Метаморфози київського мера, або дещо з життя хамелеонів…
Пятница, 25 февраля 2005, 12:25
Від "УП". Мер Києва Омельченко - фігура недоторкана. Майже як маленький Кучма за часів його могутності - не даремно ж вони народилися в один день! Від Омельченка в Києві залежить занадто багато чого, щоб хтось спробував його всерйоз покритикувати.
Ця стаття - не спроба критики. А спроба дослідження такого феномена, як успішна мімікрія в українській політиці. Ця стаття не про київських урядовців-хабарників, ця тема ще попереду. Тут навіть не згадується, хто й скільки одержав від "плиткової лихоманки", що почалася із Хрещатика, скільки киян переламали на ній ноги й чому жоден з них не зажадав від Сан Санича відшкодування збитків своєму здоров'ю через суд.
Тут не згадується про те, як в 2000 році, у відповідь на наметові акції протесту "Україна без Кучми" Омельченко ухвалює рішення негайно відремонтувати Майдан Незалежності, надовго відгородивши його від людей зеленим парканом. Його комунальні служби розбирали в той час наметові містечка.
Ми не будемо тут оцінювати архітектурні таланти мера. Відремонтований Майдан став звичним для киян, чудовим для провінціалів і занадто незугарним та помпезним для європейців. Ми не пишемо про те, як притиснутий до стінки й у паніці, намагаючись відновити колишню довіру киян, мер відкрив туалети мерії для учасників "помаранчевої революції". Омельченко знав, що якщо він не зробить це сьогодні, народ змете його завтра.
Ця стаття про те, що звичка до політичної мімікрії - не достоїнство, а щось близьке до злочину. І це не просто наслідок зміни поглядів, або прозріння, а банальне пристосовництво й жах перед втратою влади.
Ми думаємо, що Ющенко й Тимошенко прекрасно знають, що чиновники Омельченка беруть хабарі. І, якщо нова влада погодилася на те, щоб залишити Омельченка на посаді мера Києва, то тільки тому, що вона ще не достатньо сильна, щоб зняти його.
У зв'язку із цим – кілька питань. Якщо Сан Санич не в курсі, що його підлеглі беруть хабарі, то який він керівник? А якщо він свідомо це прикриває, то навіщо нам такий мер?
І наостанок. Просимо не розглядати цю серію статей як "замовлення" на пана Омельченка. Він не перший, і не останній. Ми просто не хочемо жити в новій Україні без Кучми по-старому.
Чотири тижні помаранчевої революції, які потрясли світ, ще чекають свого ретельного вивчення та осмислення з боку різних фахівців: суспільствознавців, політиків, публіцистів, літераторів.
Але сьогодні, коли перемога в руках демократичних сил стала реальністю, більшість властолюбців в одну мить одяглись в шати демократів. Люди, котрі ще декілька місяців тому не лише били поклони старому режиму, але й вдавались до антиконституційних дій по його збереженню. Сьогодні вони змінили різку войовничу риторику на компліментарну в бік людей з майдану, співають похвальну осанну на адресу нової влади.
Багато хто із колишніх кумівських посіпак, вистроїлись в шеренгу до владних структур за своєю пайкою. Поведінка останніх більш чим цинічна.
Їх чекають, але не в кабінетах влади, а в прокуратурі, де вони повинні понести відповідне покарання за злодіяння режиму Кучми. Мова йде про найбільш одіозні фігури. Але ще є чималенька армія пристосуванців-конформістів. Саме ці люди показують віртуозні приклади свого збереження, якщо не у владі, то при ній.
Наявність цих людей в системі нової влади веде до її переродження. Саме вони приносять в нове всі огріхи старої системи — хабарі, кругову поруку, необ'єктивність та інше.
Потрібно пам'ятати, що політики-конформісти - великі популісти та демагоги. Тому з ними й відбуваються так звані метаморфози, коли задекларовані ними плани в процесі їх реалізації набувають зовсім іншого змісту.
