Твір до Дня Перемоги
Воскресенье, 8 мая 2005, 23:17
Святу можна радіти, його можна ігнорувати, або використовувати як привід для пиятики чи весняно-польових робіт на природі. А можна й просто подарувати сусідові. Ну чого б це не віддати 9 травня росіянам? Хай забирають собі День Перемоги, а ми разом з усією Європою святкуватимемо день її визволення 8 травня…
Однак чи варто приносити в жертву європеїзації Перемогу, за яку Україна сплатила страшну багатомільйонну ціну? Українською кров’ю политі сталінградські кургани, дніпровські кручі, карпатські ліси і європейські поля. Чотири українські фронти дійшли до Берліну, Відня, Праги та Белграда. Та хіба тільки у цих чотирьох фронтах – в усіх частинах Червоної Армії служили мільйони українців!
І чому при цих беззаперечних фактах наш народ замість того, щоб пишатися званням переможця, сьогодні повинен відчувати якісь комплекси і дарувати 9 травня Москві? Так, це свято – зі сльозами на очах. Але віддати право на Перемогу росіянам (чи ще комусь) означає відмовитися від великого позитиву у нашій історії, сповненій трагедіями і поразками.
Цей матеріал виник спонтанно – як природна захисна реакція на пропагандистські та піар-потуги, тому він може видаватися занадто емоційним. Що ж, краще вже так, ніж знову змовчати. В тексті кілька разів зустрічається слово "ми" - йдеться про спільноту авторів та їхніх знайомих, які приблизно з однаковою пошаною ставляться до Дня перемоги, чи не найпрекраснішого світського свята (ну, може ще 1 травня і 24 серпня можна порівняти).
Спершу спробуємо перекреслити ті кілька міфів, які так настирливо нам пропагують, ставлячи під запитання вартість нашої Перемоги 9-го.
Міф перший: Радянський Союз розпочав війну одночасно з гітлерівцями восени 1939-го. Залишається загадкою, чому український народ, який того ж 39-го року нарешті об’єднався, повинен шкодувати про це. Шкода, що не у самостійну країну, але в межах однієї держави – цього чекало не одне покоління українців.
Міф другий: на місце вермахту прийшли інші окупанти – Червона Армія. З певною долею умовності це судження можна застосувати до Західної України. Але окупація – це коли одна країна чинить військову агресію по відношенню до іншої.
Якщо комусь мариться, що райхскомісаріат "Україна" із столицею в Рівному чимось нагадує окрему державу, то це проблема, скоріше, психіатрична. Співвідношення українців у лавах Червоної Армії та тих, хто склав присягу на вірність Гітлеру – далеко не на користь останніх.
Третя сила – ОУН-УПА, треба визнати, не змогла стати всеукраїнською, хоча безумовно була антифашистською. 2/3 української території радянські війська пройшли як визволителі і не зустріли масового організованого опору з боку місцевого населення. Та й Західна Україна станом на 1941-го була складовою УРСР, і за роки війни не стала окремою державою.
Червона Армія пішла далі – звільняти Східну Європу від нацистських загарбників. Саме звільняти. Із Заходу йшли американці і британці, які також вторгалися на території суверенних держав і також лишали своїх військових на звільнених територіях (американські бази у Західній Європі існують і понині).
Міф третій: наше ставлення до Другої світової має відповідати євростандартам, тому давайте перенесемо свято на день раніше. Для багатьох країн, які спустили прапори перед нацистами за кілька днів, 8 травня – справді, День визволення. Але не для українців.
Наша європейськість полягає не в тому, щоб переносити дату Великої Перемоги на день назад, а в тому, що ми разом з іншими народами СРСР та західними союзниками перемогли нацизм і подарували це свято усій Європі. То ж ми самі вправі визначати собі дату, коли відзначати День Перемоги, і якщо ветерани-переможці шанують 9 травня, то ніхто не в прав їм диктувати, коли треба святкувати свій тріумф.
Зрештою, насправді ці дати є однаковісінькими – у 1945-ому, як і зараз, існувала двогодинна різниця між Берліном і Києвом. Нацисти підписали акт капітуляції 8 травня о 22:43, про що негайно й повідомило РАТАУ (попередник нинішнього "УкрІнформу"). В Україні це вже була ніч 9 травня.
Міф четвертий: між комуністами і нацистами немає різниці, насправді Друга світова, котра була війною проти тоталітаризму, закінчилася 1991-го, коли не стало радянської імперії, і тоді ж з-під розваленого колоссу постала Україна.
