Війна? Сценарій "опозиції"

Не відомо, чи планувала такий розвиток подій нова влада, чи необачно – як у шахах – прийняла фігуру противника, призначену на роль жертви, чи все це просто випадковий збіг обставин. Але маємо беззаперечний факт: затримання, а потім арешт голови Донецької облради Бориса Колесникова істотно прискорив суспільно-політичні процеси в Україні і змусив усі сторони до мобілізації своїх сил.

І навіть якщо хтось із провідних політиків іще не зрозумів, що силове протистояння "помаранчевих" і "синьо-білих" переноситься з початку наступного року (коли мають відбутися чергові парламентські вибори) на нинішню весну, події швидко змусять його оговтатись.

Намети "донецьких" у Києві, ледь завуальовані погрози з боку металургійних кланів на адресу уряду, поява в Україні Сергія Тигіпка, котрий нарешті припинив "кататися на лижах", нарешті, повсюдні ознаки саботажу розпоряджень влади – усе це об'єктивно змушує демократичних політиків діяти, а аналітиків – говорити про чинну ситуацію без будь-яких реверансів у бік так званої політкоректності.

Зрештою, хіба не ахметовська преса опублікувала програмну статтю "Ну что, господа, это война"?

А на війні, як на війні. Тим більше, коли йдеться про війну з тоталітарно-олігархічною силою. Ще на початку ХХ століття Джек Лондон дуже непогано описав, що може явити світу така сила (роман "Залізна п'ята") і як дорого обходиться суспільству нерішучість у подоланні її.

Все, що відбулося після того, тільки підтвердило діагноз письменника: сама собою олігархія не здає позиції. А у тих, хто не хоче йти їй на службу, залишається лише два виходи: або жити у суспільстві, де немає законів, крім сваволі олігархів, або поставити творців беззаконня поза законом. Утім, не будемо забігати вперед, а поглянемо трохи назад.

У статті "Революція: "великі перегони" тривають" вже було сказано про високу ймовірність використання в новітній українській політиці сценарію "нового 1917 року". За цим сценарієм проти "тимчасового уряду" Юлії Тимошенко будуть застосовані основні прийоми, успішно випробувані свого часу більшовиками. Видається, цей прогноз справджується.

Скажімо, гуманітарний віце-прем'єр Микола Томенко – фаховий історик і політолог – не так давно публічно заявив про проведення політики саботажу з боку олігархічних угруповань і контрольованого ними чиновництва, а на додачу – ще й готовність олігархів за рахунок масових звільнень і зупинки підприємств, власниками яких вони є, загострити соціально-політичні проблеми.

Ну, і звичайно, зростання цін на продукти харчування і пальне...

Усе це вже було. Тільки для саботажу рішень уряду 1917 року використовувався апарат частини Рад, підконтрольної більшовикам, фабрично-заводські комітети, які зривали всі спроби нормалізувати процес виробництва, провокаційна політика на селі, яка вела до хаосу в заготівлі продуктів тощо.

Структури й методи інші, методологія і цілі ті ж самі. Максимально загострити ситуацію, змусити владу перейти в оборону, дискредитувати її. Саботаж тут – це другий чи третій засіб.

Головне інше: як свого часу більшовики звинувачували своїх політичних опонентів у "зраді демократії" та "намірі здати Петроград німцям", так і зараз проти уряду Ющенка-Тимошенко систематично розігруються карти "зради демократії", "порушення свободи слова", "здачі України іноземним силам".

І що цікаво: перед певною аудиторією Віктора Ющенка виставляють як "запроданця американцям", а перед іншою – як "агента впливу російських олігархів".

Хоча насправді 1917 року саме більшовики працювали на гроші німецького Генштабу, і зараз, схоже, теж діють іноземні гроші...

Далі у разі "повторення 1917 року" має йти спроба спровокувати радикальні сили в уряді та владних структурах взагалі виступити першими задля встановлення жорсткого контролю за ситуацією в країні і подолання саботажу й підривної роботи. При цьому слід одночасно розколоти владу, спровокувати "помаранчевих радикалів" на виступ без участі самого Ющенка. А після цього – домогтися усунення цих радикальних сил із владних структур.

Чи не пов'язаний арешт Бориса Колесникова саме із цим пунктом "сценарію 1917 року"?

Нагадаємо, що "справжнього" 1917 року, після виступу генерала Лавра Корнилова з вимогою навести лад і поразки цього виступу, уряд Керенського втратив підтримку генералітету й більшої частини офіцерства, а це була тоді найбільш реальна антибільшовицька сила.

Чи не загрожує Україні зараз щось аналогічне? Але відстежимо спершу сценарій до кінця.

Наступний крок – після очищення уряду від "радикалів" – утягнути помірковано-угодівську частину оточення Ющенка у тривалі переговори щодо формування "уряду народної довіри".

І під прикриттям цих переговорів, користуючись вступом у дію змін до Конституції, провести переворот: сформувати через Верховну Раду новий "тимчасовий" уряд, котрий начебто має на меті захистити демократію від "радикалів" (Тимошенко) і самого Ющенка.

Потім - взяти явочним порядком під контроль силові структури та ЗМІ і провести під своєю орудою "демократичні" парламентські вибори, можливо, рішенням парламенту відсунувши їх на кілька місяців. Щоб одразу розпочати процедуру імпічменту Ющенка, чи, може, зробити це ще у старому парламенті, а продовжити у новому.

Ясна річ, силою скинути Віктора Ющенка і розігнати нову Верховну Раду, якщо вона буде "неправильною", ті, хто намагається переграти результати президентських виборів, не наважаться. Але ж можна під виглядом "вдосконалення" пропорційної системи скасувати чинне виборче законодавство, яке передбачає вибори за партійними списками, і створити властиво мажоритарну систему під вивіскою "пропорційної".

Не випадково у Верховній Раді перебуває на розгляді кілька відповідних законопроектів. Перший – це №6259, автори депутати Губський, Гуров, Демехін и Климпуш, який, за оцінками експертів, має на меті відновлення практично чистої мажоритарки і її результатів, коли депутати-одинаки будуть підконтрольні "грошовим мішкам".

Другий – №6531, автор депутат Горбачов, третій - №6531 – 1, автор депутат Гавриш, де у більш закамуфльованій формі, але також реабілітуються мажоритарна система і відпрацьовані методи завоювання округів.

А тепер запитання: якщо виконавча влада наприкінці цього року чи на початку наступного перейде до рук "колишніх", якщо парламентські вибори проводитимуться під їхнім "демократичним" контролем, якщо на пропаганду будуть кинуті сотні мільйонів доларів, яким може стати розвиток ситуації?

Нагадаємо ще раз, що восени 1917 року найбільше про демократію в тодішній Росії галасували більшовики та їхні союзники.

Тоді більшовикам мимоволі надзвичайно допомогли самі російські демократи. Найперше – своїми інтригами: всередині Тимчасового уряду, вихлюпуючись часом на вулиці, і нерідко – на шпальти преси, розгорталася боротьба Некрасова проти Мілюкова, Керченського проти Львова і т.д.

Іншими словами, замість розв'язання нагальних питань улітку й восени 1917 року демократичні партії Росії нерідко зайнялися з'ясуванням стосунків одна з одною і поділом місць в уряді.

Зараз імена тих їхніх лідерів, котрі були найбільше задіяні у сварки, цікаві тільки історикам, а от тоді вони були на слуху у кожного. Тим більш дієвою ставала самодискредитація демократів, якій немалою мірою сприяла війна компроматів.

До речі: у перші десятиліття відомою постаттю політичного життя Росії був Володимир Бурцев, послідовний борець із провокаторами царської "охранки" у демократичному середовищі. Саме він, скажімо, викрив сумнозвісного Азефа.

