Теорія подвійних стандартів від помаранчевої країни?

Ставлення офіційного Києва до подій в Узбекистані засвідчило, що Україна ще не готова мати зовнішню політику, відмінну від Росії та США, навіть якщо йдеться про очевидні злочини проти мирного населення.

Зараз Україна, яка сама уникла збройного протистояння між владою та опозицією, нині має імідж і потенціал країни, здатної відстоювати принципи демократії навіть там, де це не завжди можуть робити потужні країни Заходу, які мають в Середній Азії свої стратегічні інтереси.

Але те, що в Україні жодна громадська структура не висловила своє ставлення до трагедії в Узбекистані, демонструє, що громадянське суспільство досі перебуває в ембріональному стані.

На трагічні сутички в Узбекистані звертають увагу міжнародні медіа. Але кволо реагують політики. Якби подібні до узбецьких події сталися в Україні а, особливо, у країні, наближеній до Євросоюзу, позиція міжнародної спільноти була би набагато різкішою.

Під час недавньої помаранчевої революції Захід досить чітко дав зрозуміти тодішньому українському керівництву, що у разі застосування зброї проти власного народу тим, хто віддаватиме накази, загрожуватиме щонайменше ізоляція, а ймовірніше – міжнародний суд.

Такі погрози справдилися щодо колишнього лідера Сербії Мілошевича, коли той застосував силу проти власних громадян – військова інтервенція поклала край його правлінню, а сам він перебуває за ґратами.

Однак нині, навіть після нерозбірливого застосування сили режим Карімова та він особисто не потрапили в міжнародну ізоляцію. "Виявити стриманість" його майже одноголосно закликали офіційний Вашингтон та Росія.

А спецпредставник генсека НАТО по Центральній Азії та Кавказу Роберт Сімонс заявив, що нині немає точної інформації про події, і взагалі, Північно-Атлантичний блок сподівається, що співпраця НАТО з Узбекистаном буде успішною. Це звучало майже як вибачення перед офіційним Ташкентом.

Найбільший "радикалізм" виявила ООН, до якої приєднався офіційний Лондон, закликавши до міжнародного розслідування того, що сталося. Карімов пропозиції про міжнародне розслідування одразу відкинув.

Трагедія узбецьких громадян, які загинули від куль військових, у тому, що найбільш впливові країни регіону – США та Росія - об'єктивно зацікавлені у збереженні режиму Карімова.

США мають в Узбекистані військові бази, і для них світський уряд Карімова – це важливий форпост у Середній Азії проти наступу ісламу. Більше того, американці вважають, що у разі повалення уряду Карімова єдиною альтернативою йому стане ісламський режим, що є значно гіршим варіантом для вашингтонських стратегів.

А те, що стратегічні інтереси часто важать для Вашингтону більше, ніж чесноти демократії, стало очевидно ще у часи холодної війни. Тоді США дотримувались схожої політики щодо низки країн Латинської Америки.

Якщо у часи біполярного протистояння США підтримували авторитарні уряди у Латинській Америці, бо остерігались приходу соціалістичних прорадянських сил, то нині американці надають підтримку деспотичному Карімову зі страху, що демократія у цій країні приведе до влади ісламістів.

Це дуже добре розуміє Карімов, і тому він запровадив такі стосунки з опозицією, що схожі на своєрідний і жорстокий симбіоз – він активно і небезуспішно сприяє тому, щоби ісламська опозиція була найбільш публічною, яку він так само публічно піддає нещадним репресіям.

Плекання вигідної опозиції загалом типова риса недемократичних режимів – у схожий спосіб в Україні спочатку Кравчук, а потім і Кучма лякали світ комуністичним реваншем, купуючи собі індульгенцію на порушення норм демократії і корупцію у власних лавах.

Ще більш сумнівним є осуд дій Карімова з боку Росії. Москві і так важко змагатися з Вашингтоном, який політичну підтримку супроводжує щедрою грошовою допомогою, що має витрачатися на реформування узбецької армії, але часто осідає у кишенях близьких до Карімова чиновників.

