Приватизація: скасувати не можна продовжити

В Україні нарешті розгорнулася дискусія, яка мала б відбутися 15 років тому – про те, яка потрібна країні приватизація, який мусить бути приватний власник і якими засобами досягнути найбільш ефективного функціонування української економіки.

Звісно, і на початках незалежності, і у наступні роки розмови навколо приватизації точилися – але вони або були абстрактними (потрібна приватна власність чи ні), або торкалися окремих аспектів реалізації приватизаційних ідей (ваучерна чи грошова, з опорою на іноземний чи вітчизняний капітал тощо).

Тепер же, видається, дискусія буде справді нагальною і гарячою. Адже вона переведена в практичну площину: уряд Юлії Тимошенко заявив про намір переглянути законність приватизації 3000 з гаком об'єктів власності, а це безпосередньо зачіпає інтереси як великого числа нових власників, так й ідеологів тотальної приватизації.

Власне, навколо чого ламаються списи? Не навколо того, чи можна і чи треба повернути у власність держави кілька десятків стратегічно важливих підприємств (найбільша цифра, названа поки що Віктором Ющенком – 50); схоже, тут заперечувати президентові ніхто із поважних інтелектуалів не наважується, надто вже очевидними є порушення під час приватизації "Криворіжсталі" та ряду інших підприємств.

Проблема в іншому: чи можна і чи треба скасовувати приватизацію кількох сотень, якщо не тисяч, підприємств ,і чи не означатиме це повернення до часів державного соціалізму, отож відкату України зі шляху до Європи?

Наразі про "відродження СРСР", "загрозу для інтересів бізнесу" та "хворобу лівизни" нового уряду вже встигли чимало сказати гучних слів Анатолій Гальчинський, Олександр Пасхавер, Борис Нємцов, Сергій Соболєв та низка інших науковців і політиків.

Є в їхніх інвективах резонні речі: справді, у чинній складній економічній ситуації, коли прихований дефіцит бюджету перевищує 30 мільярдів гривень, цілком реальною є спокуса розв'язати тактичні проблеми, головною серед яких є наповнення державної скарбниці, за допомогою методу "забрати і поділити".

Ба більше: історія знає випадки, коли на шлях націоналізації й опори на державний сектор економіки ставали – і на якийсь час навіть успішно – некомуністичні уряди, скажімо, пероністи в Аргентині.

Але головну проблему, яку, схоже, уряд Тимошенко прагне розв'язати за допомогою перегляду результатів приватизації, знані автори проминули. Ключове поняття прозвучало лише у статті Ігоря Луценка "30 чи 3000", і звучить воно так: "ефективний власник".

А це зовсім не синонім "приватного власника", на чому свідомо чи підсвідомо, явно чи іманентно наполягають критики урядових намірів.

Скажімо, Анатолій Гальчинський у "Дні" від 19 лютого, говорячи про цілі приватизації, зазначає: "Її основною метою було реформування інституційної та соціальної структур колишнього соціалізму, утвердження найбільш дієздатного прошарку суспільства – власників капіталу – основного замовника й водночас – головного носія не лише ринкових реформ, а й демократичних перетворень".

Цікава ситуація: професор Гальчинський, критикуючи уряд Тимошенко за лівий радикалізм, наразі сам виступає в ролі вульгарного марксиста, такого собі "економічного детермініста".

Логіка проста: мовляв, досить змінити стосунки власності, щоб це спричинило цілком певні зміни в усій суспільно-політичній надбудові. Мовляв, економіка – це базис, а політика, культура, ідеологія, мораль – це надбудова, щось вторинне, що автоматично змінюється вслід за змінами в базисі. А приватна власність при цьому – це ключ до економіки. У Маркса було її заперечення, у Гальчинського і Пасхавера – ствердження, але логіка та сама.

Але ж хіба власник капіталу сам по собі завжди є носієм і рушієм демократичних реформ та цивілізованого ринку - останнє поняття у професора Гальчинського відсутнє?

Скажімо, олігархія – ідеальна модель для певного типу капіталу і певного типу ринку. У країнах Африки наразі також панують ринкові стосунки, здається, ніхто, крім президента Зімбабве, соціалізм не будує, але чи прагнемо ми ринку по-африканськи?

