Врятувати "прокляту" Україну
Среда, 15 декабря 2004, 19:50
Виступ юрія Андруховича на слуханнях в Європарламенті в Страсбурзі.
Шановні пані й панове,
я наважуюся запропонувати Вашій увазі передусім достатньо особисту візію. Герой одного з моїх романів, Станіслав Перфецький, виступаючи якось перед не менш гідною авдиторією, казав приблизно так: "Моє завдання не з легких, і я доволі небезпідставно побоююся, що мені так і не вдасться з ним як слід упоратися. І річ не в тім, що я не маю чого сказати.
Усе якраз навпаки – я маю сказати так багато, що нам не вистачило б не тільки решти часу, відведеного для цих слухань, але й, смію запевнити вас, решти днів і ночей, відведених Провидінням людському родові". І все ж, слідом за моїм героєм, я спробую тут дещо принаймні означити.
Драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей. Це не виступ українськомовних українців проти російськомовних; тим більше не протистояння "проєвропейського" Заходу нашої країни і "проросійського" Сходу; тим більше не порахунки одних фінансових груп/кланів з іншими. Заради справедливості мушу зазначити: всі ці конфлікти частково присутні, їх, що називається, "грають", але не вони визначають сутнісний зміст того, що відбувається.
Бо відбувається передусім універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке – у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині – хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарно-неототалітарну форму правління, так успішно-цинічно втілену в життя всіма спадкоємними щодо радянського комуністичного режимами на всій пострадянській території (за винятком країн Балтії).
Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Тобто – якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врятувати "прокляту країну"? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?
Усе інше – те, що на поверхні, але менш суттєве – це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях усередині українського суспільства, "рука Москви", російський геополітичний проект "Янукович", суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: "Або розкол, або громадянська війна". Попри елеґантність формулювання я вірю в те, що ми не дамо авторам цього проекту ані першого, ані другого задоволення.
Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи – брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборної кампанії – це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам’яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних "малих українців", які, подібно до "малих угорців" 1956-го, "малих чехів" 1968-го чи "малих поляків" 1980-го, піднялися на захист власної гідності.
Року 2004 в Україні сталося чудо: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз’єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. "Малі" українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня – і не тільки їхня – влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.
Помаранчева поетика є вельми активним арґументом проти тієї "зони сірості", в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони "конструювали" її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб.
У своїх естетичних звіряннях пан Кучма недаремно зізнається, що не любить помаранчевого кольору, бо він мовляв "неукраїнський". Мабуть, насправді "неукраїнським" виявився пан Кучма.
Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад. Кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16 днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.
Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: "Великі речі діються на Сході. Україна підвелася з колін. У ці останні, холодні й засніжені дні листопада серце Європи б’ється саме там, у Києві, на площі – до слова – Незалежності.
Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході розуміють як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди". Анджей Стасюк назвав свій есей "Європо, ти стала більшою".
Європа стала більшою на суму українських реґіонів, де переміг Віктор Ющенко. Після 26 грудня – я дуже в це вірю -- вона стане більшою на всю Україну.
Ті українці, що голосують за Ющенка, голосують насправді за свободу, правову державу і толерантність, нітрохи не задумуючись над тим, чи ці вартості європейські – їм достатньо того, що це їхні вартості і заради них вони готові не тільки днями й ночами стояти на грудневому холоді чи йти з квітами в руках на озброєний до смерті спецназ.
Саме в цих людях я бачу те, що можна б окреслити як європейське майбутнє України. І це майбутнє вже почалося.
Але раз пролунало це відповідальне слово – "майбутнє", то чого ми в такому разі сподіваємося вже зараз? Простіше кажучи: чого "ми" сподіваємося від "вас"? Передусім, шановні пані й панове, -- виразного спростування того, що нам ціле десятиліття втовкмачувала пропаґандистська машина пана Кучми: що в Європі нас ніхто не чекає.
Того, на чому пан Янукович збудував усю свою кампанію: що в Європі нас не люблять і зневажають, що ми чужі Європі. Шановні пані й панове, я переконаний, що Кучма і Янукович казали нам неправду. Я -- всього лише письменник – маю свої дивацькі бажання.
Я хотів би виразно почути з Європи, що Кучма, Янукович та їхні технологи не мають рації, що Європа чекає нас, що вона не може без нас, що Європа без України не відбудеться у всій своїй повноті.
Мої фантазії, шановні європейські парламентарі, не знають меж. Я маю тисячу проектів для культурної співпраці і тисячу друзів по всій Європі, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальність. Ми зробимо – сподіваюся, з вашою допомогою –безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той "санітарний кордон", котрий нині ділить одну Європу від іншої.
