Втеча. Ганьба. Україна
Четверг, 13 января 2005, 11:18
9 січня сталася трагедія. Біля іракського міста Ес-Сувейра загинули вісім і були поранені ще шість українських миротворців з 72-го окремого механізованого батальйону, який входить до складу міжнародних миротворчих сил.
Група українських миротворців, згідно із повідомленнями ЗМІ, допомагала казахським саперам, які повинні були знешкодити боєприпаси, знайдені вранці того ж дня у районі Ес-Сувейри.
Боєприпаси, у тому числі 35 авіаційних бомб, були перевезені трьома вантажівками на спеціальне місце для знищення. Після розвантаження боєприпасів стався потужний вибух, і загинули українські та казахстанські військовики.
10 січня поки що чинний президент України Леонід Кучма доручив в. о. міністра оборони Олександру Кузьмуку й в.о. міністра закордонних справ Костянтину Грищенку вивести українських миротворців з Іраку вже в першій половині 2005 року.
Після цього генерал Кузьмук підкреслив, що ситуація в Іраку має стійку тенденцію до загострення, тому треба йти з Іраку. "Виведення українських військ може бути здійснено протягом березня-квітня – 72-й батальйон з району Ес-Сувейри, інших частин протягом двох-трьох місяців".
Нагадаємо, що українська миротворча місія в Іраку почалася 28 серпня 2003 року. Зараз в Іраку перебувають близько 1600 українських миротворців, які дислоковані у провінції Васіт за 120-140 км на південний схід від Багдада в зоні польського командування.
До речі, Україна має один із найбільших військових контингентів в Іраку, де напередодні загальних виборів до Установчих зборів, призначених на 30 січня, різко загострилася ситуація.
Відразу після трагедії, 11 січня, питання термінового виведення українських військовиків з Іраку розглянула Верховна Рада.
З ініціативи комуністів і деяких інших політичних сил, була ухвалена постанова, що рекомендує у зв'язку "із небезпечним загостренням військово-політичної обстановки в Республіці Ірак, наявністю жертв серед українських миротворців вважати подальше перебування в цій країні підрозділів Збройних Сил України недоцільним".
Відтак, президенту України запропоновано "негайно відкликати український миротворчий контингент з Республіки Ірак".
Не варто чіплятися до логіки депутатів (308 з яких проголосували за цю постанову) - спершу президент відкликає українських військовиків з Іраку, а наступного дня Верховна Рада рекомендує йому зробити те, що він уже зробив.
Зрештою, український парламент примудряється демонструвати останнім часом сув'язь злетів до вершин політичної мудрості разом із абсолютно безграмотними у правовому сенсі кон'юнктурними рішеннями.
Справа в іншому. У тому, що Леонід Кучма на самому фініші свого президентства, здається, зумів-таки вкотре тицьнути українців писком у багнюку, а комуністи облили тією субстанцією парламент.
Про що йдеться? Не будемо розбирати надзвичайно складну й неоднозначну ситуацію в самому Іраку і навколо нього. Зауважимо лише, що режим Саддама Хусейна, скинутий силою коаліції, був типово тоталітарним, націонал-соціалістичним у його східній модифікації.
А тому вживати щодо згаданої коаліції на чолі зі США і Великою Британію епітет "антиіракська" може або комуніст, або політичний невіглас, або людина безчесна (це все одно, що антигітлерівську коаліцію назвати "антинімецькою").
Радість самих іракців з приводу скинення Хусейна була непідробною. А от надалі в країні розгорнулася тяжка громадянська війна, головними діючими особами якої є радикальні ісламісти, з одного боку, і помірковані мусульманські сили, з іншого.
Ситуація ускладнюється наявністю двох основних конфесійних ісламських груп – шиїтів та сунітів, а на додачу – курдської національної меншини, яка давно мріє про державний суверенітет і, як мінімум, про широку автономію.
Перші в історії Іраку більш-менш демократичні вибори відбуваються за наявності міжнародних миротворчих сил (нерідко їх називають окупаційними, і це справедливо, адже денацифікація Німеччини теж проходила за умов іноземної окупації) і за спроб зірвати їх з боку міжнародних організацій радикальних ісламістів, котрі не дуже приховують свої претензії на світове панування.
Гроші ці радикали мають незчисленні - адже на рахунках арабських шейхів, значна частина котрих сповідує саме фундаменталістську версію ісламу, утричі більше доларів, ніж у прибутковій частині державного бюджету США.