Улітку і восени 1917 року Бурцев у своїй газеті "Общее дело" викривав не тільки Леніна, а й ряд інших діячів, не тільки більшовиків, як німецьких агентів. І як же йому віддячив Тимчасовий уряд? Дуже просто: за три дні до більшовицького перевороту закрив цю газету. Бо вона надто вже сильно критикувала цей уряд...

Але повернемося у сьогодення. Микола Томенко, говорячи про саботаж, заявив: "Я аналізував дії влади у постреволюційні часи і переконався, що боротьба з саботажниками вели по-різному, але завжди жорстко. Переконаний, що у нової влади вистачить політичної волі, щоб гідно витримати тиск та повністю виконати програму дій президента та уряду, спрямовані на покращення життя українського народу та кожного громадянина. Віктор Ющенко мобілізує всі інститути влади на центральному та регіональному рівні, зокрема правоохоронні структури, щоб українська влада працювала як єдина узгоджена команда".

Гарні слова. Але у таборі переможців "помаранчевої революції" існує щонайменше чотири погляди на цю саму революцію і сучасний етап розвитку України.

Перша, якщо коротко, зводиться до визнання факту, що революція – це серйозний і тривалий період з усіма наслідками, які звідси випливають.

Друга: революція – це дуже серйозні та глибокі зміни, але вона в минулому, зараз – постреволюційний період, коли треба закріпити здобутки і здолати саботаж.

Третя позиція: Революція? Хіба? Пошуміли, розійшлися, треба справами займатися.

І, нарешті, четверта: наша революція – це серйозно, але зараз час обійнятися і робити спільну справу, а не вишукувати "ворогів народу", бо ж революція у нас найдемократичніша, найбезкровніша, найрадісніша.

Ясна річ, що носії двох останніх точок зору навряд чи знайдуть (принаймні, оперативно) гідну відповідь на проголошену владі війну. Носії інших поглядів прийняли виклик, але, схоже, не усвідомлюють масштабності наступу на демократію.

Коли, скажімо, прем'єр Юлія Тимошенко спрямовує силовиків на перевірку металургійних підприємств через намір їхніх власників зламати волю уряду і задушити його "біомасою", то вона робить тільки половину справи.

Слід негайно подати до Верховної Ради законопроект про націоналізацію підприємств, які належать "п'ятірці" згаданих прем'єром сімейств і у разі будь-яких рухів з їхнього боку домогтися від парламенту ухвалення закону, виходячи з інтересів національної безпеки.

А ще слід оголосити мобілізаційну готовність, щоб у будь-який момент знову винести на вулиці сотні тисяч людей і зупинити спробу реваншу тоталітарно-олігархічних сил.

Зараз зробити це досить легко, оскільки всі соціологічні опитування засвідчують такий високий рівень довіри до чинної влади, якого ніколи не мали Кравчук і Кучма.

Ба більше, негативне ставлення до команди Ющенка-Тимошенко існує тільки у Донбасі, і не тому, що там живуть якісь особливі люди, а тому, що ці люди жили і, схоже, досі живуть за майже повного панування тоталітарної ідеології та олігархічної практики. Гріх не виграти війну, яку тобі проголосили, маючи таку високу підтримку громадянства.

... І ще одна історична деталь. Коли на початку липня 1917 року більшовики перший раз спробували захопити владу в Петрограді, голова вже недіючої Державної Думи Російської імперії Родзянко приїхав до прем'єра Тимчасового уряду князя Львова. Він грюкав кулаком по столу та кричав: треба не тільки заарештувати всіх лідерів партії заколотників (у в'язниці вже сиділи Троцький, Луначарський, Колонтай, місце перебування Леніна із Зінов'євим – у Розливі – було добре відоме, Сталіна, Каменєва і Свердлова знайти було неважко) – а і судити та розстріляти всіх, хто оголосив владі війну й оплатив дії заколотників. На що російський лідер відповів: "Як можна! Наша революція тим і велика, що безкровна".

До "великого жовтня" залишалося чотири місяці, до створення ЧК – п'ять, до проголошення "червоного терору" – трохи більше року.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"