Це приватне судження немає нічого спільного з міжнародним правом. Суд над нацизмом відбувся. Переможців не судять, і комуністи не постали перед міжнародним судом. Так само як не зазнали відповідальності французькі та британські чиновники, звинувачувані у репресіях проти мирного населення у колоніях. Сталінізм заслужив на міжнародний судовий процес, але наразі його ще не відбулося.
Ще одне на цю ж тему. Навіщо відмовлятися від 70 років української історії? Так, в УРСР вистачало поганого (як, втім, і гарного), але ж це НАША історія. І саме українці доклали чималий внесок у перемогу над Гітлером.
Наші діди принесли Європі звільнення, і це величезний політичний здобуток України. Якщо бюджету-2005 не потрібні гроші, отримані від західних європейців за українські візи, то ці гроші можна було б пустити на піар-камапнію в єврогазетах. Нагадати Заходу, хто їх насправді звільнив і кому він має бути повік удячним.
Міф п’ятий: замість Дня Перемоги краще святкувати День Примирення (Трауру, Скорботи, Пам’яті). Це взагалі якась маячня. День Перемоги і є водночас Днем скорботи. Нацисти (мова йде не про всіх німців) нищили всіх неарійців. Українці до арійських планів Гітлера не втрапили, втрапив тільки чорнозем.
Тому 9 травня – це не перемога Сталіна, Черчілля чи комуністичного режиму. Насамперед це перемога всього українського народу у битві за своє життя. Це пам’ять про світлі подвиги і про трагічні жертви (в тому числі і від своїх же куль). І не потрібно її нікому віддавати.
Та ми й не віддамо.
А тепер трохи емоцій.
Задовбали товстопикі "червоні", які до комунізму мають стільки ж, як нинішні козаки – до Богдана Хмельницького! Можна зрозуміти ветеранів, які не хочуть миритися, але не можна зрозуміти політиків, які сварять наступні покоління.
Плювати, в якому порядку і в які країни їздив із візитом президент! Якщо він у одне з найважливіших свят був у Києві і вітав українців – це чудово.
Але, шановна владо. Не треба спільних парадів! Ті діди і бабусі, які хотіли помиритися, вже давно помирилися. Інших помирить хіба що Бог. Достатньо просто прирівняти антифашистів з УПА з антифашистами з ЧА на державному рівні (виплати, путівки тощо).
Оце ніби й усе. Вибачте, накипіло. Нічого, зате тепер, виговорившись, ми 9-го числа з легким серцем підемо привітаємо ветеранів. Як Червоної Армії, так і УПА. Подякуємо їм за звільнення від найстрашнішого режиму у світі. За звільнення нашої Батьківщини і цілої Європи.
І вас зі святом, друзі. З Перемогою!
Однак чи варто приносити в жертву європеїзації Перемогу, за яку Україна сплатила страшну багатомільйонну ціну? Українською кров’ю политі сталінградські кургани, дніпровські кручі, карпатські ліси і європейські поля. Чотири українські фронти дійшли до Берліну, Відня, Праги та Белграда. Та хіба тільки у цих чотирьох фронтах – в усіх частинах Червоної Армії служили мільйони українців!
І чому при цих беззаперечних фактах наш народ замість того, щоб пишатися званням переможця, сьогодні повинен відчувати якісь комплекси і дарувати 9 травня Москві? Так, це свято – зі сльозами на очах. Але віддати право на Перемогу росіянам (чи ще комусь) означає відмовитися від великого позитиву у нашій історії, сповненій трагедіями і поразками.
Цей матеріал виник спонтанно – як природна захисна реакція на пропагандистські та піар-потуги, тому він може видаватися занадто емоційним. Що ж, краще вже так, ніж знову змовчати. В тексті кілька разів зустрічається слово "ми" - йдеться про спільноту авторів та їхніх знайомих, які приблизно з однаковою пошаною ставляться до Дня перемоги, чи не найпрекраснішого світського свята (ну, може ще 1 травня і 24 серпня можна порівняти).
Спершу спробуємо перекреслити ті кілька міфів, які так настирливо нам пропагують, ставлячи під запитання вартість нашої Перемоги 9-го.
Міф перший: Радянський Союз розпочав війну одночасно з гітлерівцями восени 1939-го. Залишається загадкою, чому український народ, який того ж 39-го року нарешті об’єднався, повинен шкодувати про це. Шкода, що не у самостійну країну, але в межах однієї держави – цього чекало не одне покоління українців.
Міф другий: на місце вермахту прийшли інші окупанти – Червона Армія. З певною долею умовності це судження можна застосувати до Західної України. Але окупація – це коли одна країна чинить військову агресію по відношенню до іншої.
Якщо комусь мариться, що райхскомісаріат "Україна" із столицею в Рівному чимось нагадує окрему державу, то це проблема, скоріше, психіатрична. Співвідношення українців у лавах Червоної Армії та тих, хто склав присягу на вірність Гітлеру – далеко не на користь останніх.
