Про митарства і про митницю
Среда, 27 апреля 2005, 12:54
Введена віднедавна заборона українським митникам мати на службі мобільні телефони, іноземну валюту та встановлений ліміт у розмірі 100 гривень на валюту вітчизняну для багатьох громадян стала сигналом: нарешті почались кроки влади з усунення корупції на кордонах. Інша частина - навпаки, впевнена, що й "украинская голь" хитра на видумку не менше русской, і що ці заходи здатні лише ускладнити декому життя, але не зможуть знищити хабарництво на митниці як явище.
Реалізм - найкращі ліки від песимізму
Чому бідний - бо дурний, чому дурний - бо бідний: часто у таке зачароване коло потрапляє наша свідомість, у міркуваннях про кар'єрну долю нас, наших близьких, знайомих, сусідів, знайомих близьких і їхніх сусідів.
У ієрархії цінностей, котрою послуговуємось при градації успішності тої чи тої людини слово "митник" як і "податковий інспектор", "працівник ДАІ чи ОВІРу" стало асоціюється з достатком: "певно, що так" - говоримо одне другому заколотницьким тоном "експерта на українських реаліях" - бо ж порахуй, скільки авт проходить через кордон за зміну, причому кожен водій повинен передати певну суму, якщо не хоче проблем".
Так само, блакитна мрія більшості хлопчаків - пожежник - також невпинно переходить до когорти "хлібних" професій. Але, звичайно, не всіх пожежників це стосується. Найменше тих, що гасять пожежі. Найбільше - хто надає дозволи, тобто "пожежних інспекторів", збірний образ яких майстерно описаний ще Ільфом і Петровим: "инспектор пожарной охраны Бендер. Примусов не зажигаем?"
Ба, навіть більше, практично кожен український громадянин прекрасно знає розвиток і довжину ланцюжка, що тягнеться від рядового митника аж ген-куди нагору, до самісінького Києва, і далі до непорушніших швейцарських банків.
"Тільки не думай, що гроші, які бере цей митник, йдуть йому до кишені, - розповідає далі знавець - ці гроші він повинен здати начальнику зміни, звичайно, за вирахуванням певного відсотку. Ну а далі, сам знаєш…"
Чомусь про те, що відбувається "далі", за рубіконом "начальника зміни" українці говорять з неохотою - "нащо мені треба ті зайві клопоти".
Хтось вважає, що така тотальна корумпованість українців залежить від влади, яка "безсовісно обкрадає злиденний народ". Інші - переважно інтелігенція - пояснюють усе формуванням рабської психології сотнями років бездержавного (а отже, безвідповідального) розвитку української нації, котру перманентно позбавляли верхівки регулярними репресіями, виселеннями, зрештою, фізично знищуючи - починаючи від старшини з часів козацтва, і закінчуючи шістдесятниками (чи може й пізніше - згадаймо Івасюка, Стуса, Горську, Гонгадзе).
Треті кажуть, що проблема в радянському спадкові, мовляв, уся система СССР так функціонувала, "але тоді був хоч якийсь порядок", а зараз, бач-но, усе як на Дикому Заході.
Та хоч би якими б не були пояснення, рецептами вони стати не можуть. А він, рецепт, вкрай потрібен, якщо революційні інтенції народу не обмежуються боротьбою "проти", але спрямовуються на крокування до розвинутого самодостатнього і саморегулюючого суспільства.
Мафія як стан душі
Усі, хто стурбований станом корупції в Україні, згоджуються в одному - вона оповила свідомість переважної більшості українців. І вже маємо навіть поважні прецеденти її "експорту" до нових країн оселення п'ятої, "трудової", хвилі української еміграції.
Ось приклад з життя, що трапився нещодавно з автором у Празі. Власне, у дружини закінчилися вільні сторінки у закордонному паспорті, і довелося звертатися до українського консульства з клопотанням про видачу нового документа.
