Обрізання науки: deja vu від Юлії Тимошенко?
Сергій Грабовський, для УП — Вторник, 22 марта 2005, 13:55
Як розповідають ті, хто потрапив під цю процедуру, обрізання – справа серйозна і відповідальна. А також досить небезпечна. Один необачний рух – і наслідки можуть стати просто-таки фатальними.
Очевидно, сказане буде справедливим і тоді, коли стосуватиметься бюджету і зватиметься закордонним словом "секвестр". Тим більше, коли обрізання планують зробити українській науці.
Про що йдеться? 21 березня Кабінет міністрів передав до Верховної Ради України проект істотно відкоригованого Державного бюджету на 2005 рік.
У цьому проекті уряд на чолі із Юлією Тимошенко зробив майже неймовірну річ: він фактично залатав "дірку" у кілька десятків мільярдів гривень, залишену там урядом Віктора Януковича.
До речі, це зайвий раз засвідчує: після приходу до влади команда "проффесора" планувала встановити жорстку диктатуру, не платити людям ані нормальних пенсій, ані зарплат і придушувати силою неминучі за таких обставин масові акції протесту.
І це вміння нової влади знайти кошти для забезпечення нормального життя мільйонів українських громадян заслуговує на оплески. Проте, рятуючи сьогоденні соціальні програми, Кабмін свідомо чи ні щосили лупонув по майбутньому країни.
Іншими словами, секвестр (тобто фінансове обрізання) витрат у бюджеті відбуватиметься не в останню чергу за рахунок Національної академії наук та наукової діяльності у системі вищої освіти.
Нічого нового у такому ставленні влади до науки та освіти немає. Зайвий раз засвідчують це парламентські стенограми.
Скажімо, 2002 року обговорюється у Верховній Раді проект бюджету на наступний рік.
На трибуні голова парламентського комітету з питань науки і освіти Станіслав Ніколаєнко: "Освіта і наука подають сьогодні суспільству сигнал "sos"... Коли наш комітет з питань науки і освіти проаналізував реальний проект бюджету, то ми побачили, що в проекті державного бюджету загальний фонд на цивільну науку за розділом "Фундаментальні дослідження" становить лише 0,31% ВВП... "
"Я не буду говорити про те, що сьогодні у нас виснажилася матеріально-технічна база і менше 6% відсотків машин і устаткування, які знаходяться в академічних установах, мають вік до п'яти років, а решта – це те, що давно час вже було списати... "
"Наукові кадри старіють і відчутного притоку свіжих сил не видно. І вітчизняна наука знаходиться на порозі повного вичерпання можливостей для розвитку, тому що тих коштів, які передбачені в проекті бюджету, не вистачить... Усі наші сусіди, скажімо, Росія, збільшують витрати на науку на 30%, ми ж цього не робимо".
Ті ж проблеми науки, ті ж підходи влади, що і сьогодні.
Зануримося ще глибше в недавню історію. 1999 рік, переддень президентських виборів. Верховна Рада заслуховує питання про розвиток науки.
Слово має президент НАНУ Борис Патон: "Незважаючи на рішення і Верховної Ради, і президента України, реальна підтримка науки України з боку держави була і залишається дуже далекою від необхідної. Серед багатьох вад, успадкованих незалежною Україною від минулого, одну з них вона не тільки зберегла, а й навіть посилила".
"Це фінансування фундаментальної науки за залишковим принципом. Державним бюджетом на 1999 рік для нашої академії за розділом "Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу" передбачено 166,4 мільйона гривень. Це на 10% менше, ніж у минулому році, та майже в два рази менше мінімальних потреб академії в бюджетних коштах".
"За поданням мінфіну Кабінет Міністрів постановою від 22 березня 1999 року про обмеження видатків державного бюджету (ось він, традиційний секвестр! – С.Г.) на 1999 рік установив, по суті, новий бюджет Національної академії наук, який становить 129 мільйонів гривень, або 77,5% того обсягу, що затвердила Верховна Рада. Причому для академії і науки в цілому так званий секвестр виявився найбільшим... "
"Протягом першого кварталу академія отримала близько 18 мільйонів гривень, що становило лише 43% квартального плану і 59% того ліміту, що був тимчасово, як казали, встановлений мінфіном на цей період.. ".