Бувають і неординарні екземпляри, наприклад, Київського міського мера Олександра Олександровича Омельченка.
ЧАСТИНА ПЕРША, СКОРІШЕ ГЕРОЇЧНА
Із будівельника в мери
Однією із перших парадоксальних метаморфоз є сам факт появи Омельченка на політичній мізансцені.
Ні для кого не відомий раніше київський інженер-будівельник в силу ряду об'єктивних і суб'єктивних чинників, головним з яких були наміри президентської команди нейтралізувати і вивести із політичного поля незручного для гаранта мера столиці Косаківського, раптом стає мером міста (серпень 1996 року).
То був особливий час, час великих сподівань народу і чітка радянська віра в силу добрих керівників-господарників. Кашкет прораба-будівельника та образ простого хлопця трудівника зробили свою справу, якщо врахувати й той факт, що щось подібне успішно практикувалось на пострадянському просторі, і законодавцем моди в цьому традиційно, як і раніше, була Москва з Лужковим.
Це зовнішня сторона медалі.
Внутрішня полягала в тому, що Олександру Олександровичу відводилась роль, якщо не тимчасового статиста, який зайняв місце мера для подальшого призначення на нього людини із оточення Кучми, то стовідсоткової маріонетки в руках Банкової.
Одне планувалося, інше на практиці вийшло. "Батьки-організатори" даної акції прорахувались. За непоказовою зовнішністю, смирністю, дисципліновістю у Омельченка проявились якості керівника, який не тільки мав свою думку, але й дозволяв собі її відстоювати.
Не остання роль у формуванні самостійної поведінки мера належала національно-демократичному політикуму столиці, який мав сильну фракцію у Київраді та відчував постійну підтримку від депутатів-демократів у стінах Верховної Ради. Саме завдяки цьому та стійким симпатіям киян до демократичних перетворень і сформувався образ Омельченко в якості людини, яка стала на захист інтересів жителів столиці.
Спираючись на матеріальні ресурси міста, на непогану тоді команду, новий мер зробив низку кроків, які сприяли пожвавленню соціально-економічної ситуації у Києві, що сприяло росту його популярності серед мешканців, як столиці, так і країни. Саме з приходом Омельченка почався будівельний бум, реконструкція міста, відродження роботи підприємств.
Це сприяло формуванню інвестиційної привабливості столиці, зросту рівня життя киян.
На фоні загальнонаціональної кризи Київ виглядав окремим острівком, на теренах якого динамічно розвивалась економіка.
Саме це дало можливість столиці сприяти формуванню образу території, на якій можливо боротись з кризою. Це почало вселяти надії в душі багатьох громадян, показувати можливості перспективи виходу України з неприглядного стану.
В іміджевому плані Омельченко, порівняно зі своїм попередником, який любив красиво говорити, всього боятись і нічого не робити, проповідував "філософію конкретних справ", постав перед загалом "мером-господарником, будівельником", людиною, яка в той час, стояла над і поза політикою.
Конкретні справи, реалізовані під час керівництва містом Омельченком, ось що стало причаровувати киян. І не лише киян. Вони симпатизували меру, при цьому симпатизувала більшість, не дивлячись на свій вік, віру, політичні симпатії та антипатії.
Мер-політик
На фоні "політичної мілини" відбувається закономірна метаморфоза, вище названі чинники сприяють еволюції "Омельченка-господарника-будівельника", в "Омельченка-політика", і навіть, в "Омельченка-опозиціонера".
Останнє обумовлене фактом обрання мера киянами, більшість яких, в силу сталих національно-демократичних традицій та наявності сильної та структуризованої опозиції, превентивно знаходилися в опозиції до влади.
Підтвердженням цього стали результати парламентських перегонів 2002 року: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" – 28.05% голосів, блок Юлії Тимошенко – 12.83% і навіть омельченківська партія "Єдність" – 11.62%, тоді як СДПУ(О) набрала всього 4.85%, а власне президентський блок "За єдину Україну" не подолав і 4-відсотковий бар'єр, отримавши 3.97% голосів.