Годі казати, що тривало усе це діло кілька тижнів, коштувало щось біля 150 доларів (що саме по собі вже є грабунком державою своїх громадян, адже собівартість його виготовлення не перевищує кількох доларів. За що ж береться ще сотня з гаком?).
Але головний клопіт був в тім, що закордонний паспорт є власністю України, а отже, старий паспорт (з чинною чеською візою!) необхідно було повернути. Це означало, що на нас чекала принизлива, обтяжлива і нестерпна кожному іноземцеві процедура перереєстрації в чеській поліції для іноземців.
Близько 8-ої години понеділкового ранку приїхали до центрального відділу цієї установи на Ольшанській площі Праги. В очі впала велика кількість там українців, причому людей переважно мовчазних, стривожених, неприродно обережних.
На їхньому тлі, однак, виділялась зграйка загорілих золотозубих ділків, що почувались в цій атмосфері, наче вдома. Вони невпинно нишпорили з кута в куток, перегукуючись, передаючи з поважним виглядом одне одному якісь папери і хитро переморгуючись.
За четвертий рік мешкання в Празі, цю процедуру доводилось проходити далеко не вперше. І щоразу в поліції зустрічаєш ці обличчя: один - наче розстрижений монах з рудою бородою, але чомусь із сережкою у вусі. Другий - дебелий вусатий кіт з хитрими прижмуреними очима зі срібним дипломатом, а-ля термінатор. "І чого вони тут крутяться щодня?" наївно подумалося.
Гамір, штовханина і безлад, що панував в поліції, робить перебування там просто нестерпним, а тому захисною реакцією людей є входження у медитативний стан "нірвани-навпаки", коли нудьга і неприємна обстановка спричиняє закостеніння погляду десь на підлозі.
На четверту годину перебування в переповненому приміщенні "розбудив" голос молодого працівника поліції, який кричав, щось на кшталт "Та зробіть ви на кінець нормальну чергу! Не тисніться! Ви ж бо все ж є люди!".
Наче ножем прорізали останні слова. Автоматично вступивши у коротку суперечку, ми заходились далі нудьгувати, аж поки дружина не зауважила, що ми досі стоїмо геть на тому ж місці, де стояли зранку.
Пройшовши вздовж десятиметрової черги, зауважив, що до заповітних дверей увійшов чоловік збоку, в обхід черги. Я звернувся до людей, мовляв, чому вони це терплять. На що отримав заспокійливу відповідь від хлопчини, що стояв перед самими дверима: "Не турбуйся, цей чоловік тут стояв, просто відходив на хвильку". Аж занадто якось спокійно він відповів, і якось запопадливо.
Ми розпочали спостереження за "головою черги", і з'ясувалось, що людей, які "вже стояли тут", виявилось значно більше, ніж тих, що зрання чекають на п'ятихвилинну справу. Знову йдучи у напрямку дверей, з подивом побачив перед ними того ж самого хлопця, котрий "шляхетно" пропускав "усіх, хто вже тут стояли".
Обуренню не було меж: "Та що ж це таке! Ти ж годину тому стояв тут перед дверима! Зараз же заходь, бо звернусь до поліції!". Та виявилось, що я недооцінив ситуацію, бо уся "голова" черги почала на мене гримати, щоб я "не бушував" і "не розводив волни". А хлопець спокійно відповів: "Ти вже в поліції", чим просто відняв у мене мову.
З'ясувалося, що система була побудована така: реєструються фірми, котрі пропонують за кілька сотень доларів виготовлення візи, збирається купка людей, котрих виставляють від 5 ранку у "голову" черги, і так цілий день вони пропускають "своїх", лишаючи усіх інших "лопухів" стояти цілий день на одному місці.
На закиди обурених людей існує набір відповідей: "Він вже тут стояв", "Не кричи, я тут з шести ранку після нічної зміни", "Треба менше спати" тощо.
"Українська мафія", тихенько сказала одна жінка іншій.
На моє обурення я отримав цинічне: "Да, бізнес. І мєжду прочім я плачу за цей бізнес податки". Я оглянувся, інстинктивно шукаючи допомоги в людей з черги, адже говорились речі, за які - знову застосовуючи термінологію Ільфа і Петрова, "морду бить надо", але усі стояли мовчки, тільки один роз'яснив мені-нерозумному: "Нє кіпятись, ти в Чехію як попав? Коли будуть проблеми з візою чи з дозволом на роботу, ти ж сам перший підеш до них рєшати вапроси".
На допомогу прийшли два грузини і серб, з якими якось вдалося розігнати цих пройдисвітів без звернення до поліції, а отже, черга сяк-так почала рухатись.
Але в голові ще довго гуділи слова хлопця, які стали для мене символом сучасної української психології і поясненням причин корупції в Україні.
Бо доки кожен з нас не відмовиться "за вухо" відводити хабарників до поліції та "начальників зміни", доки хабарництво не стане в нашій свідомості ознакою нечистоплотності, бридкості і ницості, доти жодні дії згори не змінять ситуації.
Маємо, не лінуючись, писати скарги, відверто зневажати і насміхатись над усякими намаганнями взяти хабар, а ще більше - дати його, робити інші суспільні речі, які для "зонно-совєцької" ментальності було і залишається робити "в падло".
Мораль
Окрім непотрібності доведення, аксіоми мають ще одну властивість: їх очевидність настільки явна, що часто інстинктивно відкидається – надто вже є простою, аж простацькою. Така доля, здається, спіткала сентенцію "почни з себе".
Може, дійсно українцям варто менше часу приділяти обміркуванням того, чи ефективним буде намагання влади приборкати корупцію, але робити самому в кожній дрібній справі кроки з її усунення, бодай біля себе. Бо краще відчувати себе білою вороною в автобусі, де скидаються по 5 євро для здобрення митників, ніж стимулювати свинське хабарництво ще й своєю скромною лептою.
А кава з тістечками, купленими за ці 5 євро, смакуватимуть особливо, якось по-новому. Чи не тому, що є нагородою за принциповість і послідовність, за витримку зневажливих поглядів пасажирів, що "грають за правилами".
Олесь Андрійчук, Карлів університет, Прага, програма ім. Лейне Кірклянда (Польська Комісія Фулбрайта)
Реалізм - найкращі ліки від песимізму
Чому бідний - бо дурний, чому дурний - бо бідний: часто у таке зачароване коло потрапляє наша свідомість, у міркуваннях про кар'єрну долю нас, наших близьких, знайомих, сусідів, знайомих близьких і їхніх сусідів.
У ієрархії цінностей, котрою послуговуємось при градації успішності тої чи тої людини слово "митник" як і "податковий інспектор", "працівник ДАІ чи ОВІРу" стало асоціюється з достатком: "певно, що так" - говоримо одне другому заколотницьким тоном "експерта на українських реаліях" - бо ж порахуй, скільки авт проходить через кордон за зміну, причому кожен водій повинен передати певну суму, якщо не хоче проблем".
Так само, блакитна мрія більшості хлопчаків - пожежник - також невпинно переходить до когорти "хлібних" професій. Але, звичайно, не всіх пожежників це стосується. Найменше тих, що гасять пожежі. Найбільше - хто надає дозволи, тобто "пожежних інспекторів", збірний образ яких майстерно описаний ще Ільфом і Петровим: "инспектор пожарной охраны Бендер. Примусов не зажигаем?"
Ба, навіть більше, практично кожен український громадянин прекрасно знає розвиток і довжину ланцюжка, що тягнеться від рядового митника аж ген-куди нагору, до самісінького Києва, і далі до непорушніших швейцарських банків.
"Тільки не думай, що гроші, які бере цей митник, йдуть йому до кишені, - розповідає далі знавець - ці гроші він повинен здати начальнику зміни, звичайно, за вирахуванням певного відсотку. Ну а далі, сам знаєш…"
Чомусь про те, що відбувається "далі", за рубіконом "начальника зміни" українці говорять з неохотою - "нащо мені треба ті зайві клопоти".
