Український помаранч для Молдови і Придністров'я

Олександр Палій, для УП — Вторник, 1 марта 2005, 13:22
Зміна влади в Україні в результаті помаранчевої революції відкрила нові можливості не лише для українського народу, але й для народів багатьох країн СНД.

У результаті революції геополітична ситуація в державах СНД змінилася кардинально, особливо в європейській частині цього утворення.

Зокрема, у результаті революції в Києві сусідня Молдова отримала можливість нарешті подолати проблему сепаратизму на своїй території, владнавши ситуацію з Придністров'ям.

Президент Ющенко розкритикував відповідальні органи влади у зв'язку з тим, що Україна досі не має свого плану врегулювання Придністровського конфлікту, хоча "свої плани мають і Росія, і Молдова, і ще хтозна-хто", хоча "Україна несе мільярдні збитки через цей конфлікт". Міністр закордонних справ Борис Тарасюк уже заявив, що Україна готується змінити свою позицію щодо придністровського врегулювання.

За часів Кучми позиція України полягала у підтримці режиму сепаратистської Придністровської Молдавської республіки в Тирасполі, яка контролює територію Молдови на правому березі Дністра з населенням в близько 550 тисяч осіб. Паралельно відбувалися нічого не варті запевнення Кишинева у підтримці його територіальної цілісності.

В обмін Україна отримала номінальне визнання в Придністров'ї офіційною мовою українську нарівні з російською і молдавською, хоча це й так мало бути природнім явищем у регіоні, де близько 40% населення – українці (у районах на півночі Придністров'я частка українців перевищує 80%).

Водночас, економіка Придністров'я існувала переважно з контрабанди, яка йшла насамперед через українські порти. З такого бізнесу Україна не отримувала нічого, крім постійних претензій Молдови. Однак, вочевидь, чимало з цього отримувала колишня влада, яка з цієї причини кілька разів навіть йшла на демонстративні скандали з Кишиневом.

На додачу, в результаті продовження конфлікту в Придністров'ї Україна мала сусідкою криміналізовану територію, неконтрольовану легітимною владою.

А найголовніше – Україна має в "глибокому тилу" російську військову базу. Цю базу Росія мала вивести ще до 2002 року, відповідно до домовленостей, досягнутих на Стамбульському саміті ОБСЄ 1999 року. Сьогодні в Придністров'ї лишилося тільки близько 1 500 російських миротворців.

Однак, і цього досить для політичних цілей, яких добивається Росія. Російські ЗМІ та політики під час нападів відвертості не приховують, що основна цінність для Москви російських військ у Придністров'ї – можливість здійснення політичного впливу на Україну.

Рік тому Росія мала шанс зафіксувати цю можливість назавжди. У Москві було розроблено так званий "план Козака", за прізвищем заступника глави Кремлівської адміністрації, до речі вихідця з Кіровоградщини.

Цим планом передбачалося збереження російської "миротворчої присутності"(а фактично воєнної бази) в Придністров'ї на невизначений термін, в обмін на номінальне визнання Придністров'ям своєї належності до Молдови в якості суб'єкта федерації.

Після тривалих вагань, під впливом США і ЄС, а головно через інстинкт національного самозбереження, президент Молдови Володимир Воронін відкинув той план. Із скандалом візит Путіна до Кишинева було скасовано, а комуніст Воронін, якого підтримка Кремля фактично й привела до влади, з того часу в Москві став "поганим хлопцем".

Минулого тижня з Молдови було вислано два десятки російських "політтехнологів", які працювали одночасно проти молдовської влади та проєвропейської опозиції. Вкрай жорстку заяву щодо Молдови ухвалила й російська Держдума, яка поклала на молдовську владу відповідальність за провал "плану Козака".

Поведінка Москви нині виглядає малораціональною. Схоже, Москва розуміє – після революції в Україні час її безроздільного впливу в Молдові закінчився, і просто намагається на прощання щонайдошкульніше "лягнути" молдовську владу, яка "не виправдала сподівань".

Розлюбили Вороніна й українські комуністи, для яких ідейна близькість вимірюється насамперед вигодою Москви. Українцям можна лише позаздрити молдаванам, що вони мають таких патріотичних комуністів.

Сьогодні, із встановленням в Україні влади, яка має волю працювати на національні інтереси, Київ отримав чудовий шанс сприяти врегулюванню конфлікту в Придністров'ї у вигідний для себе спосіб. Причиною вирішального впливу України є географія. Для Придністров'я Україна – єдиний шлях транспортування його товарів в обхід Молдови.

Україна має унікальні можливості для тиску на керівництво Придністров'я. Якщо Україна справді перекриє кордон з Придністров'ям, як того давно добивається Молдова, максимум через місяць у Придністров'ї буде свій Майдан і своя революція.

Але на практиці до таких кроків вдаватися не слід. Треба просто продемонструвати керівництву Придністров'я готовність застосувати багатий український арсенал наявних засобів. Через свої можливості Україна має вплив і на керівництво Молдови, якому слід оптимізувати його апетити.

Чого ж має домагатися Україна?

По-перше, для України вигідна автономія Придністров'я у складі Молдови – унітарної чи федеративної. У цій автономії, як і в решті Молдови, мають бути забезпечені всі права українців, яких у Молдові налічується 670 тисяч. Українці мають право на певний історичний сентимент щодо цієї території.

Придністров'я споконвіку було заселене українськими племенами уличів і тиверців, послідовно входило до складу Київської Русі, Брацлавського воєводства Польсько-Литовської держави, Вінницького і Брацлавського полків держави Богдана Хмельницького та його наступників тощо. До 1940 року Придністров'я входило до складу УРСР. Тоді Сталін, щоб задобрити молдаван, щойно приєднаних до СРСР в результаті пакту Молотова-Рібентропа між СРСР і фашистською Німеччиною, передав Придністров'я Молдові.

По-друге, попри всі вищесказані сентименти, Україна має сприяти відновленню контролю над цією територією у сферах державної компетенції Молдови. Це означатиме повагу України до кордонів дружньої Молдови, повну й остаточну втрату можливостей для Росії й далі розміщувати в Придністров'ї свої війська та тиснути на Київ.

Водночас, участь України в тискові на Тирасполь має відбуватися з повним дотриманням гідності держави. Кишинів неодноразово вимагав розміщення на придністровській ділянці українсько-молдавського кордону своїх митників з українського боку кордону. Природно, йти на такі речі не можна.

По-третє, і найголовніше – Україна має забезпечити чітку нормативну фіксацію умови, за якою в разі втрати Молдовою державної незалежності Придністров'я матиме право на відокремлення. У такому разі Україна буде впевнена, що завжди матиме поряд, на своєму південному заході дружню і братню Молдову, а не "розпухлу" за її рахунок Румунію, що поглядає як не на Північну Буковину та Бессарабію, то хоча б на острів Зміїний.

Зміна чи збереження режиму в Придністров'ї не є принциповим питанням для України, але лише в тому випадку, якщо керівництво автономії боротиметься зі злочинністю, зокрема контрабандою зброї і наркотиків.

6 березня в Молдові відбудуться парламентські вибори. І територія застосування "талантів" російських політтехнологів невпинно зменшується. Ніхто не виключає, що вони зазнають чергової поразки і в Молдові, а перемогу одержать проєвропейські сили.

А тим часом Київ має приступити до роботи з новим молдовським керівництвом з метою швидкого врегулювання ситуації в Придністров'ї. Не забуваючи про інтереси України, Молдови та придністровців.