На тих слуханнях лідер соціалістів Олександр Мороз запевнив науковців, що опозиція розуміє: "науку треба фінансувати в 4-5 разів більше, ніж сьогодні, навіть при нашому злиденному бюджеті". Він запевнив, що проблема лише у тому, щоб подолати антинародний режим: "не надійтесь на нинішню владу, Борисе Євгеновичу, немає на що надіятись, потерпіть до осені, поки наші підійдуть".
Терпіти, поки "наші підійдуть", довелося не до осені 1999 року, а до зими-2005. Щоправда, у проміжку був 2000 рік, коли уряд Ющенка-Тимошенко "закрив" борги із зарплати в НАНУ, був 2004 рік, коли вперше за тривалий час науковцям (очевидно, під вибори) були виділені невеличкі кошти на нове обладнання.
Тоді ж вперше час від часу стали платити премії за успішно виконані теми, нарешті, були великі сподівання під час "помаранчевої революції", коли основна маса працівників НАНУ й університетської науки якщо і не стала відкрито на бік Віктора Ющенка, то зсередини саботувала спроби "біло-блакитних" засвідчити "непорушну єдність партії і народу".
Дотерпіли. І що далі?
Далі — скорочення витрат на академічну науку приблизно на 150 мільйонів гривень, на університетську – на десятки мільйонів гривень у проекті нового бюджету.
А це означає, що відбудеться скорочення майже до нуля обсягів фінансування на придбання нового обладнання, вибитого керівниками НАНУ ще з Віктора Януковича за рахунок особистого приниження вчених із світовими іменами перед "проффесором". Це означає, що під скорочення потраплять майже всі державні науково-технічні програми, нарешті, будуть зменшені навіть базове фінансування і фонд зарплати НАНУ.
Іншими словами, слід чекати на масштабні звільнення науковців. Бо ж паралельно заплановане істотне (більш, ніж на 50%) підвищення зарплат бюджетним працівникам. А як провести таке підвищення, коли скорочений фонд зарплати? Риторичне запитання.
Паралельно зі скороченням фінансування урядові речники, зокрема, гуманітарний віце-прем'єр Микола Томенко, висунули ідею масштабних реформ організаційних форм існування науки в Україні.
Мовляв, треба перейти від академічної до університетської науки, взявши за приклад США та Європу, коли невеликі чисельно науково-дослідні інститути працюють під егідою університетів.
Ці пропозиції впорснули нову дозу песимізму у наукове співтовариство – адже західний професор має аудиторне навантаження у 80-100 годин, а вітчизняний – 1000-1100, не кажучи вже про різницю в оплаті праці.
Яка наука за таких обставин? Тут би не впасти від перевтоми і стежити бодай за новими підручниками!
До речі, ідея такого переформатування вітчизняної науки – це теж deja vu. У середині 1990-х років його пропонував Олександр Разумков, котрий тоді працював у команді Леоніда Кучми.
Тоді це не пройшло; натомість прем'єр Павло Лазаренко провів масштабне, приблизно на чверть, скорочення працівників НАНУ. Якщо буде затверджений урядовий проект бюджету, 2005 року відбудеться приблизно таке ж зменшення числа українських науковців.
Що робити?
Можна переконувати урядовців і парламентаріїв, що наука – це не додатковий бюджетний тягар, а рушій технічного та гуманітарного поступу, що у розвинених країнах наука справді є важливою продуктивною силою, що норми Євросоюзу, куди ми начебто збираємося інтегруватися, передбачають щорічні витрати на науку у розмірі 2% ВВП, а в недалекому майбутньому – і 3% ВВП…
Але в сьогоднішній України, де ВВП значно поступається європейським державам, і без секвестру бюджету виділяється на науку "аж" 0.4% ВВП.
Можна наголошувати на іншому: що наука – це першочергова потреба для країни, яка проводить модернізацію.
Німецький економіст ХІХ століття Фрідріх Ліст, один із чільних ідейних супротивників Карла Маркса, підкреслював: для країни, яка модернізує національну економіку, цілком припустимо економити на соціальних програмах, але не можна економити на науці та освіті.
Чи застаріли ці настанови? Якщо подивитися на Індію, на темпи її прогресу в усіх сферах, від свободи слова до аерокосмічної індустрії, то можна зробити однозначний висновок – ні, не застаріли.