Хтось вважає, що така тотальна корумпованість українців залежить від влади, яка "безсовісно обкрадає злиденний народ". Інші - переважно інтелігенція - пояснюють усе формуванням рабської психології сотнями років бездержавного (а отже, безвідповідального) розвитку української нації, котру перманентно позбавляли верхівки регулярними репресіями, виселеннями, зрештою, фізично знищуючи - починаючи від старшини з часів козацтва, і закінчуючи шістдесятниками (чи може й пізніше - згадаймо Івасюка, Стуса, Горську, Гонгадзе).
Треті кажуть, що проблема в радянському спадкові, мовляв, уся система СССР так функціонувала, "але тоді був хоч якийсь порядок", а зараз, бач-но, усе як на Дикому Заході.
Та хоч би якими б не були пояснення, рецептами вони стати не можуть. А він, рецепт, вкрай потрібен, якщо революційні інтенції народу не обмежуються боротьбою "проти", але спрямовуються на крокування до розвинутого самодостатнього і саморегулюючого суспільства.
Мафія як стан душі
Усі, хто стурбований станом корупції в Україні, згоджуються в одному - вона оповила свідомість переважної більшості українців. І вже маємо навіть поважні прецеденти її "експорту" до нових країн оселення п'ятої, "трудової", хвилі української еміграції.
Ось приклад з життя, що трапився нещодавно з автором у Празі. Власне, у дружини закінчилися вільні сторінки у закордонному паспорті, і довелося звертатися до українського консульства з клопотанням про видачу нового документа.
Годі казати, що тривало усе це діло кілька тижнів, коштувало щось біля 150 доларів (що саме по собі вже є грабунком державою своїх громадян, адже собівартість його виготовлення не перевищує кількох доларів. За що ж береться ще сотня з гаком?).
Але головний клопіт був в тім, що закордонний паспорт є власністю України, а отже, старий паспорт (з чинною чеською візою!) необхідно було повернути. Це означало, що на нас чекала принизлива, обтяжлива і нестерпна кожному іноземцеві процедура перереєстрації в чеській поліції для іноземців.
Близько 8-ої години понеділкового ранку приїхали до центрального відділу цієї установи на Ольшанській площі Праги. В очі впала велика кількість там українців, причому людей переважно мовчазних, стривожених, неприродно обережних.
На їхньому тлі, однак, виділялась зграйка загорілих золотозубих ділків, що почувались в цій атмосфері, наче вдома. Вони невпинно нишпорили з кута в куток, перегукуючись, передаючи з поважним виглядом одне одному якісь папери і хитро переморгуючись.
За четвертий рік мешкання в Празі, цю процедуру доводилось проходити далеко не вперше. І щоразу в поліції зустрічаєш ці обличчя: один - наче розстрижений монах з рудою бородою, але чомусь із сережкою у вусі. Другий - дебелий вусатий кіт з хитрими прижмуреними очима зі срібним дипломатом, а-ля термінатор. "І чого вони тут крутяться щодня?" наївно подумалося.
Гамір, штовханина і безлад, що панував в поліції, робить перебування там просто нестерпним, а тому захисною реакцією людей є входження у медитативний стан "нірвани-навпаки", коли нудьга і неприємна обстановка спричиняє закостеніння погляду десь на підлозі.
На четверту годину перебування в переповненому приміщенні "розбудив" голос молодого працівника поліції, який кричав, щось на кшталт "Та зробіть ви на кінець нормальну чергу! Не тисніться! Ви ж бо все ж є люди!".
Наче ножем прорізали останні слова. Автоматично вступивши у коротку суперечку, ми заходились далі нудьгувати, аж поки дружина не зауважила, що ми досі стоїмо геть на тому ж місці, де стояли зранку.