Щоб зберегти популярність, Омельченко мусив дистанціюватись від політики Банкової, що не могло сподобатися Кучмі та його оточенню.
Проте важливо пам'ятати стару тезу: "Хто не володіє столицею – не володіє країною". Це аксіома, а ті лідери, що її не дотримуються, приречені на поразку.
Мабуть, лише на початку свого президентства Кучма міг з чистою совістю говорити про свою підтримку з боку громадян. Але все це залишилося позаду. Тому гарант дуже прискіпливо ставився до тих політичних фігурантів, яким симпатизували широкі верстви населення. Можливо, це нагадувало йому про його власні недоліки.
Подібний стан речей підсилювався ще тим, що президент перебував в полоні стереотипів часів СРСР. Він вважав, що "перший політик країни за посадою в силу цього повинен бути єдиним першим політиком і за симпатіями до себе з боку українців".
Тому Кучма бачив в політиках-улюбленцях народу виключно конкурентів. А у випадку з Омельченком, перед гарантом постав не просто політик, а мер столиці, який не завжди йшов в унісон з гарантом.
Київ є надзвичайно потужним чинником у формуванні всієї політичної моделі України. Саме тут знаходяться електоральні, економічні, інформаційні, політичні, кадрові ресурси, які в значній мірі визначають співвідношення політичних сил по всій Україні. І перемога Майдану - найяскравіший приклад ролі столиці.
Саме у столиці вирішується питання кадрових призначень на всі більш-менш важливі посади у регіонах – від голів облдержадміністрацій до представників податкових органів, судової влади, органів внутрішніх справ тощо. Окрім того, у Києві формується інформаційне поле України в цілому, а також її міжнародний імідж.
Саме тут перебувають представники зарубіжних країн та міжнародних структур, підтримка яких (і фінансова, і технологічна, і дипломатична, і інформаційна) становить одну з важливих (а у випадку зі США та Росією – і визначальну) умов здобуття влади на всеукраїнському рівні окремими політичними лідерами та політичними силами.
Мер міста до певної міри контролює всі перераховані ресурси – деякі, як от електоральний та фінансовий, більшою мірою, деякі, на зразок міжнародного статусу країни, меншою. І, безумовно, міський голова Києва, на відміну від мерів будь-якого іншого міста України, є політичним діячем всеукраїнського масштабу – причому незалежно від ступеню досконалості законодавчого забезпечення статусу столиці держави.
Загальноприйнятою світовою практикою є використання посади мера столиці як стартового майданчика для президентської кампанії – і результат частіше є успішним, ніж неуспішним.
Тому фігура Омельченка не просто виступала в ролі подразника. Серед близького оточення гаранта він був більш ніж небезпечним тому, що мав матеріальний ресурс для боротьби за владу не лише в місті, але й в Україні.
Київ – це не лише 2,6 мільйона мешканців, значна частина всеукраїнського бюджету (понад 4 млрд. грн.) та прямі 100% відрахування з податку на доходи фізичних осіб. Це не лише центральні офіси корпорацій, національних і транснаціональних, дипломатичних представництв, політичних партій та органів державної влади.
Київ – найбільш політично освічений, культурний та, що головне, найбільш заможний (середня заробітна платня киянина на 2003 рік становила біля 650 грн., тоді як аналогічний показник по всій Україні – 350 грн.) електорат в Україні, прихильність якого мусить завоювати будь-яка серйозна політична сила.
Тому владна високопоставлена бюрократія з тривогою дивилась на столицю.
Не любили Омельченка олігархи. Але ця нелюбов носила чисто прагматичний характер. Олігархів приваблювали практично необмежені економічні та фінансові можливості столиці. Провінція не зможе дати й сотої долі того, що дасть столиця, якщо в ній закріпитися. Але на їх шляху стояв той же Омельченко...