І, нарешті, науковці та їхня профспілка (одна із найбільш енергійних, як засвідчив досвід минулого десятиліття) можуть знову вивести тисячі людей до Кабміну, Верховної Ради, до місцевих державних адміністрацій із цілком конкретними вимогами. Якщо треба – то й політичними.
Поки що працівники НАНУ від таких кроків утримувалися, вони ініціювали "круглий стіл" провідних науковців країни, скликаний академіком Ярославом Яцковим.
Там перед урядом поставили вимогу перетворити науку на державний пріоритет, піднести її статус, сформувати окреме міністерство науки, яке б займалось водночас і інноваційною діяльністю. Вони змусили Кабмін провести нараду за участю ряду академіків і вищих керівників уряду на чолі з першим віце-прем'єром Анатолієм Кінахом, де з обох боків говорилося багато гарних слів, але...
Але нова влада, так само, як і стара, не збирається виконувати закони. Адже за законом про науку і науково-технологічну діяльність передбачене фінансування науки в обсязі 1.7% ВВП. Як бачимо, ця норма покликана наблизити Україну до Євросоюзу.
Реально ж увесь час відбувався рух країни до "третього світу". Адже у розвинених країнах не буває так, як у сьогоднішній Україні, коли 60% промислової продукції формується витратними, сировинними галузями, коли справді високі темпи зростання ВВП абсолютно не корелюються із ростом наукоємності національного продукту.
...Поки що, попри кризу, попри брак фінансування, за низкою напрямків українські вчені ще посідають передові позиції. Поки що – бо ж молоді науковці науку залишають і йдуть у бізнес чи їдуть за кордон, тримається вона значною мірою на старшому поколінні.
А от коли старші вчені природним чином відійдуть від активної діяльності, ми опинимося серед слабкорозвинених держав "третього світу" – раз і назавжди. Це по-перше.
А по-друге, за часів Кучми Україну полишило понад чотири тисячі непотрібних тут докторів наук. Ефект від праці цих учених на Заході перевищив 4 мільярди доларів.
Що ж, схоже, є шанси знову викинути на вітер кошти, у кілька десятків разів більші за "зекономлені" у бюджеті-2005. Таке от вимальовується deja vu від уряду народної довіри.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Очевидно, сказане буде справедливим і тоді, коли стосуватиметься бюджету і зватиметься закордонним словом "секвестр". Тим більше, коли обрізання планують зробити українській науці.
Про що йдеться? 21 березня Кабінет міністрів передав до Верховної Ради України проект істотно відкоригованого Державного бюджету на 2005 рік.
У цьому проекті уряд на чолі із Юлією Тимошенко зробив майже неймовірну річ: він фактично залатав "дірку" у кілька десятків мільярдів гривень, залишену там урядом Віктора Януковича.
До речі, це зайвий раз засвідчує: після приходу до влади команда "проффесора" планувала встановити жорстку диктатуру, не платити людям ані нормальних пенсій, ані зарплат і придушувати силою неминучі за таких обставин масові акції протесту.
І це вміння нової влади знайти кошти для забезпечення нормального життя мільйонів українських громадян заслуговує на оплески. Проте, рятуючи сьогоденні соціальні програми, Кабмін свідомо чи ні щосили лупонув по майбутньому країни.
Іншими словами, секвестр (тобто фінансове обрізання) витрат у бюджеті відбуватиметься не в останню чергу за рахунок Національної академії наук та наукової діяльності у системі вищої освіти.
Нічого нового у такому ставленні влади до науки та освіти немає. Зайвий раз засвідчують це парламентські стенограми.
Скажімо, 2002 року обговорюється у Верховній Раді проект бюджету на наступний рік.
На трибуні голова парламентського комітету з питань науки і освіти Станіслав Ніколаєнко: "Освіта і наука подають сьогодні суспільству сигнал "sos"... Коли наш комітет з питань науки і освіти проаналізував реальний проект бюджету, то ми побачили, що в проекті державного бюджету загальний фонд на цивільну науку за розділом "Фундаментальні дослідження" становить лише 0,31% ВВП... "
"Я не буду говорити про те, що сьогодні у нас виснажилася матеріально-технічна база і менше 6% відсотків машин і устаткування, які знаходяться в академічних установах, мають вік до п'яти років, а решта – це те, що давно час вже було списати... "
"Наукові кадри старіють і відчутного притоку свіжих сил не видно. І вітчизняна наука знаходиться на порозі повного вичерпання можливостей для розвитку, тому що тих коштів, які передбачені в проекті бюджету, не вистачить... Усі наші сусіди, скажімо, Росія, збільшують витрати на науку на 30%, ми ж цього не робимо".