А тому Росія використовує кожну нагоду, коли США критикують Ташкент за порушення прав людини з тим, щоби підкреслити, що Москва – єдиний надійний союзник Узбекистану, які б порушення норм демократії в країні не відбувалися.

Власне, і вихід Узбекистану з ГУУАМ можна вважати зовнішньополітичним успіхом Москви. Оскільки виразно прозахідний і, можна припускати, продемократичний вектор діяльності міжнародної організації став основною перешкодою для участі в ній офіційного Ташкента.

До речі, власне ГУУАМ багато хто розглядає як проект Вашингтона, який формує альтернативний до Москви центр впливу у регіоні. Після перемоги в Україні помаранчевої революції цей проект мав би набути нового значення – ГУУАМ міг сприйматися як група країн, які стають в опозицію до авторитарного стилю політики Кремля.

Ставлення офіційного Києва до подій в Узбекистані засвідчило, що Україна ще не готова мати зовнішню політику, відмінну від Росії та США, навіть якщо йдеться про очевидні злочини проти мирного населення. Цілком у стилі країн Заходу Україна спромоглась лише заявити, що "занепокоєна подіями в Узбекистані".

На відміну від інших геополітичних гравців регіону, Україні немає чого втрачати в Узбекистані – ні військових баз, як Сполученим Штатам, ні уламків імперії, як Росії. А тому позиція України може бути набагато активнішою щодо порушень прав людини в країнах посткомуністичного простору.

Україна, яка сама уникла збройного протистояння між владою та опозицією нині має імідж і потенціал країни, здатної відстоювати принципи демократії навіть там, де це не завжди можуть робити потужні країни Заходу.

Відомо, що і під час подій помаранчевої революції різні країни займали відмінні позиції, хоча всі вони і ототожнюються з єдиними образом - "Захід". Активною була позиція Польщі та Литви, які стали посередником між владою та опозицією. Потужною була позиція Сполучених Штатів, які використали канали і офіційної і неофіційної дипломатії для утримання влади від використання сили. Менш активною була Німеччина і дуже прохолодною виявилась позиція Франції.

Україна може і має відіграти для країн посткомуністичного табору, де ще існують проблеми з демократією, роль, схожу до тієї, яку відіграли для України країни-посередники, які допомогли завершити помаранчеву революцію миром.

Щоби мати міжнародний авторитет та займати активну позицію у міжнародній політиці не обов'язково мати лише сильну армію та міцну економіку. Та ж роль "малих" країн Східної Європи, які допомогли Україні у вирішенні недавньої політичної кризи, свідчить, що вміння дипломатів професійно маневрувати між інтересами провідних світових гравців може бути не менш важливим, ніж ракети та долари. Особливо, якщо йдеться про гуманітарні проблеми та порушення прав людини.

Дипломатія без зброї інколи ставала цілою міжнародною "професією" окремих країн. Найкращий приклад цього – Швейцарія, активна посередницька позиція якої навіть спонукала Міжнародну організацію Червоного хреста взяти собі на озброєння елементи швейцарської державної символіки.

Інший приклад – значна присутність представників Канади у керівних органах впливових міжнародних організацій. Багато хто бачить в Канаді альтернативу Сполученим Штатам, які, на думку деяких політиків, можуть використовувати свою керівну позицію для задоволення своїх імперських амбіцій.

До речі, Україна в регіоні досі сприймається як "своя", бо має з пострадянськими країнами спільну історію та чимало культурних символів. А тому активна позиція Києва не завжди буде сприйматись як "іноземне" втручання - як часто сприймаються зауваження щодо порушень прав людини, висловлені Сполученими Штатами чи навіть країнами Європейського Союзу.