Перша спроба
Таким чином об'єктивно склалися умови для створення олігархо-бюрократичного союзу для усунення Омельченка з посади мера Києва.
Першою масштабною спробою вивести Олександра Олександровича з гри були вибори мера у 1999 році. Традиційно напружені стосунки Омельченка з політико-фінансовою групою СДПУ(О), зокрема, протистояння Омельченко-Суркіс, а останній був його головним супротивником, набули жорстких форм.
На той момент зіткнулися не лише фінансові чи політичні інтереси – відбувалася "обкатка технологій". І цей процес вийшов з-під контролю, перевівши локальний конфлікт між Омельченком та дуетом Суркіс-Медведчук у розряд всеукраїнського протистояння. Також багато аналітиків схильні вважати, що саме цей конфлікт і подальше загострення протистояння у майбутньому підштовхнули Омельченка до зближення із Ющенком та його оточенням.
Крім того, конфлікт Омельченко-група СДПУ(о) – це був не лише конфлікт інтересів, але й конфлікт схем – управлінських, фінансових, політичних, організаційних тощо. Це конфлікт бюрократій: старої, галузевої, сімейної радянського зразку та олігархічної, підсиленої значними фінансовими потоками, сучасними інформаційними та управлінськими технологіями, що ґрунтуються на потужній аналітичній роботі, проведенні моніторингу, моделюванні та прогнозуванні. Це була репетиція реалізації на практиці технологічних чинників на виборах (при чому з обох сторін), які в майбутньому привели до помаранчевої революції.
Вибори 1999 року виграв Омельченко. Григорій Суркіс отримав близько 17% голосів виборців, а чи не всі решта виборців, що з'явились на дільниці, віддали голоси за мера.
Однак родзинкою виборів стала не перемога Омельченка, що була очевидною чи не в день виборів, а інший момент: судова тяганина у Вишгородському суді за позовом Суркіса щодо порушення кандидатом Омельченком виборчого законодавства. Метою позову було визнання виборів Київського міського голови за вини Омельченка недійсними, призначення нових виборів. Також Суркіс вимагав, аби Омельченка позбавили права брати участь у повторних виборах, оскільки основні вибори слід визнати недійсними саме через дії Омельченка.
Інтереси мера в суді відстоювали Бондаренко, Поживанов та інші відомі опозиційні політики. Саме дії цих політиків показали, що реальною та природньою силою, яка могла б протистояти діям високопосадовій бюрократії та олігархам і підтримати Омельченка, були представники патріотично-демократичної орієнтації.
Це були реальні кроки для створення союзу між майбутніми "нашоукраїнцями" та мером. Але мер не пішов на створення такого союзу. По-перше у нього почалась зіркова хвороба, по-друге він почав показувати вищі приклади підлабузництва у ставленні до Кучми.
Друга спроба
У зв'язку з приходом на посаду керівника адміністрації президента Медведчука олігархічно-владні клани вибрали більш агресивні та безцеремонні методи та засоби боротьби за владу в Києві.
Напередодні нових мерських виборів Банкова інспірує так званий "заколот на Хрещатику". Пропонувалося використати "законий" метод усунення Омельченка з поста міського голови. За порадою Медведчука, Кучма відправляє його у відпустку з формулюванням, що це "сприятиме забезпеченню прозорості і демократичності виборів у столиці". На місце Омельченка призначають виконуючим обов'язки голови столичної адміністрації людину "кризового менеджера" Шовкуна.
Результат цієї колізії відомий. Меру "вдалося" шляхом конформістських домовленостей з гарантом зберегти свій статус.
Але якою ціною?
Кучма змусив Сан Санича витирати колінами пороги кабінету на Банковій. Йдеться тут не лише про моральне особисте приниження мера з боку президента, що само по собі річ неприйнятна в умовах цивілізованої державності.
Мова йде про початок більш неприємного процесу. Мова йде про деградацію особистості мера.
