Чорний квітень
Пятница, 8 апреля 2005, 12:07
Пам'яті Тараса Процюка та Олександра Кривенка
Два роки тому у ці дні обірвалося життя двох відомих українських журналістів. Тарас Процюк загинув 8 квітня у Багдаді. У нього вистрілив американський танк, коли Тарас робив свою роботу – знімав на відео війну. Перед тим, у готелі, де в ті дні жили всі іноземні журналісти, про що знали військові, Тарас говорив про повернення додому...
Далі його смерть ці ж військові назвуть нещасним випадком. А його країна два роки буде мовчати про це. Вже в останні дні новий президент Віктор Ющенко не побоявся заговорити на цю тему і сказав, що цю справу треба вирішувати "чесно".
Що це означає – не зовсім зрозуміло, так як і не зрозуміло, чи обговорювалася ця справа у Вашингтоні і на якому рівні. Залишається хоч сподіватися, що справа із компенсацією батькам Тараса таки буде вирішена, з огляду на увагу глави держави.
Хоч розуміння того, що військові не хочуть визнавати факти вбивств журналістів, рахунок яких тільки в Іраку вже скоро досягне сотні, не є надто оптимістичним. Професія журналіста таки залишається однією з найнебезпечніших.
Очима Тараса світ бачив не одну війну. Він був провідним телеоператором "Ройтерса" і працював у багатьох гарячих точках. Ще на початку він співпрацював з такими світовими компаніями, як CNN і Sky-news. У Reuters пройшов Боснію, Югославію, Північний Кавказ, Косово, Афганістан. В Чечні був контужений. Багдад став останньою з них.
Тарас вже ніколи не повернеться додому до свого сина та дружини. А його батьки будуть щодня тихо споглядати на портрет сина у чорній рамці і ... боятися весни, бо кожного квітня їх біль загострюється.
На другий день після Тараса, ми втратили і Сашка Кривенка. Парадокс, але певним чином це пов'язано. 9 квітня Сашко поминав Тараса разом з друзями, а потім загинув в автокатастрофі.
Кожна смерть видається безглуздою, але у випадку з Сашком це якось сильніше відчуваєш. Він залишив цей світ у розквіті сил і повний різних задумів та проектів. Його проекти завжди відрізнялися від того, що робили інші.
Львівська газета "Пост-Поступ", новини "1+1", "Громадське радіо" – все було нове, дуже цікаве і прогресивне.
В останні свої роки, коли про свободу слова в цій країні згадували як вельми теоретичне поняття, Кривенко робив "Громадське радіо", яке за ідеєю мало стати початком для розвитку в Україні громадського мовлення. Саме тому Сашко і пішов на ризик, взявши та навіть запатентувавши таку досить провокативну назву "Громадське радіо", чудово розуміючи, що його радіо не є класичним прикладом Громадського.
Однак, це був єдиний шлях привернути увагу і показати суспільству та політикам, що саме такі принципи роботи можуть гарантувати Україні інші стандарти журналістики.
В цій країні його дітище після його смерті теж не вижило. Зумівши вистояти за часів режиму Кучми, "Громадське радіо" припинило свою роботу вже в період нової влади.
Фактично за задекларованих нових умов в країні, "Громадське радіо" вчетверте відмовили у наданні ліцензії, хоч на той час радіо вже мало позитивний імідж та визнання, якого прагнув досягти Кривенко. Про це вже багато сказано та написано, але дуже сумно від того, що всі ідеї, закладені Сашком у цей проект, виявилися непотрібними і в новій Україні...
Дуже сумно від того, що від нас йдуть такі люди, хоч ніби і в кращий світ. Без них тут почуваєшся самотніше. Без них у професійному середовищі залишається менше Вчителів, від яких хочеться вчитися професії.
Однак, найсумніша ця втрата для його рідних, Сашко залишив на цьому світі чотирьох своїх донечок, про яких так часто любив розповідати друзям. Без батька росте син Тараса.
Сашко кілька днів не дожив до своєї сорокової річниці...
Тарасу Процюку було лише 36 ...
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
Два роки тому у ці дні обірвалося життя двох відомих українських журналістів. Тарас Процюк загинув 8 квітня у Багдаді. У нього вистрілив американський танк, коли Тарас робив свою роботу – знімав на відео війну. Перед тим, у готелі, де в ті дні жили всі іноземні журналісти, про що знали військові, Тарас говорив про повернення додому...
Далі його смерть ці ж військові назвуть нещасним випадком. А його країна два роки буде мовчати про це. Вже в останні дні новий президент Віктор Ющенко не побоявся заговорити на цю тему і сказав, що цю справу треба вирішувати "чесно".
Що це означає – не зовсім зрозуміло, так як і не зрозуміло, чи обговорювалася ця справа у Вашингтоні і на якому рівні. Залишається хоч сподіватися, що справа із компенсацією батькам Тараса таки буде вирішена, з огляду на увагу глави держави.
Хоч розуміння того, що військові не хочуть визнавати факти вбивств журналістів, рахунок яких тільки в Іраку вже скоро досягне сотні, не є надто оптимістичним. Професія журналіста таки залишається однією з найнебезпечніших.
Очима Тараса світ бачив не одну війну. Він був провідним телеоператором "Ройтерса" і працював у багатьох гарячих точках. Ще на початку він співпрацював з такими світовими компаніями, як CNN і Sky-news. У Reuters пройшов Боснію, Югославію, Північний Кавказ, Косово, Афганістан. В Чечні був контужений. Багдад став останньою з них.
Тарас вже ніколи не повернеться додому до свого сина та дружини. А його батьки будуть щодня тихо споглядати на портрет сина у чорній рамці і ... боятися весни, бо кожного квітня їх біль загострюється.
На другий день після Тараса, ми втратили і Сашка Кривенка. Парадокс, але певним чином це пов'язано. 9 квітня Сашко поминав Тараса разом з друзями, а потім загинув в автокатастрофі.
Кожна смерть видається безглуздою, але у випадку з Сашком це якось сильніше відчуваєш. Він залишив цей світ у розквіті сил і повний різних задумів та проектів. Його проекти завжди відрізнялися від того, що робили інші.
Львівська газета "Пост-Поступ", новини "1+1", "Громадське радіо" – все було нове, дуже цікаве і прогресивне.
В останні свої роки, коли про свободу слова в цій країні згадували як вельми теоретичне поняття, Кривенко робив "Громадське радіо", яке за ідеєю мало стати початком для розвитку в Україні громадського мовлення. Саме тому Сашко і пішов на ризик, взявши та навіть запатентувавши таку досить провокативну назву "Громадське радіо", чудово розуміючи, що його радіо не є класичним прикладом Громадського.
Однак, це був єдиний шлях привернути увагу і показати суспільству та політикам, що саме такі принципи роботи можуть гарантувати Україні інші стандарти журналістики.
В цій країні його дітище після його смерті теж не вижило. Зумівши вистояти за часів режиму Кучми, "Громадське радіо" припинило свою роботу вже в період нової влади.
Фактично за задекларованих нових умов в країні, "Громадське радіо" вчетверте відмовили у наданні ліцензії, хоч на той час радіо вже мало позитивний імідж та визнання, якого прагнув досягти Кривенко. Про це вже багато сказано та написано, але дуже сумно від того, що всі ідеї, закладені Сашком у цей проект, виявилися непотрібними і в новій Україні...
Дуже сумно від того, що від нас йдуть такі люди, хоч ніби і в кращий світ. Без них тут почуваєшся самотніше. Без них у професійному середовищі залишається менше Вчителів, від яких хочеться вчитися професії.
Однак, найсумніша ця втрата для його рідних, Сашко залишив на цьому світі чотирьох своїх донечок, про яких так часто любив розповідати друзям. Без батька росте син Тараса.
Сашко кілька днів не дожив до своєї сорокової річниці...
Тарасу Процюку було лише 36 ...
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