Тому ситуація в Іраку ще та - гинуть сотні людей, переважно ті іракці, котрі не бажають жити за умов ісламсько-фашистського панування. Численні жертви є і серед військ коаліції, серед українців досі бойові втрати були майже відсутні, військовики гинули від різних трагічних випадків.
І ось перші значні жертви, як стверджують деякі експерти, від вибуху радіокерованої міни, тобто від терористичного акту.
Наслідок – негайна реакція президента і парламенту – ми йдемо з Іраку, і якомога швидше!
Можливо, комусь не сподобається така оцінка цієї реакції, але політична (в тому числі й військово-політична) історія ХХ століття вчить - така реакція є просто згубною для зовнішньополітичного іміджу України, для стану боєготовності Збройних Сил України, а також для подальших процесів усталення української нації.
Про що саме йдеться?
Українські війська з Іраку, очевидно, таки слід виводити. І рішення Віктора Ющенка про таке виведення, прийняте ним ще під час виборчої кампанії, було не популістським, а тверезо-прагматичним.
Але справа не в загостренні ситуації в країні, чим аргументує Верховна Рада виведення військ (миротворчі підрозділи якраз і потрібні, до речі, щоб таке загострення не переросло у масштабну різанину цивільного населення), а у тому, що місія українських військовиків втратила доцільність й обгрунтованість.
А на додачу – чи є вірною політика трансформації Іраку, яку проводять Сполучені Штати? Численні аналітики вважають, що ні, що слід було зовсім інакше розставити акценти і діяти по-іншому.
Однак виведення військ не може перетворюватися на втечу. Ба більше: воно не може прямо корелювати з втратами військ, головна спонука тут – політична. Бо без людських втрат, як це не цинічно звучить, не буває жодної військової операції.
Інша річ, що ці втрати треба мінімізувати. Між тим військові та політичні керівники, котрі вважають будь-які втрати неприпустимими, наражають армію та свою країну на ще більші небезпеки.
Приклади? Французькі лідери та генерали у другій половині 1930-х років вважали, що за будь-яку ціну необхідно уникати воєнних жертв і руйнацій. Наслідком стала Мюнхенська угода, потім "дивна війна" на Західному фронті, а потім – окупація Парижу нацистами.
Франція дуже не хотіла, щоб гинули її сини, в результаті французів загинуло, мабуть, разів у десять більше, аніж у випадку готовності країни та її армії вже 1938 року військовою силою зруйнувати режим Адольфа Гітлера. Є й не менш красномовні приклади з вітчизняної історії, та про них згодом.
Ще одна цинічна думка: війська повинні воювати, бо інакше у них ніколи не з'явиться безцінний бойовий досвід. Хай це будуть дії у рамках миротворчих операцій чи антитерористичних акцій – не матиме українське військо хороших командирів, поки ті командири не почують вибухи мін і свист куль.
Тим часом при обговоренні постанови депутат-соціаліст Баранівський договорився до того, що, мовляв, хай наші військовики в Іраку до моменту виведення сидять у казармах, не виходять із них і бережуть свої дорогоцінні життя.
Ідейні попередники теперішніх соціалістів уже наламали дров у 1917-18 роках, коли так берегли життя українських вояків, що повністю деморалізували мільйонне військо і поклали Україну під більшовицьку окупацію (розстріли, ГУЛАГ, кілька голодоморів – ось ціна цього "гуманізму").
Тепер же пропонують перетворити Збройні Сили України на якийсь "інститут благородних дівиць", котрі втрачають притомність при самому вигляді крові і перелякано забиваються у всі шпарини, аби тільки їх не зачепив страшний ісламський терорист.
Чи потрібна перелякана армія Україні? Однозначно - ні. Армія повинна вміти воювати, і, якщо треба, чесно вмирати за Вітчизну. В іншому разі краще її одразу розпустити, і тим зекономити значні бюджетні гроші.
Чи, може, українське військо потрібне тільки для парадів?
В обговоренні також прозвучала пропозиція негайно виводити війська, незважаючи на техніку. Це вже зветься драп...
Щодо міжнародного іміджу. Політичне рішення про виведення військ має бути узгоджене із партнерами України, все повинно здійснюватися так, щоб не постраждала загальна миротворча місія.
Звісно, якщо Україна хоче мати в числі своїх недругів Польщу, США, Італію, Велику Британію та низку інших держав, слід діяти саме так, як Леонід Кучма та Верховна Рада, - чхаючи на свої міжнародні зобов'язання.
