Профессиональное шулерство, или почему повредило бы голосование Княжицкого за Ющенко
Вторник, 9 ноября 2004, 18:04
Коли у статті "Не за Януковича, але проти Ющенка" фаховий малорос вибудовував словесні конструкції (які йому самому, очевидно, видавалися дуже переконливими і дуже модерними), було відверто смішно.
Найперше тому, що людина, яка вважає "щирих" українців у кращому разі інтелігентами в першому поколінні, а себе, "людину російської культури", добре обізнаною і з історією, і з політикою, і з економікою, реально не знає ґрунтовно нічого із того, про що говорить.
При цьому її власні погляди на Україну, на українську націю, на Захід і на саму Росію є рімейком дуже своєрідного відгалуження російської культури сторічної давнини, а саме – чорносотенства.
Бо ж демократична російська культура геніальність Шевченка визнала ще за його життя, одразу після Шевченкової смерті видрукувала за кордоном книгу його і Пушкінських позацензурних творів, тим самим поставивши обох на рівний щабель, і в особі Російської Імператорської Академії наук визнала самостійність української мови й українського народу.
Коли інший автор, котрий також декларував себе малоросом, у статті "Не за Ющенка, але проти Януковича" повторив низку нісенітниць совєтської доби, вважаючи їх чимось демократичним і вселюдським, було сумно.
Наприклад, коли йшлося про блок НАТО – до котрого, мовляв, Україну не можна пускати чи про "розгул націоналізму". Невже автор того допису ніколи не звертав увагу на чергу "православних країн", які прагнуть до НАТО (останньою про намір стати до неї заявила Сербія) на критерії розвитку демократії, дотримання яких вимагається при вступі до Альянсу.
Зрештою, на те, що НАТО ніколи й ні проти кого не вчиняв агресії - якщо дії проти націонал-соціалістичного режиму Мілошевича вважати агресією, то треба, вслід за Сталіним і Молотовим, назвати агресією й оголошення Францією та Британією у вересні 1939 року війни націонал-соціалістичному режиму Гітлера.
А негативне ставлення до націоналізму? Автор згаданої статті міг би звернутися до The Concise Oxford Dictionary of Politics, де прочитав би, що націоналізм є політичною програмою дій, вибудованою на почутті патріотизму. І все!
Ясна річ, що одна програма може бути антигуманною, інша – гуманістичною; нагадаю, що і шведський соціалізм, і нацистський, і совєтський – це різновиди тієї самої політичної ідеології...
До речі, обидва дописувачі абсолютно неправомірно ототожнюють себе з малоросами. Малоросійство ґрунтується насамперед на власне українській культурі, бодай фольклорно-етнографічній її складовій, а от політично воно справді тісно прив'язане до великоросійської колісниці.
А от після виступу Миколи Княжицького "Вибори без вибору" захотілося вимити руки. З добрячою порцією мила. І я поясню, чому.
Після констатації своїх бажань, квінтесенцією яких є теза "я хочу жити у нормальній європейській країні", Микола Княжицький заявляє: "Нами і далі продовжує правити номенклатура".
А от це вже або незнання фактів (у що я не вірю), або відверте лукавство, покликане за допомогою підтасовки а-ля-Піховшек кращих часів ствердити головну тезу статті: Ющенко=Януковичу.
Справді: візьмемо двох найгрошовитіших людей України – Віктора Пінчука й Рената Ахметова, котрі стоять за лаштунками потужних політичних сил, - і запитаємо себе: чи належали вони до партгоспноменклатури, бодай до нижніх її прошарків, як Віктор Ющенко? Ні.
А Суркіс, Тарута, Ярославський, Медведчук – кого з них можна вважати представниками номенклатури? Та і Янукович за мірками класичної праці Михайла Восленського не був номенклатурником совєтської доби.
І справа зовсім не в "інкорпорації молодих успішних бізнесменів", як пише Княжицький, а зовсім в інших процесах, описаних українськими й західними дослідниками – у народженні нового правлячого класу, кланової олігархії.