Підемо далі. Величезні капітали будуються на наркоторгівлі, на світовому ринку наркотиків. Але чи є власники того капіталу носіями демократії? Ба більше: Джордж Сорос вважає, що демократія і фінансовий капітал перебувають у суперечності.

Капітал без демократії вироджується в олігархію і задовольняється диктатурою; демократія без розвиненого ринку і продуктивного капіталу вироджується у популістську диктатуру чи анархію. А на додачу демократія в її сучасному вигляді - загальне виборче право - завойована тяжкою боротьбою найманих працівників і дрібних власників проти капіталу.

Згадаймо і Макса Вебера, котрий зовсім небезпідставно вважав, що протестантська етика стала свого часу первинною основою капіталізму, ґрунтом для створення правових стосунків у суспільстві та системи діяльності ефективних власників. Писав Вебер і про принципову різницю між капіталом авантюрним, нерідко деструктивним, і креативним, продуктивним.

Іншими словами, приватна власність сама по собі – це зовсім не синонім чогось хорошого і цивілізованого. Ба більше: це не синонім ефективної власності. У певних випадках ефективною може бути і державна, і громадська (комунальна) власність. Тим більше, що ефективність навряд чи можна звести до властиво гривневого чи доларового виміру.

От, скажімо, у Болівії свого часу вкрай неефективні державні мідні копальні були приватизовані; там працювала величезна кількість індіанців, які постійно страйкували, домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала "порожні" гроші, у країні була висока інфляція. Копальні приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла у прийнятні межі.

Але невдовзі звільнені працівники почали вирощувати наркотики, відтак додали головного болю як своїй державі, так і сусідам. А щодо загальної макроекономічної ситуації із тамтешніми реформами, то знаний американський економіст Джефрі Сакс, який поклав чимало років на їхнє проведення, і яким зачитувався на канікулах Янукович, змушений був визнати: "Болівія із злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією". Чи є приватний власник у тій ситуації ефективнішим за державного, якщо виходити з суспільних чи національних інтересів?

До речі: проблема ефективного власника, який працюватиме на національні інтереси, була однією із тих, що спричинила появу в Німеччині націонал-соціалізму. І хоча нацизм був однозначно хибним розв'язком цієї проблеми, сама вона для тодішньої Німеччини була цілком реальною.

І ще одне "до речі": невже ефективність економіки полягає тільки у нарощуванні ВВП? Існує ж проблема якості життя, тобто того, наскільки добре живеться пересічній людині, й оцінка цього дається за комплексом показників. 2004 року, за міжнародною експертизою, у цьому питанні світовим лідером була Ірландія, аж ніяк не лідер по обсягу ВВП на душу населення і темпам економічного росту.

Тепер про те, як "виховувався" у світі ефективний власник. Згаданий уже Карл Маркс висловив думку, яку дружно пропускали у системі радянської вищої освіти: історична місія капіталізму, згідно із цією думкою, полягала у прищепленні загальної працелюбності.

Тут, як бачимо, йдеться не про економічний детермінізм, а про складні й довготривалі суспільні процеси, і стосується ця ідея не лише нижчих шарів суспільства, а і вищих. Якщо поєднати цю ідею Маркса із тезою Вебера щодо креативного капіталу, то матимемо в підсумку окреслення ефективного власника: людина, котра займається не дерибаном, а копіткою працею, котра не спускає зароблені кошти на дешевий шик, а інвестує їх у виробництво і соціальну сферу, котра, зрештою, любить свою землю не до глибини душі, а до глибини власної кишені, що є значно важчим.

Ось як створювався клас ефективних власників у США, осерді ринкового лібералізму: якщо хтось купував фабрику і її свідомо "клав", знищував, викидаючи людей на вулиці і не переймаючись інтересами співгромадян, збиралися мешканці містечка, брали рушниці і в кращому разі вивалювали власника у пір'ї.

Що вони робили у разі спроб опору з боку цього пана – описувати не буду, щоб не лякати надто чутливих ринкових апологетів. А щоб власник навчився поважати робітника, на початку ХХ століття попрацювала організація під назвою "Індустріальні робітники світу".