Власне, цілком можливо, що метою дій Кучми та комуністів якраз і було погіршення міжнародного іміджу та репутації української держави, який істотно зріс після "помаранчевої революції". Але як могли депутати з демократичного табору купитися на цю провокацію?
Ще одна мета акції Кучми-Симоненка – це максимально принизити всю українську націю, накинути їй ідею необхідності капітуляції перед будь-якою серйозною небезпекою.
Причому зроблено це за допомогою шаленої демагогії. Адже при ухваленні постанови Верховної Ради і при оголошенні доручення Кучми ніхто й не подумав назвати кількість військовослужбовців, яка гине щороку в самій Україні, де не ведеться жодних бойових дій, у тому числі в дорожньо-транспортних пригодах, від необережного поводження зі зброєю, внаслідок самогубств і, зрештою, на навчаннях.
Ця цифра, на жаль, мабуть, корелює з числом загиблих в Іраку українців. А яка ціна українського вугілля? Ось де повинні бити на сполох комуністи й Кучма – воно є найкривавішим у Європі, і одним із найкривавіших у світі.
Ніхто не стверджує, що слід звертати увагу на одні смерті й ігнорувати інші. Навпаки, - таким ігноруванням займаються якраз прихильники втечі українських військ із Іраку!
І ще одна "дрібничка", яку, схоже, не помічають. Повноваження Леоніда Кучми наразі є вельми обмеженими, якщо зважати на писані і неписані норми європейського права. Адже президент, котрий відходить з посади, зазвичай не робить "різких рухів" ані у кадровій, ані у внутрішній, ані у зовнішній політиці.
Тому цілком зрозумілим видається думка представника Держдепартаменту США Адама Ерелі, що рішення про виведення українського миротворчого контингенту з Іраку має приймати новий президент України і новий уряд, а не Леонід Кучма.
І тут йдеться зовсім не про тиск на Україну і не про "імперіалістичне зазіхання" на українські інтереси, а про елементарні норми політичної діяльності, які вкотре вже за останні десять років порушені керівництвом держави.
Дуже сумно, що ніхто із вітчизняних політиків не зауважив цього, давши тим самим можливість певній публіці безкарно гратися з національними інтересами України.
Отож, Віктор Ющенко одержав у подарунок від Данилича і Ко ще один комплекс складних проблем, зав'язаний і на внутрішню, і на зовнішню політику. І на незнання уроків історії українськими депутатами.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Група українських миротворців, згідно із повідомленнями ЗМІ, допомагала казахським саперам, які повинні були знешкодити боєприпаси, знайдені вранці того ж дня у районі Ес-Сувейри.
Боєприпаси, у тому числі 35 авіаційних бомб, були перевезені трьома вантажівками на спеціальне місце для знищення. Після розвантаження боєприпасів стався потужний вибух, і загинули українські та казахстанські військовики.
10 січня поки що чинний президент України Леонід Кучма доручив в. о. міністра оборони Олександру Кузьмуку й в.о. міністра закордонних справ Костянтину Грищенку вивести українських миротворців з Іраку вже в першій половині 2005 року.
Після цього генерал Кузьмук підкреслив, що ситуація в Іраку має стійку тенденцію до загострення, тому треба йти з Іраку. "Виведення українських військ може бути здійснено протягом березня-квітня – 72-й батальйон з району Ес-Сувейри, інших частин протягом двох-трьох місяців".
Нагадаємо, що українська миротворча місія в Іраку почалася 28 серпня 2003 року. Зараз в Іраку перебувають близько 1600 українських миротворців, які дислоковані у провінції Васіт за 120-140 км на південний схід від Багдада в зоні польського командування.
До речі, Україна має один із найбільших військових контингентів в Іраку, де напередодні загальних виборів до Установчих зборів, призначених на 30 січня, різко загострилася ситуація.
Відразу після трагедії, 11 січня, питання термінового виведення українських військовиків з Іраку розглянула Верховна Рада.
З ініціативи комуністів і деяких інших політичних сил, була ухвалена постанова, що рекомендує у зв'язку "із небезпечним загостренням військово-політичної обстановки в Республіці Ірак, наявністю жертв серед українських миротворців вважати подальше перебування в цій країні підрозділів Збройних Сил України недоцільним".
Відтак, президенту України запропоновано "негайно відкликати український миротворчий контингент з Республіки Ірак".
Не варто чіплятися до логіки депутатів (308 з яких проголосували за цю постанову) - спершу президент відкликає українських військовиків з Іраку, а наступного дня Верховна Рада рекомендує йому зробити те, що він уже зробив.