А те, що, мовляв, до смерті людина буде мати на собі тавро представника класу, членом якої їй довелося бути двадцять років тому – так це не наука, а щось на взірець сталінського анкетного підходу: "що ви робили до 1917 року?", "яким є соціальне походження вашої тітоньки?" та "чи перебували родичі на окупованій території?"
Іншими словами, клас номенклатури вмер, бо вмерла основа його існування – корпоративна власність на засоби виробництва і місія розпорядження масовою робочою силою. Інша річ, що певні свої традиції - не кращі, бо совєтська номенклатура все ж прагнула бодай позірно тримати реноме "першої держави соціалізму"- номенклатура залишила у спадок олігархічним кланам.
Але лукавство Княжицького не обмежується сказаним вище. Ось чому, виявляється, його не влаштовує Віктор Ющенко: "Мене не влаштовує його комсомольсько-олігархічне оточення, яке до націонал-демократії не має жодного відношення". А чому Ющенку треба бути націонал-демократом? І хто сказав, що ця ідеологія є єдино правильною?
І чому Олександр Зінченко, котрий свого часу у перебудовній Москві справді був ідеологом ВЛКСМ, мусить носити спогад про це як тавро на лобі? До речі: у ті ж роки ідеологом КПСС був Олександр Яковлєв, у Польщі тамтешнім "комсомолістом"-ідеологом був Александр Кваснєвський, а у Литві – страшно подумати! – керівником компартії – Альгірдас Бразаускас. І що?
Тепер вдумайтесь у логіку Княжицького: "Я ніколи не поділяв поглядів есдеків, але від цього зрада Зінченком есдеків не стає благородним вчинком, бо будь-яка зрада не буває випадковою, а є частиною системної поведінки людини". Нічого не нагадує?
Та це ж дослівні інвективи московських ґебістів і їхньої "демократичної" журналістської обслуги на адресу Віктора Суворова (Різуна) й Олега Гордієвського, котрі, мовляв, зрадили Вітчизну, не захотівши і далі працювати на комунізм, і тому є мерзотниками. Пробі, чи сам Микола Княжицький писав свою статтю?
А, крім того, чи зраджував Зінченко соціал-демократичні ідеї як такі? Адже програма СДПУ(О) містить чимало непоганих речей, які партійне керівництво не збирається реалізовувати. То хто зрадив партію – той, хто нею керує всупереч програмі, чи той, хто йде в ім'я реалізації ідей партійної програми?
Що ж стосується тези Княжицького, що саме за рік після відходу Зінченка з "Інтеру" той став більш українським, то що ж тоді є це саме "українське"? Невже темники?
Але досить розбиратися із Олександром Зінченком, котрого я не ідеалізую, але й не демонізую а-ля Княжицький (до речі: а чому останній не звертає увагу на "комсомольсько-олігархічне оточення" Януковича, на того ж Сергія Тигіпка?).
Поговоримо про різницю між олігархами. Отже, Суркіс та Порошенко.
Головна різниця між ними полягає не в моральних засадах, а у сферах, у яких робляться їхні гроші. Суркіс робить гроші майже виключно "із повітря", точніше, із близькості до влади, та з "труби", до якої додалися одержані "в управління" обленерго. Іншими словами, йдеться про "короткі" гроші, які треба хапати по швидше, поки є добрі стосунки із владою.
Приклад руйнівної дії "коротких" грошей – сьогоднішнє київське "Динамо", де в основному складі грають один-два українці, а все інше – легіонери. Адже возитися з дітьми, готувати їх на класних футболістів – надто довго.
Тепер про Порошенка. Він працює переважно із "довгими" грошима, бо його власність – це промислові об'єкти. І для того, щоб випущені підприємствами Порошенка цукерки й автобуси розходилися, власникові конче потрібна наявність в Україні масового платоспроможного покупця, тоді як Суркісові – лишень стабільність влади за будь-яку ціну. Тим часом стабільність буває і на цвинтарі...
Лукавство Княжицького щодо "жорстокості", з якою депутати "лупцювали молодих хлопців-міліціонерів 23-го жовтня перед Центральною виборчою комісією", коментувати не буду. Хто дивився не "1+1", а бодай "Еру", той знає, в чому там справа.