Олександр Омельченко показав, що заради збереження себе у владі готовий виконувати роль останнього холуя у свиті президента.
"Українська правда" не має жодного стосунку до анти-Омельченківської кампанії, яку розпочали інші сайти. Хоча, можливо, просто всі одночасно прозріли?
Ця стаття - не спроба критики. А спроба дослідження такого феномена, як успішна мімікрія в українській політиці. Ця стаття не про київських урядовців-хабарників, ця тема ще попереду. Тут навіть не згадується, хто й скільки одержав від "плиткової лихоманки", що почалася із Хрещатика, скільки киян переламали на ній ноги й чому жоден з них не зажадав від Сан Санича відшкодування збитків своєму здоров'ю через суд.
Тут не згадується про те, як в 2000 році, у відповідь на наметові акції протесту "Україна без Кучми" Омельченко ухвалює рішення негайно відремонтувати Майдан Незалежності, надовго відгородивши його від людей зеленим парканом. Його комунальні служби розбирали в той час наметові містечка.
Ми не будемо тут оцінювати архітектурні таланти мера. Відремонтований Майдан став звичним для киян, чудовим для провінціалів і занадто незугарним та помпезним для європейців. Ми не пишемо про те, як притиснутий до стінки й у паніці, намагаючись відновити колишню довіру киян, мер відкрив туалети мерії для учасників "помаранчевої революції". Омельченко знав, що якщо він не зробить це сьогодні, народ змете його завтра.
Ця стаття про те, що звичка до політичної мімікрії - не достоїнство, а щось близьке до злочину. І це не просто наслідок зміни поглядів, або прозріння, а банальне пристосовництво й жах перед втратою влади.
Ми думаємо, що Ющенко й Тимошенко прекрасно знають, що чиновники Омельченка беруть хабарі. І, якщо нова влада погодилася на те, щоб залишити Омельченка на посаді мера Києва, то тільки тому, що вона ще не достатньо сильна, щоб зняти його.
У зв'язку із цим – кілька питань. Якщо Сан Санич не в курсі, що його підлеглі беруть хабарі, то який він керівник? А якщо він свідомо це прикриває, то навіщо нам такий мер?
І наостанок. Просимо не розглядати цю серію статей як "замовлення" на пана Омельченка. Він не перший, і не останній. Ми просто не хочемо жити в новій Україні без Кучми по-старому.
 |
Але сьогодні, коли перемога в руках демократичних сил стала реальністю, більшість властолюбців в одну мить одяглись в шати демократів. Люди, котрі ще декілька місяців тому не лише били поклони старому режиму, але й вдавались до антиконституційних дій по його збереженню. Сьогодні вони змінили різку войовничу риторику на компліментарну в бік людей з майдану, співають похвальну осанну на адресу нової влади.
Багато хто із колишніх кумівських посіпак, вистроїлись в шеренгу до владних структур за своєю пайкою. Поведінка останніх більш чим цинічна.
Їх чекають, але не в кабінетах влади, а в прокуратурі, де вони повинні понести відповідне покарання за злодіяння режиму Кучми. Мова йде про найбільш одіозні фігури. Але ще є чималенька армія пристосуванців-конформістів. Саме ці люди показують віртуозні приклади свого збереження, якщо не у владі, то при ній.
Наявність цих людей в системі нової влади веде до її переродження. Саме вони приносять в нове всі огріхи старої системи — хабарі, кругову поруку, необ'єктивність та інше.
Потрібно пам'ятати, що політики-конформісти - великі популісти та демагоги. Тому з ними й відбуваються так звані метаморфози, коли задекларовані ними плани в процесі їх реалізації набувають зовсім іншого змісту.
Бувають і неординарні екземпляри, наприклад, Київського міського мера Олександра Олександровича Омельченка.
ЧАСТИНА ПЕРША, СКОРІШЕ ГЕРОЇЧНА
Із будівельника в мери
Однією із перших парадоксальних метаморфоз є сам факт появи Омельченка на політичній мізансцені.