Зрештою, український парламент примудряється демонструвати останнім часом сув'язь злетів до вершин політичної мудрості разом із абсолютно безграмотними у правовому сенсі кон'юнктурними рішеннями.
Справа в іншому. У тому, що Леонід Кучма на самому фініші свого президентства, здається, зумів-таки вкотре тицьнути українців писком у багнюку, а комуністи облили тією субстанцією парламент.
Про що йдеться? Не будемо розбирати надзвичайно складну й неоднозначну ситуацію в самому Іраку і навколо нього. Зауважимо лише, що режим Саддама Хусейна, скинутий силою коаліції, був типово тоталітарним, націонал-соціалістичним у його східній модифікації.
А тому вживати щодо згаданої коаліції на чолі зі США і Великою Британію епітет "антиіракська" може або комуніст, або політичний невіглас, або людина безчесна (це все одно, що антигітлерівську коаліцію назвати "антинімецькою").
Радість самих іракців з приводу скинення Хусейна була непідробною. А от надалі в країні розгорнулася тяжка громадянська війна, головними діючими особами якої є радикальні ісламісти, з одного боку, і помірковані мусульманські сили, з іншого.
Ситуація ускладнюється наявністю двох основних конфесійних ісламських груп – шиїтів та сунітів, а на додачу – курдської національної меншини, яка давно мріє про державний суверенітет і, як мінімум, про широку автономію.
Перші в історії Іраку більш-менш демократичні вибори відбуваються за наявності міжнародних миротворчих сил (нерідко їх називають окупаційними, і це справедливо, адже денацифікація Німеччини теж проходила за умов іноземної окупації) і за спроб зірвати їх з боку міжнародних організацій радикальних ісламістів, котрі не дуже приховують свої претензії на світове панування.
Гроші ці радикали мають незчисленні - адже на рахунках арабських шейхів, значна частина котрих сповідує саме фундаменталістську версію ісламу, утричі більше доларів, ніж у прибутковій частині державного бюджету США.
Тому ситуація в Іраку ще та - гинуть сотні людей, переважно ті іракці, котрі не бажають жити за умов ісламсько-фашистського панування. Численні жертви є і серед військ коаліції, серед українців досі бойові втрати були майже відсутні, військовики гинули від різних трагічних випадків.
І ось перші значні жертви, як стверджують деякі експерти, від вибуху радіокерованої міни, тобто від терористичного акту.
Наслідок – негайна реакція президента і парламенту – ми йдемо з Іраку, і якомога швидше!
Можливо, комусь не сподобається така оцінка цієї реакції, але політична (в тому числі й військово-політична) історія ХХ століття вчить - така реакція є просто згубною для зовнішньополітичного іміджу України, для стану боєготовності Збройних Сил України, а також для подальших процесів усталення української нації.
Про що саме йдеться?
Українські війська з Іраку, очевидно, таки слід виводити. І рішення Віктора Ющенка про таке виведення, прийняте ним ще під час виборчої кампанії, було не популістським, а тверезо-прагматичним.
Але справа не в загостренні ситуації в країні, чим аргументує Верховна Рада виведення військ (миротворчі підрозділи якраз і потрібні, до речі, щоб таке загострення не переросло у масштабну різанину цивільного населення), а у тому, що місія українських військовиків втратила доцільність й обгрунтованість.
А на додачу – чи є вірною політика трансформації Іраку, яку проводять Сполучені Штати? Численні аналітики вважають, що ні, що слід було зовсім інакше розставити акценти і діяти по-іншому.
Однак виведення військ не може перетворюватися на втечу. Ба більше: воно не може прямо корелювати з втратами військ, головна спонука тут – політична. Бо без людських втрат, як це не цинічно звучить, не буває жодної військової операції.
Інша річ, що ці втрати треба мінімізувати. Між тим військові та політичні керівники, котрі вважають будь-які втрати неприпустимими, наражають армію та свою країну на ще більші небезпеки.
Приклади? Французькі лідери та генерали у другій половині 1930-х років вважали, що за будь-яку ціну необхідно уникати воєнних жертв і руйнацій. Наслідком стала Мюнхенська угода, потім "дивна війна" на Західному фронті, а потім – окупація Парижу нацистами.
Франція дуже не хотіла, щоб гинули її сини, в результаті французів загинуло, мабуть, разів у десять більше, аніж у випадку готовності країни та її армії вже 1938 року військовою силою зруйнувати режим Адольфа Гітлера. Є й не менш красномовні приклади з вітчизняної історії, та про них згодом.