Але найбільше почуття огиди викликають два твердження Миколи Княжицького. Отже: "Говорячи про Януковича, Ющенко стверджує, що "зеки не будуть правити країною"... Невже будь-яка людина, яка виросла у сирітських умовах, помилилася в юності, повинна мати перекреслене життя? Де гарантії того, що сьогодні паплюжачи Януковича не за його сьогоднішню позицію, а за гріхи юності, президент Ющенко не буде так само ставитися до кожного з нас? Етика якої релігії дозволяє судити і забороняє прощати?"
Микола Княжицький не може не знати, що саме "сьогоднішня позиція" прем'єра Януковича спричинила за два роки його врядування різке просування України в міжнародних рейтингах корупції; ще два роки таких темпів – й наша держава наздожене Гаїті, наразі найбільш корумповану країну світу.
А висока корупція – це і є синонім тотальних злочинних дій владної вертикалі, очолюваної самі знаєте ким. Микола Княжицький не може не знати, що Христос учив: "За плодами їхніми пізнаєте їх", а "плоди" влади Януковича вже сьогодні надзвичайно гіркі (що там лишилося на рахунках уряду, скільки десятків мільярдів витрачені на фактичний підкуп виборців?).
Нарешті, Микола Княжицький не може не знати, що глава Української держави – це не "будь-яка людина". Це, крім усього іншого, ще й Верховний головнокомандувач і гарант Конституції, а тому будь-де до претендентів на вищі посади у державі вимоги зовсім інші, ніж до пересічної людини.
Ви не станете сержантом міліції, якщо маєте бодай одну (навіть "погашену") судимість. Ви не станете офіцером МВС, якщо маєте серед членів сім'ї і близьких родичів бодай одну людину, засуджену за кримінал. І це зрозуміло. Це питання нашої безпеки – не дати шансу криміналу "тримати на гачку" офіцера МВС. Коли ж ідеться про людину, котра призначає міністра внутрішніх справ і контролює всі силові структури, невже вимоги можуть бути нижчі?
Крім того, кого в зоні звали "хамом"? Як проконсультував мене підполковник МВС, одне із значень цього слова – "стукач". Відтак подумаємо: чи могла зробити кар'єру в совєтський час, навіть їздити до капіталістичних країн людина з двома ще не "погашеними" судимостями, якщо вона не співпрацювала з "органами"?
І наступне: якщо справа про чималі "грішки" цієї людини зберігається зараз за кордоном, чи не дасть це можливість зовнішнім силам маніпулювати згаданим персонажем? І чи варто ставити під загрозу нормальне існування нації, даючи такій людині всі важелі влади?
І ще стосовно закордонних поїздок. У першу з них Янукович відбув 1974 року на ралі в Монте-Карло, через два роки після "зони", з непогашеними судимостями. Автор цих рядків 1982 року, під час навчання у Київському держуніверситеті, будучи не судимим відмінником навчання, не потрапив до числа тих, хто їздив за студентським обміном на два тижні до "братньої Чехословаччини". Їздив майже весь курс. Не їхали або запеклі "хвостисти", або не надто, на думку "органів", благонадійні особи. Треба коментувати?
Тепер про вимогу Княжицького щодо того, аби Ющенко до другого туру виборів документально довів факт свого отруєння, бо інакше він буде "аморальною людиною".
З цього приводу дві цитати. "В МГБ була спеціальна лабораторія, яка займалася створенням найрізноманітніших отрут, в тому числі й таких, що не залишали сліду. Це Берія підтвердив на слідстві. Я й сам читав протоколи допиту доктора медичних наук, майора МГБ Майрановського, що очолював спеціальну лабораторію (Е.Радзінський, "Сталін").