Ні для кого не відомий раніше київський інженер-будівельник в силу ряду об'єктивних і суб'єктивних чинників, головним з яких були наміри президентської команди нейтралізувати і вивести із політичного поля незручного для гаранта мера столиці Косаківського, раптом стає мером міста (серпень 1996 року).
То був особливий час, час великих сподівань народу і чітка радянська віра в силу добрих керівників-господарників. Кашкет прораба-будівельника та образ простого хлопця трудівника зробили свою справу, якщо врахувати й той факт, що щось подібне успішно практикувалось на пострадянському просторі, і законодавцем моди в цьому традиційно, як і раніше, була Москва з Лужковим.
Це зовнішня сторона медалі.
Внутрішня полягала в тому, що Олександру Олександровичу відводилась роль, якщо не тимчасового статиста, який зайняв місце мера для подальшого призначення на нього людини із оточення Кучми, то стовідсоткової маріонетки в руках Банкової.
Одне планувалося, інше на практиці вийшло. "Батьки-організатори" даної акції прорахувались. За непоказовою зовнішністю, смирністю, дисципліновістю у Омельченка проявились якості керівника, який не тільки мав свою думку, але й дозволяв собі її відстоювати.
Не остання роль у формуванні самостійної поведінки мера належала національно-демократичному політикуму столиці, який мав сильну фракцію у Київраді та відчував постійну підтримку від депутатів-демократів у стінах Верховної Ради. Саме завдяки цьому та стійким симпатіям киян до демократичних перетворень і сформувався образ Омельченко в якості людини, яка стала на захист інтересів жителів столиці.
Спираючись на матеріальні ресурси міста, на непогану тоді команду, новий мер зробив низку кроків, які сприяли пожвавленню соціально-економічної ситуації у Києві, що сприяло росту його популярності серед мешканців, як столиці, так і країни. Саме з приходом Омельченка почався будівельний бум, реконструкція міста, відродження роботи підприємств.
Це сприяло формуванню інвестиційної привабливості столиці, зросту рівня життя киян.
На фоні загальнонаціональної кризи Київ виглядав окремим острівком, на теренах якого динамічно розвивалась економіка.
Саме це дало можливість столиці сприяти формуванню образу території, на якій можливо боротись з кризою. Це почало вселяти надії в душі багатьох громадян, показувати можливості перспективи виходу України з неприглядного стану.
В іміджевому плані Омельченко, порівняно зі своїм попередником, який любив красиво говорити, всього боятись і нічого не робити, проповідував "філософію конкретних справ", постав перед загалом "мером-господарником, будівельником", людиною, яка в той час, стояла над і поза політикою.
Конкретні справи, реалізовані під час керівництва містом Омельченком, ось що стало причаровувати киян. І не лише киян. Вони симпатизували меру, при цьому симпатизувала більшість, не дивлячись на свій вік, віру, політичні симпатії та антипатії.
Мер-політик
На фоні "політичної мілини" відбувається закономірна метаморфоза, вище названі чинники сприяють еволюції "Омельченка-господарника-будівельника", в "Омельченка-політика", і навіть, в "Омельченка-опозиціонера".
Останнє обумовлене фактом обрання мера киянами, більшість яких, в силу сталих національно-демократичних традицій та наявності сильної та структуризованої опозиції, превентивно знаходилися в опозиції до влади.
Підтвердженням цього стали результати парламентських перегонів 2002 року: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" – 28.05% голосів, блок Юлії Тимошенко – 12.83% і навіть омельченківська партія "Єдність" – 11.62%, тоді як СДПУ(О) набрала всього 4.85%, а власне президентський блок "За єдину Україну" не подолав і 4-відсотковий бар'єр, отримавши 3.97% голосів.
Щоб зберегти популярність, Омельченко мусив дистанціюватись від політики Банкової, що не могло сподобатися Кучмі та його оточенню.