Ще одна цинічна думка: війська повинні воювати, бо інакше у них ніколи не з'явиться безцінний бойовий досвід. Хай це будуть дії у рамках миротворчих операцій чи антитерористичних акцій – не матиме українське військо хороших командирів, поки ті командири не почують вибухи мін і свист куль.
Тим часом при обговоренні постанови депутат-соціаліст Баранівський договорився до того, що, мовляв, хай наші військовики в Іраку до моменту виведення сидять у казармах, не виходять із них і бережуть свої дорогоцінні життя.
Ідейні попередники теперішніх соціалістів уже наламали дров у 1917-18 роках, коли так берегли життя українських вояків, що повністю деморалізували мільйонне військо і поклали Україну під більшовицьку окупацію (розстріли, ГУЛАГ, кілька голодоморів – ось ціна цього "гуманізму").
Тепер же пропонують перетворити Збройні Сили України на якийсь "інститут благородних дівиць", котрі втрачають притомність при самому вигляді крові і перелякано забиваються у всі шпарини, аби тільки їх не зачепив страшний ісламський терорист.
Чи потрібна перелякана армія Україні? Однозначно - ні. Армія повинна вміти воювати, і, якщо треба, чесно вмирати за Вітчизну. В іншому разі краще її одразу розпустити, і тим зекономити значні бюджетні гроші.
Чи, може, українське військо потрібне тільки для парадів?
В обговоренні також прозвучала пропозиція негайно виводити війська, незважаючи на техніку. Це вже зветься драп...
Щодо міжнародного іміджу. Політичне рішення про виведення військ має бути узгоджене із партнерами України, все повинно здійснюватися так, щоб не постраждала загальна миротворча місія.
Звісно, якщо Україна хоче мати в числі своїх недругів Польщу, США, Італію, Велику Британію та низку інших держав, слід діяти саме так, як Леонід Кучма та Верховна Рада, - чхаючи на свої міжнародні зобов'язання.
Власне, цілком можливо, що метою дій Кучми та комуністів якраз і було погіршення міжнародного іміджу та репутації української держави, який істотно зріс після "помаранчевої революції". Але як могли депутати з демократичного табору купитися на цю провокацію?
Ще одна мета акції Кучми-Симоненка – це максимально принизити всю українську націю, накинути їй ідею необхідності капітуляції перед будь-якою серйозною небезпекою.
Причому зроблено це за допомогою шаленої демагогії. Адже при ухваленні постанови Верховної Ради і при оголошенні доручення Кучми ніхто й не подумав назвати кількість військовослужбовців, яка гине щороку в самій Україні, де не ведеться жодних бойових дій, у тому числі в дорожньо-транспортних пригодах, від необережного поводження зі зброєю, внаслідок самогубств і, зрештою, на навчаннях.
Ця цифра, на жаль, мабуть, корелює з числом загиблих в Іраку українців. А яка ціна українського вугілля? Ось де повинні бити на сполох комуністи й Кучма – воно є найкривавішим у Європі, і одним із найкривавіших у світі.
Ніхто не стверджує, що слід звертати увагу на одні смерті й ігнорувати інші. Навпаки, - таким ігноруванням займаються якраз прихильники втечі українських військ із Іраку!
І ще одна "дрібничка", яку, схоже, не помічають. Повноваження Леоніда Кучми наразі є вельми обмеженими, якщо зважати на писані і неписані норми європейського права. Адже президент, котрий відходить з посади, зазвичай не робить "різких рухів" ані у кадровій, ані у внутрішній, ані у зовнішній політиці.
Тому цілком зрозумілим видається думка представника Держдепартаменту США Адама Ерелі, що рішення про виведення українського миротворчого контингенту з Іраку має приймати новий президент України і новий уряд, а не Леонід Кучма.
І тут йдеться зовсім не про тиск на Україну і не про "імперіалістичне зазіхання" на українські інтереси, а про елементарні норми політичної діяльності, які вкотре вже за останні десять років порушені керівництвом держави.
Дуже сумно, що ніхто із вітчизняних політиків не зауважив цього, давши тим самим можливість певній публіці безкарно гратися з національними інтересами України.
Отож, Віктор Ющенко одержав у подарунок від Данилича і Ко ще один комплекс складних проблем, зав'язаний і на внутрішню, і на зовнішню політику. І на незнання уроків історії українськими депутатами.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