"Ліквідація Залуса здійснена через агента МГБ, німця за національністю, котрий усипав йому 13 січня ц.р. спеціальний препарат, що викликав смерть через 10-12 днів. Скоро після цього Залус захворів і в одному з шпиталів Мюнхена 4 березня ц.р. помер. При перевірці через різні джерела з'ясовано, що отруєння Залуса не викликало у противника якихось підозр. Лікарі констатували, що смерть настала в результаті запалення легенів". (з доповідної міністра держбезпеки СРСР Ігнатьєва про вбивство охоронця Троцького Вольфганга Зулуса, березень 1953 року).
Запитання: якщо "органи" вміли робити таке 50 років тому, хто сказав, що їхні таланти не зросли за цей час? Зрештою, вбивства офіцером МГБ-КГБ Старшинським Лева Ребета та Степана Бандери були спершу списані на природні захворювання...
Але досить. Шулерські прийоми Миколи Княжицького спрямовані, як на мене, на те, щоб читач випустив із поля уваги найголовнішу проблему нинішніх виборів. А саме: чи матиме сенс після 2004 року ходити на виборчі дільниці, чи у нас настане доба "електорального благоденства" за російсько-білоруським зразком?
Попри всі недоліки Віктора Ющенка та його команди, котрі я знаю, мабуть, дещо краще за Миколу Княжицького, головне – цю команду можна буде переобрати, змінивши на кращу.
Запорука цього – не так сама команда Ющенка, як ті виборці, котрі його активно підтримують. Практично всі вони – активні прихильники політичної демократії і європейських форм життя, і тому, образно кажучи, Ющенко – це вони.
З Януковичем у цьому плані теж усе зрозуміло. Ані він, ані його масовий виборець не продемонстрував жодної (крім словесної) схильності до демократії. А от ксенофобії, антиєвропеїзму, і, прошу пробачення, брутального хамства було скільки завгодно.
Отож, як на мене, дуже добре, що Микола Княжицький не буде голосувати за Віктора Ющенка. Віктор Андрійович заслуговує на доброчесного виборця, а не на людину, котра використовує свій шулерський норов для спроб політичних маніпуляцій.
До речі: можливо, що воно й добре, що українська мова не має слова "нравственность" – адже "нрав" буває дуже різний, і нічого за собою позитивного це поняття не несе. А от "доброчесність", відсутня у російській мові, видається саме тим поняттям, яке дає змогу відрізнити грішне від праведного.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Найперше тому, що людина, яка вважає "щирих" українців у кращому разі інтелігентами в першому поколінні, а себе, "людину російської культури", добре обізнаною і з історією, і з політикою, і з економікою, реально не знає ґрунтовно нічого із того, про що говорить.
При цьому її власні погляди на Україну, на українську націю, на Захід і на саму Росію є рімейком дуже своєрідного відгалуження російської культури сторічної давнини, а саме – чорносотенства.
Бо ж демократична російська культура геніальність Шевченка визнала ще за його життя, одразу після Шевченкової смерті видрукувала за кордоном книгу його і Пушкінських позацензурних творів, тим самим поставивши обох на рівний щабель, і в особі Російської Імператорської Академії наук визнала самостійність української мови й українського народу.
Коли інший автор, котрий також декларував себе малоросом, у статті "Не за Ющенка, але проти Януковича" повторив низку нісенітниць совєтської доби, вважаючи їх чимось демократичним і вселюдським, було сумно.
Наприклад, коли йшлося про блок НАТО – до котрого, мовляв, Україну не можна пускати чи про "розгул націоналізму". Невже автор того допису ніколи не звертав увагу на чергу "православних країн", які прагнуть до НАТО (останньою про намір стати до неї заявила Сербія) на критерії розвитку демократії, дотримання яких вимагається при вступі до Альянсу.
Зрештою, на те, що НАТО ніколи й ні проти кого не вчиняв агресії - якщо дії проти націонал-соціалістичного режиму Мілошевича вважати агресією, то треба, вслід за Сталіним і Молотовим, назвати агресією й оголошення Францією та Британією у вересні 1939 року війни націонал-соціалістичному режиму Гітлера.
А негативне ставлення до націоналізму? Автор згаданої статті міг би звернутися до The Concise Oxford Dictionary of Politics, де прочитав би, що націоналізм є політичною програмою дій, вибудованою на почутті патріотизму. І все!