Ті ж проблеми науки, ті ж підходи влади, що і сьогодні.
Зануримося ще глибше в недавню історію. 1999 рік, переддень президентських виборів. Верховна Рада заслуховує питання про розвиток науки.
Слово має президент НАНУ Борис Патон: "Незважаючи на рішення і Верховної Ради, і президента України, реальна підтримка науки України з боку держави була і залишається дуже далекою від необхідної. Серед багатьох вад, успадкованих незалежною Україною від минулого, одну з них вона не тільки зберегла, а й навіть посилила".
"Це фінансування фундаментальної науки за залишковим принципом. Державним бюджетом на 1999 рік для нашої академії за розділом "Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу" передбачено 166,4 мільйона гривень. Це на 10% менше, ніж у минулому році, та майже в два рази менше мінімальних потреб академії в бюджетних коштах".
"За поданням мінфіну Кабінет Міністрів постановою від 22 березня 1999 року про обмеження видатків державного бюджету (ось він, традиційний секвестр! – С.Г.) на 1999 рік установив, по суті, новий бюджет Національної академії наук, який становить 129 мільйонів гривень, або 77,5% того обсягу, що затвердила Верховна Рада. Причому для академії і науки в цілому так званий секвестр виявився найбільшим... "
"Протягом першого кварталу академія отримала близько 18 мільйонів гривень, що становило лише 43% квартального плану і 59% того ліміту, що був тимчасово, як казали, встановлений мінфіном на цей період.. ".
На тих слуханнях лідер соціалістів Олександр Мороз запевнив науковців, що опозиція розуміє: "науку треба фінансувати в 4-5 разів більше, ніж сьогодні, навіть при нашому злиденному бюджеті". Він запевнив, що проблема лише у тому, щоб подолати антинародний режим: "не надійтесь на нинішню владу, Борисе Євгеновичу, немає на що надіятись, потерпіть до осені, поки наші підійдуть".
Терпіти, поки "наші підійдуть", довелося не до осені 1999 року, а до зими-2005. Щоправда, у проміжку був 2000 рік, коли уряд Ющенка-Тимошенко "закрив" борги із зарплати в НАНУ, був 2004 рік, коли вперше за тривалий час науковцям (очевидно, під вибори) були виділені невеличкі кошти на нове обладнання.
Тоді ж вперше час від часу стали платити премії за успішно виконані теми, нарешті, були великі сподівання під час "помаранчевої революції", коли основна маса працівників НАНУ й університетської науки якщо і не стала відкрито на бік Віктора Ющенка, то зсередини саботувала спроби "біло-блакитних" засвідчити "непорушну єдність партії і народу".
Дотерпіли. І що далі?
Далі — скорочення витрат на академічну науку приблизно на 150 мільйонів гривень, на університетську – на десятки мільйонів гривень у проекті нового бюджету.
А це означає, що відбудеться скорочення майже до нуля обсягів фінансування на придбання нового обладнання, вибитого керівниками НАНУ ще з Віктора Януковича за рахунок особистого приниження вчених із світовими іменами перед "проффесором". Це означає, що під скорочення потраплять майже всі державні науково-технічні програми, нарешті, будуть зменшені навіть базове фінансування і фонд зарплати НАНУ.
Іншими словами, слід чекати на масштабні звільнення науковців. Бо ж паралельно заплановане істотне (більш, ніж на 50%) підвищення зарплат бюджетним працівникам. А як провести таке підвищення, коли скорочений фонд зарплати? Риторичне запитання.
Паралельно зі скороченням фінансування урядові речники, зокрема, гуманітарний віце-прем'єр Микола Томенко, висунули ідею масштабних реформ організаційних форм існування науки в Україні.
Мовляв, треба перейти від академічної до університетської науки, взявши за приклад США та Європу, коли невеликі чисельно науково-дослідні інститути працюють під егідою університетів.