"Моя Європа" -- так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книга. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.
Шановні пані й панове,
я наважуюся запропонувати Вашій увазі передусім достатньо особисту візію. Герой одного з моїх романів, Станіслав Перфецький, виступаючи якось перед не менш гідною авдиторією, казав приблизно так: "Моє завдання не з легких, і я доволі небезпідставно побоююся, що мені так і не вдасться з ним як слід упоратися. І річ не в тім, що я не маю чого сказати.
Усе якраз навпаки – я маю сказати так багато, що нам не вистачило б не тільки решти часу, відведеного для цих слухань, але й, смію запевнити вас, решти днів і ночей, відведених Провидінням людському родові". І все ж, слідом за моїм героєм, я спробую тут дещо принаймні означити.
Драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей. Це не виступ українськомовних українців проти російськомовних; тим більше не протистояння "проєвропейського" Заходу нашої країни і "проросійського" Сходу; тим більше не порахунки одних фінансових груп/кланів з іншими. Заради справедливості мушу зазначити: всі ці конфлікти частково присутні, їх, що називається, "грають", але не вони визначають сутнісний зміст того, що відбувається.
Бо відбувається передусім універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке – у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині – хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарно-неототалітарну форму правління, так успішно-цинічно втілену в життя всіма спадкоємними щодо радянського комуністичного режимами на всій пострадянській території (за винятком країн Балтії).
Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Тобто – якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врятувати "прокляту країну"? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?
Усе інше – те, що на поверхні, але менш суттєве – це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях усередині українського суспільства, "рука Москви", російський геополітичний проект "Янукович", суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: "Або розкол, або громадянська війна". Попри елеґантність формулювання я вірю в те, що ми не дамо авторам цього проекту ані першого, ані другого задоволення.
Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи – брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборної кампанії – це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам’яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних "малих українців", які, подібно до "малих угорців" 1956-го, "малих чехів" 1968-го чи "малих поляків" 1980-го, піднялися на захист власної гідності.
Року 2004 в Україні сталося чудо: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз’єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. "Малі" українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня – і не тільки їхня – влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.
Помаранчева поетика є вельми активним арґументом проти тієї "зони сірості", в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони "конструювали" її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб.
У своїх естетичних звіряннях пан Кучма недаремно зізнається, що не любить помаранчевого кольору, бо він мовляв "неукраїнський". Мабуть, насправді "неукраїнським" виявився пан Кучма.
Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад. Кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16 днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.
Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: "Великі речі діються на Сході. Україна підвелася з колін. У ці останні, холодні й засніжені дні листопада серце Європи б’ється саме там, у Києві, на площі – до слова – Незалежності.
Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході розуміють як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди". Анджей Стасюк назвав свій есей "Європо, ти стала більшою".
Європа стала більшою на суму українських реґіонів, де переміг Віктор Ющенко. Після 26 грудня – я дуже в це вірю -- вона стане більшою на всю Україну.
Ті українці, що голосують за Ющенка, голосують насправді за свободу, правову державу і толерантність, нітрохи не задумуючись над тим, чи ці вартості європейські – їм достатньо того, що це їхні вартості і заради них вони готові не тільки днями й ночами стояти на грудневому холоді чи йти з квітами в руках на озброєний до смерті спецназ.
Саме в цих людях я бачу те, що можна б окреслити як європейське майбутнє України. І це майбутнє вже почалося.
Але раз пролунало це відповідальне слово – "майбутнє", то чого ми в такому разі сподіваємося вже зараз? Простіше кажучи: чого "ми" сподіваємося від "вас"? Передусім, шановні пані й панове, -- виразного спростування того, що нам ціле десятиліття втовкмачувала пропаґандистська машина пана Кучми: що в Європі нас ніхто не чекає.
Того, на чому пан Янукович збудував усю свою кампанію: що в Європі нас не люблять і зневажають, що ми чужі Європі. Шановні пані й панове, я переконаний, що Кучма і Янукович казали нам неправду. Я -- всього лише письменник – маю свої дивацькі бажання.
Я хотів би виразно почути з Європи, що Кучма, Янукович та їхні технологи не мають рації, що Європа чекає нас, що вона не може без нас, що Європа без України не відбудеться у всій своїй повноті.
Мої фантазії, шановні європейські парламентарі, не знають меж. Я маю тисячу проектів для культурної співпраці і тисячу друзів по всій Європі, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальність. Ми зробимо – сподіваюся, з вашою допомогою –безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той "санітарний кордон", котрий нині ділить одну Європу від іншої.
"Моя Європа" -- так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книга. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.