Ясна річ, що одна програма може бути антигуманною, інша – гуманістичною; нагадаю, що і шведський соціалізм, і нацистський, і совєтський – це різновиди тієї самої політичної ідеології...
До речі, обидва дописувачі абсолютно неправомірно ототожнюють себе з малоросами. Малоросійство ґрунтується насамперед на власне українській культурі, бодай фольклорно-етнографічній її складовій, а от політично воно справді тісно прив'язане до великоросійської колісниці.
А от після виступу Миколи Княжицького "Вибори без вибору" захотілося вимити руки. З добрячою порцією мила. І я поясню, чому.
Після констатації своїх бажань, квінтесенцією яких є теза "я хочу жити у нормальній європейській країні", Микола Княжицький заявляє: "Нами і далі продовжує правити номенклатура".
А от це вже або незнання фактів (у що я не вірю), або відверте лукавство, покликане за допомогою підтасовки а-ля-Піховшек кращих часів ствердити головну тезу статті: Ющенко=Януковичу.
Справді: візьмемо двох найгрошовитіших людей України – Віктора Пінчука й Рената Ахметова, котрі стоять за лаштунками потужних політичних сил, - і запитаємо себе: чи належали вони до партгоспноменклатури, бодай до нижніх її прошарків, як Віктор Ющенко? Ні.
А Суркіс, Тарута, Ярославський, Медведчук – кого з них можна вважати представниками номенклатури? Та і Янукович за мірками класичної праці Михайла Восленського не був номенклатурником совєтської доби.
І справа зовсім не в "інкорпорації молодих успішних бізнесменів", як пише Княжицький, а зовсім в інших процесах, описаних українськими й західними дослідниками – у народженні нового правлячого класу, кланової олігархії.
А те, що, мовляв, до смерті людина буде мати на собі тавро представника класу, членом якої їй довелося бути двадцять років тому – так це не наука, а щось на взірець сталінського анкетного підходу: "що ви робили до 1917 року?", "яким є соціальне походження вашої тітоньки?" та "чи перебували родичі на окупованій території?"
Іншими словами, клас номенклатури вмер, бо вмерла основа його існування – корпоративна власність на засоби виробництва і місія розпорядження масовою робочою силою. Інша річ, що певні свої традиції - не кращі, бо совєтська номенклатура все ж прагнула бодай позірно тримати реноме "першої держави соціалізму"- номенклатура залишила у спадок олігархічним кланам.
Але лукавство Княжицького не обмежується сказаним вище. Ось чому, виявляється, його не влаштовує Віктор Ющенко: "Мене не влаштовує його комсомольсько-олігархічне оточення, яке до націонал-демократії не має жодного відношення". А чому Ющенку треба бути націонал-демократом? І хто сказав, що ця ідеологія є єдино правильною?
І чому Олександр Зінченко, котрий свого часу у перебудовній Москві справді був ідеологом ВЛКСМ, мусить носити спогад про це як тавро на лобі? До речі: у ті ж роки ідеологом КПСС був Олександр Яковлєв, у Польщі тамтешнім "комсомолістом"-ідеологом був Александр Кваснєвський, а у Литві – страшно подумати! – керівником компартії – Альгірдас Бразаускас. І що?
Тепер вдумайтесь у логіку Княжицького: "Я ніколи не поділяв поглядів есдеків, але від цього зрада Зінченком есдеків не стає благородним вчинком, бо будь-яка зрада не буває випадковою, а є частиною системної поведінки людини". Нічого не нагадує?
Та це ж дослівні інвективи московських ґебістів і їхньої "демократичної" журналістської обслуги на адресу Віктора Суворова (Різуна) й Олега Гордієвського, котрі, мовляв, зрадили Вітчизну, не захотівши і далі працювати на комунізм, і тому є мерзотниками. Пробі, чи сам Микола Княжицький писав свою статтю?