Нова активна зовнішня політика Києва могла би значно підняти авторитет України, і, в остаточному підсумку, сприяла би вирішенню її стратегічних інтересів. Узбекистан – це лише один з прикладів, коли Київ міг спробувати стати самостійним гравцем та представляти якщо не альтернативну, то відмінну від Москви та Вашингтона позицію.

Звичайно, можна собі уявити, що під час подій в Узбекистані зовнішньополітичне відомство занадто переймалося паливною кризою, і йому було не до прав людини в Середній Азії. Власне, у розпал подій міністр закордонних справ Борис Тарасюк здійснив поїздку в Азербайджан, де підписав важливі нафтові контракти, а заразом і заявив, що Україна не підтримуватиме розповсюдження помаранчевої революції на інші країни.

Навіть, якщо міністр не знайшов слів для захисту прав людини в країні колишнього соцтабору, то тут ініціативу могла взяти українська громадськість.

Громадськість завжди була більш рішучою у вимогах дотримуватись прав людини у проблемних країнах. У країнах з розвиненим громадянським суспільством для громадян порушення прав людини не є порожнім словом, навіть якщо це стається за кордоном. Найкраще це бачення висловив відомий американський правозахисник Мартін Лютер Кінг – "несправедливість десь – є несправедливість усюди".

Тому-то у багатьох країнах Заходу громадськість активно реагує на політичне насилля у будь-якій точці світу. Ще досі Європою та в США прокочуються хвилі протесту проти війни в Іраку – навіть у тих країнах, армії яких не беруть участі у військових діях.

Так само у цих же країнах громадяни висловлювали публічний протест проти організаторів терористичних актів 11 вересня. У самих Сполучених Штатах громадяни завжди істотно впливали на зовнішню політику свого уряду, протестуючи проти дій власного армії у В'єтнамі, а згодом – проти порушень прав людини у Радянському Союзі.

Менш публічна підтримка демократичних процесів у світі відбувається щодня – чимало громадян розвинених демократій відбувають працювати волонтерами у країни Африки, Азії, Східної Європи з тим, щоби особистою участю долучитися до позитивних перетворень. У США та ЄС існує ціла мережа громадських організацій, які опікуються гуманітарними місіями та моніторингом прав людини у інших країнах. До речі, їхні заяви про стан громадянських свобод в нашій країні ми теж час від часу чуємо.

Те, що в Україні жодна громадська структура не висловила своє ставлення до трагедії в Узбекистані, засвідчує, що громадянське суспільство в Україні досі перебуває в ембріональному стані. Всі, хто знає про події в Андижані, нібито і переймається проблемами Узбекистану, але це співчуття жодного разу не оформилось у чітку громадянську позицію.

Після перемоги помаранчевої революції в Україні почали всерйоз говорити про народження політичної нації. Однак доти, доки громадяни захищатимуть лише власні права, а не права людини та свободи взагалі - як універсальний принцип усякого суспільства – про досконале громадянське суспільство в Україні говорити ще дуже зарано.

Чи зможе українська громадськість результативно долучитись до змін в Узбекистані? Здається, що в країні, де влада так жорстоко розправляється з опозиційною думкою, ситуація виглядає безнадійною.

Однак у авторитарних країнах завжди з'являється шанс змінити суспільство, коли влада застосовує силу проти власного народу або коли вдається до фальсифікацій виборчого процесу. І в тому, і в іншому випадку влада втрачає свою легітимність в очах власного народу, а, головне, міжнародної громадськості. Саме тоді у суспільства є можливість вдатися до публічних дій аби примусити владу піти у відставку.

В умовах, коли в Узбекистані може виникнути революційна ситуація, критичною стає підтримка міжнародної громадськості... Чи стане тоді Віктор Ющенко, який став президентом завдяки революції, організовувати круглі столи для розв'язання кризи поза межами вулиці Банкова? І чи виявиться спроможною багатообіцяюча помаранчева українська влада зі своїм досвідом креативно пропонувати вихід з кризи іншим країнам, чи демонструватиме значно простішу політику невтручання? Поки що відповіді на ці питання ніхто не дав...