Ці пропозиції впорснули нову дозу песимізму у наукове співтовариство – адже західний професор має аудиторне навантаження у 80-100 годин, а вітчизняний – 1000-1100, не кажучи вже про різницю в оплаті праці.
Яка наука за таких обставин? Тут би не впасти від перевтоми і стежити бодай за новими підручниками!
До речі, ідея такого переформатування вітчизняної науки – це теж deja vu. У середині 1990-х років його пропонував Олександр Разумков, котрий тоді працював у команді Леоніда Кучми.
Тоді це не пройшло; натомість прем'єр Павло Лазаренко провів масштабне, приблизно на чверть, скорочення працівників НАНУ. Якщо буде затверджений урядовий проект бюджету, 2005 року відбудеться приблизно таке ж зменшення числа українських науковців.
Що робити?
Можна переконувати урядовців і парламентаріїв, що наука – це не додатковий бюджетний тягар, а рушій технічного та гуманітарного поступу, що у розвинених країнах наука справді є важливою продуктивною силою, що норми Євросоюзу, куди ми начебто збираємося інтегруватися, передбачають щорічні витрати на науку у розмірі 2% ВВП, а в недалекому майбутньому – і 3% ВВП…
Але в сьогоднішній України, де ВВП значно поступається європейським державам, і без секвестру бюджету виділяється на науку "аж" 0.4% ВВП.
Можна наголошувати на іншому: що наука – це першочергова потреба для країни, яка проводить модернізацію.
Німецький економіст ХІХ століття Фрідріх Ліст, один із чільних ідейних супротивників Карла Маркса, підкреслював: для країни, яка модернізує національну економіку, цілком припустимо економити на соціальних програмах, але не можна економити на науці та освіті.
Чи застаріли ці настанови? Якщо подивитися на Індію, на темпи її прогресу в усіх сферах, від свободи слова до аерокосмічної індустрії, то можна зробити однозначний висновок – ні, не застаріли.
І, нарешті, науковці та їхня профспілка (одна із найбільш енергійних, як засвідчив досвід минулого десятиліття) можуть знову вивести тисячі людей до Кабміну, Верховної Ради, до місцевих державних адміністрацій із цілком конкретними вимогами. Якщо треба – то й політичними.
Поки що працівники НАНУ від таких кроків утримувалися, вони ініціювали "круглий стіл" провідних науковців країни, скликаний академіком Ярославом Яцковим.
Там перед урядом поставили вимогу перетворити науку на державний пріоритет, піднести її статус, сформувати окреме міністерство науки, яке б займалось водночас і інноваційною діяльністю. Вони змусили Кабмін провести нараду за участю ряду академіків і вищих керівників уряду на чолі з першим віце-прем'єром Анатолієм Кінахом, де з обох боків говорилося багато гарних слів, але...
Але нова влада, так само, як і стара, не збирається виконувати закони. Адже за законом про науку і науково-технологічну діяльність передбачене фінансування науки в обсязі 1.7% ВВП. Як бачимо, ця норма покликана наблизити Україну до Євросоюзу.
Реально ж увесь час відбувався рух країни до "третього світу". Адже у розвинених країнах не буває так, як у сьогоднішній Україні, коли 60% промислової продукції формується витратними, сировинними галузями, коли справді високі темпи зростання ВВП абсолютно не корелюються із ростом наукоємності національного продукту.
...Поки що, попри кризу, попри брак фінансування, за низкою напрямків українські вчені ще посідають передові позиції. Поки що – бо ж молоді науковці науку залишають і йдуть у бізнес чи їдуть за кордон, тримається вона значною мірою на старшому поколінні.
А от коли старші вчені природним чином відійдуть від активної діяльності, ми опинимося серед слабкорозвинених держав "третього світу" – раз і назавжди. Це по-перше.
А по-друге, за часів Кучми Україну полишило понад чотири тисячі непотрібних тут докторів наук. Ефект від праці цих учених на Заході перевищив 4 мільярди доларів.
Що ж, схоже, є шанси знову викинути на вітер кошти, у кілька десятків разів більші за "зекономлені" у бюджеті-2005. Таке от вимальовується deja vu від уряду народної довіри.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"