Проте важливо пам'ятати стару тезу: "Хто не володіє столицею – не володіє країною". Це аксіома, а ті лідери, що її не дотримуються, приречені на поразку.
Мабуть, лише на початку свого президентства Кучма міг з чистою совістю говорити про свою підтримку з боку громадян. Але все це залишилося позаду. Тому гарант дуже прискіпливо ставився до тих політичних фігурантів, яким симпатизували широкі верстви населення. Можливо, це нагадувало йому про його власні недоліки.
Подібний стан речей підсилювався ще тим, що президент перебував в полоні стереотипів часів СРСР. Він вважав, що "перший політик країни за посадою в силу цього повинен бути єдиним першим політиком і за симпатіями до себе з боку українців".
Тому Кучма бачив в політиках-улюбленцях народу виключно конкурентів. А у випадку з Омельченком, перед гарантом постав не просто політик, а мер столиці, який не завжди йшов в унісон з гарантом.
Київ є надзвичайно потужним чинником у формуванні всієї політичної моделі України. Саме тут знаходяться електоральні, економічні, інформаційні, політичні, кадрові ресурси, які в значній мірі визначають співвідношення політичних сил по всій Україні. І перемога Майдану - найяскравіший приклад ролі столиці.
Саме у столиці вирішується питання кадрових призначень на всі більш-менш важливі посади у регіонах – від голів облдержадміністрацій до представників податкових органів, судової влади, органів внутрішніх справ тощо. Окрім того, у Києві формується інформаційне поле України в цілому, а також її міжнародний імідж.
Саме тут перебувають представники зарубіжних країн та міжнародних структур, підтримка яких (і фінансова, і технологічна, і дипломатична, і інформаційна) становить одну з важливих (а у випадку зі США та Росією – і визначальну) умов здобуття влади на всеукраїнському рівні окремими політичними лідерами та політичними силами.
Мер міста до певної міри контролює всі перераховані ресурси – деякі, як от електоральний та фінансовий, більшою мірою, деякі, на зразок міжнародного статусу країни, меншою. І, безумовно, міський голова Києва, на відміну від мерів будь-якого іншого міста України, є політичним діячем всеукраїнського масштабу – причому незалежно від ступеню досконалості законодавчого забезпечення статусу столиці держави.
Загальноприйнятою світовою практикою є використання посади мера столиці як стартового майданчика для президентської кампанії – і результат частіше є успішним, ніж неуспішним.
Тому фігура Омельченка не просто виступала в ролі подразника. Серед близького оточення гаранта він був більш ніж небезпечним тому, що мав матеріальний ресурс для боротьби за владу не лише в місті, але й в Україні.
Київ – це не лише 2,6 мільйона мешканців, значна частина всеукраїнського бюджету (понад 4 млрд. грн.) та прямі 100% відрахування з податку на доходи фізичних осіб. Це не лише центральні офіси корпорацій, національних і транснаціональних, дипломатичних представництв, політичних партій та органів державної влади.
Київ – найбільш політично освічений, культурний та, що головне, найбільш заможний (середня заробітна платня киянина на 2003 рік становила біля 650 грн., тоді як аналогічний показник по всій Україні – 350 грн.) електорат в Україні, прихильність якого мусить завоювати будь-яка серйозна політична сила.
Тому владна високопоставлена бюрократія з тривогою дивилась на столицю.
Не любили Омельченка олігархи. Але ця нелюбов носила чисто прагматичний характер. Олігархів приваблювали практично необмежені економічні та фінансові можливості столиці. Провінція не зможе дати й сотої долі того, що дасть столиця, якщо в ній закріпитися. Але на їх шляху стояв той же Омельченко...
Перша спроба
Таким чином об'єктивно склалися умови для створення олігархо-бюрократичного союзу для усунення Омельченка з посади мера Києва.