Третя сила – ОУН-УПА, треба визнати, не змогла стати всеукраїнською, хоча безумовно була антифашистською. 2/3 української території радянські війська пройшли як визволителі і не зустріли масового організованого опору з боку місцевого населення. Та й Західна Україна станом на 1941-го була складовою УРСР, і за роки війни не стала окремою державою.
Червона Армія пішла далі – звільняти Східну Європу від нацистських загарбників. Саме звільняти. Із Заходу йшли американці і британці, які також вторгалися на території суверенних держав і також лишали своїх військових на звільнених територіях (американські бази у Західній Європі існують і понині).
Міф третій: наше ставлення до Другої світової має відповідати євростандартам, тому давайте перенесемо свято на день раніше. Для багатьох країн, які спустили прапори перед нацистами за кілька днів, 8 травня – справді, День визволення. Але не для українців.
Наша європейськість полягає не в тому, щоб переносити дату Великої Перемоги на день назад, а в тому, що ми разом з іншими народами СРСР та західними союзниками перемогли нацизм і подарували це свято усій Європі. То ж ми самі вправі визначати собі дату, коли відзначати День Перемоги, і якщо ветерани-переможці шанують 9 травня, то ніхто не в прав їм диктувати, коли треба святкувати свій тріумф.
Зрештою, насправді ці дати є однаковісінькими – у 1945-ому, як і зараз, існувала двогодинна різниця між Берліном і Києвом. Нацисти підписали акт капітуляції 8 травня о 22:43, про що негайно й повідомило РАТАУ (попередник нинішнього "УкрІнформу"). В Україні це вже була ніч 9 травня.
Міф четвертий: між комуністами і нацистами немає різниці, насправді Друга світова, котра була війною проти тоталітаризму, закінчилася 1991-го, коли не стало радянської імперії, і тоді ж з-під розваленого колоссу постала Україна.
Це приватне судження немає нічого спільного з міжнародним правом. Суд над нацизмом відбувся. Переможців не судять, і комуністи не постали перед міжнародним судом. Так само як не зазнали відповідальності французькі та британські чиновники, звинувачувані у репресіях проти мирного населення у колоніях. Сталінізм заслужив на міжнародний судовий процес, але наразі його ще не відбулося.
Ще одне на цю ж тему. Навіщо відмовлятися від 70 років української історії? Так, в УРСР вистачало поганого (як, втім, і гарного), але ж це НАША історія. І саме українці доклали чималий внесок у перемогу над Гітлером.
Наші діди принесли Європі звільнення, і це величезний політичний здобуток України. Якщо бюджету-2005 не потрібні гроші, отримані від західних європейців за українські візи, то ці гроші можна було б пустити на піар-камапнію в єврогазетах. Нагадати Заходу, хто їх насправді звільнив і кому він має бути повік удячним.
Міф п’ятий: замість Дня Перемоги краще святкувати День Примирення (Трауру, Скорботи, Пам’яті). Це взагалі якась маячня. День Перемоги і є водночас Днем скорботи. Нацисти (мова йде не про всіх німців) нищили всіх неарійців. Українці до арійських планів Гітлера не втрапили, втрапив тільки чорнозем.
Тому 9 травня – це не перемога Сталіна, Черчілля чи комуністичного режиму. Насамперед це перемога всього українського народу у битві за своє життя. Це пам’ять про світлі подвиги і про трагічні жертви (в тому числі і від своїх же куль). І не потрібно її нікому віддавати.
Та ми й не віддамо.
А тепер трохи емоцій.
Задовбали товстопикі "червоні", які до комунізму мають стільки ж, як нинішні козаки – до Богдана Хмельницького! Можна зрозуміти ветеранів, які не хочуть миритися, але не можна зрозуміти політиків, які сварять наступні покоління.
Плювати, в якому порядку і в які країни їздив із візитом президент! Якщо він у одне з найважливіших свят був у Києві і вітав українців – це чудово.
Але, шановна владо. Не треба спільних парадів! Ті діди і бабусі, які хотіли помиритися, вже давно помирилися. Інших помирить хіба що Бог. Достатньо просто прирівняти антифашистів з УПА з антифашистами з ЧА на державному рівні (виплати, путівки тощо).
Оце ніби й усе. Вибачте, накипіло. Нічого, зате тепер, виговорившись, ми 9-го числа з легким серцем підемо привітаємо ветеранів. Як Червоної Армії, так і УПА. Подякуємо їм за звільнення від найстрашнішого режиму у світі. За звільнення нашої Батьківщини і цілої Європи.
І вас зі святом, друзі. З Перемогою!