А, крім того, чи зраджував Зінченко соціал-демократичні ідеї як такі? Адже програма СДПУ(О) містить чимало непоганих речей, які партійне керівництво не збирається реалізовувати. То хто зрадив партію – той, хто нею керує всупереч програмі, чи той, хто йде в ім'я реалізації ідей партійної програми?
Що ж стосується тези Княжицького, що саме за рік після відходу Зінченка з "Інтеру" той став більш українським, то що ж тоді є це саме "українське"? Невже темники?
Але досить розбиратися із Олександром Зінченком, котрого я не ідеалізую, але й не демонізую а-ля Княжицький (до речі: а чому останній не звертає увагу на "комсомольсько-олігархічне оточення" Януковича, на того ж Сергія Тигіпка?).
Поговоримо про різницю між олігархами. Отже, Суркіс та Порошенко.
Головна різниця між ними полягає не в моральних засадах, а у сферах, у яких робляться їхні гроші. Суркіс робить гроші майже виключно "із повітря", точніше, із близькості до влади, та з "труби", до якої додалися одержані "в управління" обленерго. Іншими словами, йдеться про "короткі" гроші, які треба хапати по швидше, поки є добрі стосунки із владою.
Приклад руйнівної дії "коротких" грошей – сьогоднішнє київське "Динамо", де в основному складі грають один-два українці, а все інше – легіонери. Адже возитися з дітьми, готувати їх на класних футболістів – надто довго.
Тепер про Порошенка. Він працює переважно із "довгими" грошима, бо його власність – це промислові об'єкти. І для того, щоб випущені підприємствами Порошенка цукерки й автобуси розходилися, власникові конче потрібна наявність в Україні масового платоспроможного покупця, тоді як Суркісові – лишень стабільність влади за будь-яку ціну. Тим часом стабільність буває і на цвинтарі...
Лукавство Княжицького щодо "жорстокості", з якою депутати "лупцювали молодих хлопців-міліціонерів 23-го жовтня перед Центральною виборчою комісією", коментувати не буду. Хто дивився не "1+1", а бодай "Еру", той знає, в чому там справа.
Але найбільше почуття огиди викликають два твердження Миколи Княжицького. Отже: "Говорячи про Януковича, Ющенко стверджує, що "зеки не будуть правити країною"... Невже будь-яка людина, яка виросла у сирітських умовах, помилилася в юності, повинна мати перекреслене життя? Де гарантії того, що сьогодні паплюжачи Януковича не за його сьогоднішню позицію, а за гріхи юності, президент Ющенко не буде так само ставитися до кожного з нас? Етика якої релігії дозволяє судити і забороняє прощати?"
Микола Княжицький не може не знати, що саме "сьогоднішня позиція" прем'єра Януковича спричинила за два роки його врядування різке просування України в міжнародних рейтингах корупції; ще два роки таких темпів – й наша держава наздожене Гаїті, наразі найбільш корумповану країну світу.
А висока корупція – це і є синонім тотальних злочинних дій владної вертикалі, очолюваної самі знаєте ким. Микола Княжицький не може не знати, що Христос учив: "За плодами їхніми пізнаєте їх", а "плоди" влади Януковича вже сьогодні надзвичайно гіркі (що там лишилося на рахунках уряду, скільки десятків мільярдів витрачені на фактичний підкуп виборців?).
Нарешті, Микола Княжицький не може не знати, що глава Української держави – це не "будь-яка людина". Це, крім усього іншого, ще й Верховний головнокомандувач і гарант Конституції, а тому будь-де до претендентів на вищі посади у державі вимоги зовсім інші, ніж до пересічної людини.
Ви не станете сержантом міліції, якщо маєте бодай одну (навіть "погашену") судимість. Ви не станете офіцером МВС, якщо маєте серед членів сім'ї і близьких родичів бодай одну людину, засуджену за кримінал. І це зрозуміло. Це питання нашої безпеки – не дати шансу криміналу "тримати на гачку" офіцера МВС. Коли ж ідеться про людину, котра призначає міністра внутрішніх справ і контролює всі силові структури, невже вимоги можуть бути нижчі?