За чинними мірками, організація суто терористична. Її члени у разі потреби вбивали штрейкбрехерів ("скебів"), так само вбивали бізнесменів, котрі вчиняли локаути. Так теж виховували ефективного власника. І зрештою виховали. В основному, звичайно, бо ідеалу на Землі ніде немає, ані в Росії, ані в Америці, ані в уряді Тимошенко.

Таким чином, у стратегічному плані те, чим здатен стати перегляд результатів приватизації щодо 3000 з гаком підприємств, може бути дуже гуманним засобом виховання масового ефективного власника в Україні. Не вивалювати його у пір'ї та смолі, не вішати на воротах власного будинку, як робили це у США в ХІХ столітті, а всього лише ретельно через суд придивитися до законності самого процесу зміни форм власності і до виконання інвесторами своїх зобов'язань.

І в цьому плані стратегічна правота, боюся, не на боці президента Ющенка, котрий у виступі перед бізнесменами 21 лютого зазначив: "Реприватизація – це "політика винятків"... Це буде стосуватися декількох десятків об'єктів. Не сотень, не тисяч, а десятків", - і додав, що процес приватизації 95-98% об'єктів пройшов відповідно до норм закону.

Чи не надто сміливим є останнє твердження, якщо існує чимало відновлених кримінальних справ? Остаточне слово тут зможуть сказати тільки проведені за участю Генпрокуратури та виконавчої влади аудити. А у разі потреби, - судові процеси, в результаті яких, ймовірно, ряд об'єктів, точне число яких наразі сказати в принципі неможливо, згідно із статтею 41 Конституції України будуть повернуті у держвласність. А далі можливі нова, законна приватизація, або державний чи муніципальний контроль.

Зрозуміло, що "Криворіжсталь" та інші стратегічні об'єкти у цьому плані є знаковими, і не випадково Віктор Ющенко веде мову саме про них. Тут президент правий як економіст: йдеться про дуже коштовні підприємства, повторний продаж яких за реальною ціною дасть можливість два роки не перейматися питаннями наповнення держбюджету, поки відбуватиметься реструктуризація і детінізація економіки.

Але в сенсі стратегічно-політичному президент, повторю ще раз, не правий. Для Хацапетівки якийсь заводик має значення не менше, ніж "Криворіжсталь" для України. Можливо, націоналізація цього заводика в суто економічному сенсі буде невигідною. Але злочинці повинні бути покарані, громадськість бути впевненою, що права в Україні мають не тільки капіталісти, а й наймані працівники, а нецивілізований бізнес одержати належний урок.

До речі: речники уряду не казали про 3000 підприємств, які начебто будуть піддані націоналізації. Йдеться лише про те, щоб розібратися з обставинами їхньої приватизації. Ймовірно, близько 500 справ піде до суду. Частина з них буде відхилена. Хтось, очевидно, доплатить за "прихватизовану" власність, хтось виконає інші досі невиконані ним умови. А хтось законно позбудеться власності.

І не треба, вслід за Анатолієм Гальчинським, зверхньо говорити про реприватизацію і контроль за нею: "На Заході відповідні функції реалізуються через механізми громадянського суспільства. Ми ж лише стартували в цьому напрямі. Є золоте правило, де ми не можемо бути винятком: за відсутності громадянського суспільства приватизація (або реприватизація) може бути лише чиновницькою".

Пане професоре, це добре, якщо ви у бутність керівником Національного інституту стратегічних досліджень доповідали Леоніду Кучмі, що в Україні наявна "відсутність громадянського суспільства"; ця деза стала одним із чинників перемоги "помаранчевої революції". Але невже і зараз можна вважати, що "ми лише стартуємо"?

Отож, резюме: нічого страшного у реприватизації, якщо вона буде підпорядкована становленню ефективного власника, не буде. І навіть якщо втече з України частина інвесторів, великої трагедії у цьому немає: піде геть авантюрний капітал, залишиться і міцніше укоріниться капітал раціональний, продуктивний.

Період штурму та натиску, каламутної бізнесової води в Україні має закінчитися, має настати час тривалих і розважливих виробничих процесів, коли прибутки будуть меншими, але чеснішими. Інший шлях – у безвість.


Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"