Пройшовши вздовж десятиметрової черги, зауважив, що до заповітних дверей увійшов чоловік збоку, в обхід черги. Я звернувся до людей, мовляв, чому вони це терплять. На що отримав заспокійливу відповідь від хлопчини, що стояв перед самими дверима: "Не турбуйся, цей чоловік тут стояв, просто відходив на хвильку". Аж занадто якось спокійно він відповів, і якось запопадливо.
Ми розпочали спостереження за "головою черги", і з'ясувалось, що людей, які "вже стояли тут", виявилось значно більше, ніж тих, що зрання чекають на п'ятихвилинну справу. Знову йдучи у напрямку дверей, з подивом побачив перед ними того ж самого хлопця, котрий "шляхетно" пропускав "усіх, хто вже тут стояли".
Обуренню не було меж: "Та що ж це таке! Ти ж годину тому стояв тут перед дверима! Зараз же заходь, бо звернусь до поліції!". Та виявилось, що я недооцінив ситуацію, бо уся "голова" черги почала на мене гримати, щоб я "не бушував" і "не розводив волни". А хлопець спокійно відповів: "Ти вже в поліції", чим просто відняв у мене мову.
З'ясувалося, що система була побудована така: реєструються фірми, котрі пропонують за кілька сотень доларів виготовлення візи, збирається купка людей, котрих виставляють від 5 ранку у "голову" черги, і так цілий день вони пропускають "своїх", лишаючи усіх інших "лопухів" стояти цілий день на одному місці.
На закиди обурених людей існує набір відповідей: "Він вже тут стояв", "Не кричи, я тут з шести ранку після нічної зміни", "Треба менше спати" тощо.
"Українська мафія", тихенько сказала одна жінка іншій.
На моє обурення я отримав цинічне: "Да, бізнес. І мєжду прочім я плачу за цей бізнес податки". Я оглянувся, інстинктивно шукаючи допомоги в людей з черги, адже говорились речі, за які - знову застосовуючи термінологію Ільфа і Петрова, "морду бить надо", але усі стояли мовчки, тільки один роз'яснив мені-нерозумному: "Нє кіпятись, ти в Чехію як попав? Коли будуть проблеми з візою чи з дозволом на роботу, ти ж сам перший підеш до них рєшати вапроси".
На допомогу прийшли два грузини і серб, з якими якось вдалося розігнати цих пройдисвітів без звернення до поліції, а отже, черга сяк-так почала рухатись.
Але в голові ще довго гуділи слова хлопця, які стали для мене символом сучасної української психології і поясненням причин корупції в Україні.
Бо доки кожен з нас не відмовиться "за вухо" відводити хабарників до поліції та "начальників зміни", доки хабарництво не стане в нашій свідомості ознакою нечистоплотності, бридкості і ницості, доти жодні дії згори не змінять ситуації.
Маємо, не лінуючись, писати скарги, відверто зневажати і насміхатись над усякими намаганнями взяти хабар, а ще більше - дати його, робити інші суспільні речі, які для "зонно-совєцької" ментальності було і залишається робити "в падло".
Мораль
Окрім непотрібності доведення, аксіоми мають ще одну властивість: їх очевидність настільки явна, що часто інстинктивно відкидається – надто вже є простою, аж простацькою. Така доля, здається, спіткала сентенцію "почни з себе".
Може, дійсно українцям варто менше часу приділяти обміркуванням того, чи ефективним буде намагання влади приборкати корупцію, але робити самому в кожній дрібній справі кроки з її усунення, бодай біля себе. Бо краще відчувати себе білою вороною в автобусі, де скидаються по 5 євро для здобрення митників, ніж стимулювати свинське хабарництво ще й своєю скромною лептою.
А кава з тістечками, купленими за ці 5 євро, смакуватимуть особливо, якось по-новому. Чи не тому, що є нагородою за принциповість і послідовність, за витримку зневажливих поглядів пасажирів, що "грають за правилами".
Олесь Андрійчук, Карлів університет, Прага, програма ім. Лейне Кірклянда (Польська Комісія Фулбрайта)