Першою масштабною спробою вивести Олександра Олександровича з гри були вибори мера у 1999 році. Традиційно напружені стосунки Омельченка з політико-фінансовою групою СДПУ(О), зокрема, протистояння Омельченко-Суркіс, а останній був його головним супротивником, набули жорстких форм.
На той момент зіткнулися не лише фінансові чи політичні інтереси – відбувалася "обкатка технологій". І цей процес вийшов з-під контролю, перевівши локальний конфлікт між Омельченком та дуетом Суркіс-Медведчук у розряд всеукраїнського протистояння. Також багато аналітиків схильні вважати, що саме цей конфлікт і подальше загострення протистояння у майбутньому підштовхнули Омельченка до зближення із Ющенком та його оточенням.
Крім того, конфлікт Омельченко-група СДПУ(о) – це був не лише конфлікт інтересів, але й конфлікт схем – управлінських, фінансових, політичних, організаційних тощо. Це конфлікт бюрократій: старої, галузевої, сімейної радянського зразку та олігархічної, підсиленої значними фінансовими потоками, сучасними інформаційними та управлінськими технологіями, що ґрунтуються на потужній аналітичній роботі, проведенні моніторингу, моделюванні та прогнозуванні. Це була репетиція реалізації на практиці технологічних чинників на виборах (при чому з обох сторін), які в майбутньому привели до помаранчевої революції.
Вибори 1999 року виграв Омельченко. Григорій Суркіс отримав близько 17% голосів виборців, а чи не всі решта виборців, що з'явились на дільниці, віддали голоси за мера.
Однак родзинкою виборів стала не перемога Омельченка, що була очевидною чи не в день виборів, а інший момент: судова тяганина у Вишгородському суді за позовом Суркіса щодо порушення кандидатом Омельченком виборчого законодавства. Метою позову було визнання виборів Київського міського голови за вини Омельченка недійсними, призначення нових виборів. Також Суркіс вимагав, аби Омельченка позбавили права брати участь у повторних виборах, оскільки основні вибори слід визнати недійсними саме через дії Омельченка.
Інтереси мера в суді відстоювали Бондаренко, Поживанов та інші відомі опозиційні політики. Саме дії цих політиків показали, що реальною та природньою силою, яка могла б протистояти діям високопосадовій бюрократії та олігархам і підтримати Омельченка, були представники патріотично-демократичної орієнтації.
Це були реальні кроки для створення союзу між майбутніми "нашоукраїнцями" та мером. Але мер не пішов на створення такого союзу. По-перше у нього почалась зіркова хвороба, по-друге він почав показувати вищі приклади підлабузництва у ставленні до Кучми.
Друга спроба
У зв'язку з приходом на посаду керівника адміністрації президента Медведчука олігархічно-владні клани вибрали більш агресивні та безцеремонні методи та засоби боротьби за владу в Києві.
Напередодні нових мерських виборів Банкова інспірує так званий "заколот на Хрещатику". Пропонувалося використати "законий" метод усунення Омельченка з поста міського голови. За порадою Медведчука, Кучма відправляє його у відпустку з формулюванням, що це "сприятиме забезпеченню прозорості і демократичності виборів у столиці". На місце Омельченка призначають виконуючим обов'язки голови столичної адміністрації людину "кризового менеджера" Шовкуна.
Результат цієї колізії відомий. Меру "вдалося" шляхом конформістських домовленостей з гарантом зберегти свій статус.
Але якою ціною?
Кучма змусив Сан Санича витирати колінами пороги кабінету на Банковій. Йдеться тут не лише про моральне особисте приниження мера з боку президента, що само по собі річ неприйнятна в умовах цивілізованої державності.
Мова йде про початок більш неприємного процесу. Мова йде про деградацію особистості мера.
Олександр Омельченко показав, що заради збереження себе у владі готовий виконувати роль останнього холуя у свиті президента.
"Українська правда" не має жодного стосунку до анти-Омельченківської кампанії, яку розпочали інші сайти. Хоча, можливо, просто всі одночасно прозріли?