Крім того, кого в зоні звали "хамом"? Як проконсультував мене підполковник МВС, одне із значень цього слова – "стукач". Відтак подумаємо: чи могла зробити кар'єру в совєтський час, навіть їздити до капіталістичних країн людина з двома ще не "погашеними" судимостями, якщо вона не співпрацювала з "органами"?
І наступне: якщо справа про чималі "грішки" цієї людини зберігається зараз за кордоном, чи не дасть це можливість зовнішнім силам маніпулювати згаданим персонажем? І чи варто ставити під загрозу нормальне існування нації, даючи такій людині всі важелі влади?
І ще стосовно закордонних поїздок. У першу з них Янукович відбув 1974 року на ралі в Монте-Карло, через два роки після "зони", з непогашеними судимостями. Автор цих рядків 1982 року, під час навчання у Київському держуніверситеті, будучи не судимим відмінником навчання, не потрапив до числа тих, хто їздив за студентським обміном на два тижні до "братньої Чехословаччини". Їздив майже весь курс. Не їхали або запеклі "хвостисти", або не надто, на думку "органів", благонадійні особи. Треба коментувати?
Тепер про вимогу Княжицького щодо того, аби Ющенко до другого туру виборів документально довів факт свого отруєння, бо інакше він буде "аморальною людиною".
З цього приводу дві цитати. "В МГБ була спеціальна лабораторія, яка займалася створенням найрізноманітніших отрут, в тому числі й таких, що не залишали сліду. Це Берія підтвердив на слідстві. Я й сам читав протоколи допиту доктора медичних наук, майора МГБ Майрановського, що очолював спеціальну лабораторію (Е.Радзінський, "Сталін").
"Ліквідація Залуса здійснена через агента МГБ, німця за національністю, котрий усипав йому 13 січня ц.р. спеціальний препарат, що викликав смерть через 10-12 днів. Скоро після цього Залус захворів і в одному з шпиталів Мюнхена 4 березня ц.р. помер. При перевірці через різні джерела з'ясовано, що отруєння Залуса не викликало у противника якихось підозр. Лікарі констатували, що смерть настала в результаті запалення легенів". (з доповідної міністра держбезпеки СРСР Ігнатьєва про вбивство охоронця Троцького Вольфганга Зулуса, березень 1953 року).
Запитання: якщо "органи" вміли робити таке 50 років тому, хто сказав, що їхні таланти не зросли за цей час? Зрештою, вбивства офіцером МГБ-КГБ Старшинським Лева Ребета та Степана Бандери були спершу списані на природні захворювання...
Але досить. Шулерські прийоми Миколи Княжицького спрямовані, як на мене, на те, щоб читач випустив із поля уваги найголовнішу проблему нинішніх виборів. А саме: чи матиме сенс після 2004 року ходити на виборчі дільниці, чи у нас настане доба "електорального благоденства" за російсько-білоруським зразком?
Попри всі недоліки Віктора Ющенка та його команди, котрі я знаю, мабуть, дещо краще за Миколу Княжицького, головне – цю команду можна буде переобрати, змінивши на кращу.
Запорука цього – не так сама команда Ющенка, як ті виборці, котрі його активно підтримують. Практично всі вони – активні прихильники політичної демократії і європейських форм життя, і тому, образно кажучи, Ющенко – це вони.
З Януковичем у цьому плані теж усе зрозуміло. Ані він, ані його масовий виборець не продемонстрував жодної (крім словесної) схильності до демократії. А от ксенофобії, антиєвропеїзму, і, прошу пробачення, брутального хамства було скільки завгодно.
Отож, як на мене, дуже добре, що Микола Княжицький не буде голосувати за Віктора Ющенка. Віктор Андрійович заслуговує на доброчесного виборця, а не на людину, котра використовує свій шулерський норов для спроб політичних маніпуляцій.
До речі: можливо, що воно й добре, що українська мова не має слова "нравственность" – адже "нрав" буває дуже різний, і нічого за собою позитивного це поняття не несе. А от "доброчесність", відсутня у російській мові, видається саме тим поняттям, яке дає змогу відрізнити грішне від праведного.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
