства стосовно цієї країни. Якою б, чорт забирай, вона не була. А з іншого боку – як іще писати про, скажімо, "три кроки" Святослава Піскуна, які йому буцімто залишились до розкриття справи Гонгадзе?
Проблема добору слів постає тут дуже гостро. Адже вербальних засобів – як цензурних, так і нецензурних – мені вже просто бракує, та й мова жестів виявляється теж безсилою, бо сурдопереклад усіх накипілих емоцій полягатиме хіба що у вказівному пальці, яким крутять біля скроні, або у пальці середньому, задертому вгору. Варіантів, як бачимо, обмаль.
Хоча, зауважу відразу, йтиметься не про одного лише Святослава Михайловича, але й про інших наших владців. Та почати з когось треба, тож перше (сподіваюсь, лобне) місце по праву належатиме Піскуну.
Мабуть, тільки через велику спеку, яка шкварить наші нещасні голови останній час, ми пропустили повз увагу сказане нашим генпрокурором про ті незначні дрібнички, які залишились йому до повного тріумфу у справі Гонгадзе.
Йдеться про наступне: потрібно знайти Пукача, поспілкуватись з Мельниченком, ідентифікувати таращанське тіло. І все. Золотий ключик, як казав наївний довірливий Буратіно, буде у нас в кишені!
Перепрошую, а хіба згадані три пункти не є, власне, суттю справи, довкола якої й тупочеться безпорадно армада слідчих вже без малого п’ять років? Що ж тоді зроблено з рубрики "Головне", чи то пак "Першочергове"? Якщо і Пукач, і Мельниченко, і приречене на перманентне смикання "таращанське тіло" – то всього лише останні дюйми перед фінішем?
Особисто я вважаю, що Святославу Михайловичу Піскуну саме час робити кар’єру у балеті. Ні, я просто таки наполягаю, що він дасть фору самій Волочковій! Від цього його відділяють три ма-а-аленькі кроки. Я б сказала: крочки. Стати на пуанти, навчитися вибрикувати ногами фуете та відрізняти Чайковського від Нерона (улюблений персонаж Піскуна з числа "давньоримських греків"). Роботи на півгодини, еге ж?
Не знаю, де шукатиме Піскун Пукача. І чи шукатиме взагалі. Не знаю, як він допитуватиме Мельниченка. До речі, щонайменше одну зустріч з майором генпрокурор вже провалив. Але щодо експертизи – дозвольте сказати свою "пару пустяков".
21 травня, у день народження Георгія Гонгадзе, його мамі подзвонив держсекретар Зінченко. Куртуазної розмови на ґрунті привітань (!!!), призначених для Лесі Теодорівни, у співрозмовників не вийшло. Вона відразу ж поцікавилась: а як там поживає геноскопічна експертиза, обіцяна їй іще у січні (це слово читається так: С-І-Ч-Е-Н-Ь)?
(Погодьмося, що за цей час можна було б не те, що ідентифікувати тіло з моргу на Оранжерейній, а клонувати кілька овечок Доллі чи навіть пустити пастися на зелену травичку одного новоствореного генерального прокурора).
Зінченко, розказувала мені пані Леся, знітився і швидко попрощався. А відтак передзвонив іще раз: "Я дізнався по СВОЇХ КАНАЛАХ, – сказав він, – що експертиза робиться десь за кордоном. Робиться, але іще не готова...". Ось так: у Зінченка – "свої канали", а у Лесі Гонгадзе – свої. Її канали – ніякі, незначущі, порожні, скажемо прямо.
Бо вона, як і Настя Овчар, своє "право на один телефонний дзвінок" вже використала. Ющенко їй більше не дзвонить. Піскун – так само. Про те, що відбувається у справі її сина, вона дізнається випадково. Не було б месиджу від Зінченка, не перепали б їй і такі огризки інформації...
І це те, що Ющенко на зборах з нагоди дня журналіста називає "публічністю" у цій справі?! Самовідданою публічністю колег Гонгадзе, яка (йдеться про публічність!) безстрашно протистояла "фашизму" "досить високих чиновників", що були при Кучмі? І яку нібито перейняла нинішня влада?!
Чому ж тоді генеральний прокурор, чиє повернення на посаду пролобіювало президентське оточення, не скликав брифінг чи прес-конференцію й не повідав всім і кожному про те, що, мовляв, у тридесятому царстві Швейцарії нині робиться експертиза "таращанського тіла"? Чому?!
А тому що – ризикну висловити власне припущення – нічого ніде й не робиться. В усякому разі, у Лесі Гонгадзе кров для аналізу ніхто не брав. Так говорить вона. Так що ж тоді досліджується у Швейцарії? Зразки, взяті від Піскуна?
Браво, нова владо! Час відкорковувати шампанське і вітати... тих, на кого Бог пошле. Приміром, Сергія Хамулу. Екс-керівник відділу УБОПу Києва Хамула отримав з умовних рук президента медаль "За труд і звитягу". Іще до відомого мораторію на роздачу подібних "слонів" Ющенко підписав про це свій указ.
Труди ж Хамули, якщо вірити покійному Ігорю Гончарову, були скеровані якраз на те, щоб правду у справі Гонгадзе не дізнався ніхто й ніколи. А звитяга його – у дарі якимсь неймовірним чином виживати при будь-якому режимі.
Але менше з тим. Значно більше мене цікавить вже згадана "публічність" теперішньої влади. Ми ж почули про Хамулу з вуст нашого президента, чи не так? Із принагідним поясненням зацікавленій громадськості, чому В.Ю. це робить, хіба ні? (Правильна відповідь, підказую: "Ні, не так". "Ні, ні, ні").
Та все ж ньюсмейкером номер один (коли йдеться про справу Гонгадзе) є не Ющенко і не Піскун. Даруйте, Святославе Михайловичу, але Юлія Володимирівна з хітом "Money, money, money" забиває усіх суперників. 100 000 євро запропонував уряд Мирославі Гонгадзе в порядку "дружнього врегулювання" справи за її позовом до Європейського суду з прав людини.
Коли ця інформація вперше побачила світ, тільки лінивий не познущався з "цинізму" нашої прем’єрки. Та чи справді вона є такою цинічною? Адже якщо справа йде до свого провалу (мається на увазі – провалу для України, а не для позивачки), наша держава мусить запропонувати свій формат "врегулювання" проблеми.
Але знову ж таки, ніхто й ніколи не говорить про таке із "пересічним громадянином". А навіщо? Хай він скільки завгодно крутить собі носом і говорить, що ці сто тисяч – погано пахнуть, і що він (громадянин тобто) ніколи в житті не погодився би на валютний антидепресант замість втраченої близької людини.
… Хтось колись вперше вжив слово "бєспрєдєл". З тих пір воно нав’язло усім в зуби так, що далі нікуди. Пізніше виникло іще одне непогане слівце – "пофігізм". Не синонім, звісно, першому, тим паче, що в "бєспрєдєлє" ще звучить який-не-який трагізм, а в "пофігізмі" не чути вже нічого. Крім самого пофігізму.
Ми аж занадто зловживали першим при старому (кучмівському) режимі. Зате тепер друге проситься на всі прапори. Нікому не має жодного діла до ближнього свого – його почуттів, прав, його поінформованості, врешті-решт… Тепер людина людині – комп’ютер, який завис і не реагує ні на що.
Чи, може, я не права, а, країно?
