Чи потрібен владі громадянський контроль?

Те, що однією з найпомітніших вад попередньої влади була відсутність контролю за її діями з боку громадськості, давно вважається банальною істиною. Тому нова влада, якщо вона хоче істотно відрізнятися від старої, повинна щось робити у цьому напрямі.

Тобто забезпечувати дієві механізми та створювати суспільні інститути, через які об'єднання громадян могли б, по-перше, контролювати дії органів влади різних рівнів, по-друге, впливати на ці дії у випадку, коли вони їх вважають помилковими або такими, що суперечать інтересам громадян.

Найважливіше, мабуть, те, що громадська думка в Україні цілком адекватно усвідомлює необхідність таких механізмів контролю. Згадаймо, що у виступах учасників "помаранчевої революції" найчастіше звучала теза, що на Майдан їх вивело насамперед прагнення відстояти волевиявлення народу і ліквідувати систему, коли доля громадян та країни вирішується без їхнього відому. Тоді народу завдяки надзвичайній мобілізації зусиль і небаченій солідарності різних соціальних прошарків вдалося відстояти свій вибір.

Досить симптоматичним є те, що навіть після оголошення результатів повторного другого туру виборів і, здавалося б, зникнення необхідності в існуванні наметових містечок, керівникам коаліції "Сила народу" з великими труднощами вдалося "виселити" їхніх мешканців з Хрещатика. Ці найбільш радикальні учасники "помаранчевої революції" ніби боялися, що зникнення останнього намету означатиме зникнення символу впливу "вулиці" (тобто громадськості) на події в державі.

Тому й не дивно, що за першої ж нагоди наметове містечко відродилося вже в іншому районі Києва на Русанівці, вже як форма протесту проти неузгодженого з мешканцями цього житлового масиву будівництва багатоповерхового будинку.

Виходить, що наметові містечка стають єдиним, хоча й не узаконеним соціальним інститутом, який уособлює вплив громадськості на суспільні процеси. Зараз у суспільстві виникла гостра суперечність між свідомим прагненням громадян реально і дієво впливати на процеси в державі як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні, і практичною відсутністю легальних інституалізованих механізмів такого впливу. І нова влада поки що не робить видимих зусиль для того, щоб ці механізми з'явилися.

Хоча усвідомлення нею необхідності створення таких механізмів були зафіксовані документально у період виборчої кампанії. Мається на увазі указ президента України "Про створення системи народного контролю за діяльністю органів державної влади".

Якщо говорити більш точно, мова йде про проект указу, підписаний Віктором Ющенком у жовтні минулого року, в розпал виборчої кампанії, із взяттям зобов'язань підписати його після обрання на посаду президента. Цим документом передбачається створення Комітету народного контролю як центрального органу виконавчої влади України, який здійснював би контроль за реалізацією чинного законодавства з питань забезпечення прав громадян у їх відносинах з органами державної влади, а також створення обласних і районних відділень цього комітету. Окреме питання, чому цей указ і досі залишається передвиборчим документом.

Однак запитання залишаться навіть в разі його підписання вже чинним президентом. З тексту указу не відомо, яким чином формується комітет та його обласні і районні відділення. Якщо вони формуватимуться органами влади, як це було за часів СРСР, то це буде орган державного, а не народного контролю, тобто чиновники контролюватимуть самі себе.

То, виходить, що сама ідея інституалізації громадського контролю неможлива, оскільки цей контроль неминуче перетворюється на ще один бюрократичний інститут? Можливо, вихід полягає в тому, щоб не створювати ще один державний орган, а створити певний формат, в якому б діяли недержавні організації, і забезпечити, через які держава могла б надавати підтримку в їхній діяльності.

Таким "форматом" могли б стати територіальні громадянські комітети, які б формувалися за участі місцевих осередків громадських організацій та політичних партій. Можна було б, наприклад, внести в законодавство положення, згідно з яким найважливіші рішення місцевої влади мають обов'язково бути погоджені з територіальним громадським комітетом.

При цьому функції контролю державних органів влади для цих комітетів не обов'язково мають бути провідними. Вони могли б стати каталізатором громадської активності, що дозволило б нарешті осередкам політичних організацій вийти за рамки діяльності, спрямованої виключно на збирання голосів виборців на загальнонаціональних та місцевих виборів.

До того ж, конкретна спільна робота партій різної спрямованості могла б сприяти їх порозумінню між собою хоча б на "низовому" рівні. І, нарешті, довести власним громадянам, що вони все ж таки потрібні, бо як показують чисельні соціологічні дослідження, більшість наших співвітчизників так і не зрозуміли, чим займаються політичні партії, крім забезпечення депутатських мандатів своїм керівникам.

Окрема тема - контроль за діяльністю керівництва підприємств. У країнах Європейського Союзу вже кілька десятків років діють нормативні акти про соціальне партнерство, які регулюють участь робітників підприємства в управлінні ними і контролі за їхньою діяльністю (наприклад, це знаходить прояв в участі працівників підприємств у роботі наглядових рад підприємств, введення представників персоналу до складу дирекції).

Одним із різновидів програм соціального партнерства в українських умовах та засобом реалізації громадянської ініціативи може бути діяльність комітетів робітничого контролю, члени яких обирають працівниками підприємств. До їхніх функцій у першу чергу має належати контроль за фінансовою діяльністю керівництва підприємства, участь у прийнятті всіх найважливіших рішень, що стосуються розвитку підприємства.

Ці комітети повинні захищати інтереси трудового колективу як від посягань з боку адміністрації підприємств, так і від незаконних дій органів влади. Насамперед комітети робітничого контролю можуть бути створені на підприємствах державної та колективної форми власності.

Участь робітників в управлінні підприємствами може полягати також у введенні представників робітників у спостережну чи адміністративну раду компанії, створенні спеціальної ради представників трудящих і т. ін. У всіх випадках працівники повинні бути інформовані про всі рішення стратегічного характеру (закриття підприємства, скорочення чи розширення його діяльності тощо) і їхня думка повинна бути врахована. Як показує світовий досвід, на підприємствах, де працівники залучені до управління, зростає продуктивність праці, зменшується кількість та гострота конфліктів.

Потрібно подумати і про роль профспілок у суспільному житті, які, як і за радянських часів, поки що переважно залишаються слухняним виконавцем волі адміністрації підприємств та установ.

Звичайно, стосовно викладених тут пропозицій можна дискутувати, і далеко не всім вони видадуться прийнятними. Але не викликає сумніву те, що не можна залишати ситуацію такою, якою вона є зараз. Очевидно, що влада ніколи не зможе "ощасливити" народ без безпосередньої участі останнього у цьому процесі.

Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова