Осень режима, или Можно ли избежать коллапса "посткучмовского" переходного периода?
Среда, 17 ноября 2004, 10:42
Цілком імовірно, що восени 2004 Україні доведеться пройти той складний і невідворотний іспит, якого, за збігом певних обставин, їй судилося уникнути у 1991 році.
"Вибір 2004" для українського народу є нічим іншим, як відтягнута у часі боротьба за справжню українську незалежність. Тоді, у вже далекому від нас 1991, комуністичній номенклатурі, котра почала втрачати колишню повноту влади, вдалося переконати національно-демократичні сили, що найважливіше для України – це її зовнішня атрибутика. Гімн, герб, формальна незалежність від Росії і розгортання мережі амбасад за кордоном.
Відтак олігархічній номенклатурі вдалося реалізувати на теренах Української держави "тиху контрреволюцію", головною метою якої було позбавити український народ власності, себто засобів для існування, та провести "радикальні економічні реформи" таким чином, що вся економіка, по суті, контролюється невеликою групою осіб, меркантильні інтереси яких не мають нічого спільного з Україною.
Таким чином, зараз можливості України для переходу від силових методів номенклатурного правління до запровадження демократичних інституцій є набагато меншими, аніж 13 років тому.
Якщо під час переходу від комуністично-тоталітарної системи до посткомуністично-авторитарної державна еволюція відбувалася практично в одній системі координат - оскільки ані перший президент України Леонід Кравчук, ані другий президент Леонід Кучма не бажали змінювати зручну їм модель управління і лише перелицювали старий комуністичний апарат під свої потреби - то після виборів 2004 року необхідно буде здійснювати повний демонтаж неефективної і громіздкої системи державного управління авторитарного зразка.
Леонід Кучма і його команда за 10 років безроздільного панування над Україною встигли закласти до її політичної і економічної системи стільки "підводних мін", що знадобитися не одна команда "політичних саперів" аби не дати екс-президенту Кучмі запустити у дію механізми дистанційного керування запланованими диверсіями проти його опонентів.
Недаремно ж і сам Леонід Данилович саркастично сказав нещодавно, що хотів би я разом з вами подивитись на Україну без Кучми.
Очевидно, що першим основним завданням "безкучмівської України" стане відпрацювання механізмів передавання влади. Бо, якщо у 1991 році система лише змінила свою назву і кольори політичного забарвлення, то у 2004 мають відбутися не декоративно-косметичні зміни, а реальний демонтаж влади олігархічно-бюрократичної номенклатури та швидка її заміна на владу делегованих представників українського народу.
Однак, взяти владу – це ще зовсім не означає утримати її. Режим Кучми-Януковича настільки довільно розпоряджався останнім часом фінансовими ресурсами України, що хто може гарантувати, що після втрати ним влади всі його колосальні витрати на "вибори 2004" не доведеться оплачувати українцям зі своєї кишені?
Недаремно ще задовго до початку часу передвиборчої кампанії для Леоніда Даниловича було надзвичайно важливо, аби на чолі Національного банку стояла довірена особа з "дніпропетровського клану".
Отож, уявімо собі на хвилину, що перемога опозиційних демократичних сил остаточна і невідворотна. І десь 22 листопада (по завершенні другого туру виборів) українській народ після десяти років "дніпропетровської ери" раптом прокидається у "безкучмівській Україні".
Народна ейфорія безмежна і сподівання на краще життя аж переповнюють душу кожного. Але відразу ж виникає декілька поточних проблемних питань. Обрана влада дійсно стала демократичною, але ось старий кучмівський бюрократичний апарат нікуди не подівся.
Звісно, замінити ключові управлінські фігури буде не так і важко. Кандидатура нового прем'єр-міністра і кабінет народної довіри можуть бути затверджені буквально за декілька днів.
Але оперативна заміна владних функціонерів на місцях та уникнення при цьому саботажу і шкідництва з їхнього боку – це є те надзавдання, про яке необхідно думати і говорити вже зараз.
Не варто забувати, що ані сам Кучма, ані представники парламентської "більшості" (яка вже в меншості), ані обслуга режиму (всі ті декілька мільйонів чоловік, котрі годувалися з рук кучминої влади) не катапультуються на Марс чи до Росії. Вони залишатимуться проживати в уже новій "посткучмівській" Україні.
"Пафос катів" поволі перетікатиме у відкритий спротив демократичним змінам в країні. Першим важким випробуванням для нової влади може стати механізм гіперінфляції, запущений у дію "кумівським режимом" напередодні остаточного відходу.
Економіка, котра увесь час керувалася у ручному режимі, раптово стає некерованою, а гривня, курс якої стосовно американського долара штучно стримувався, падатиме настільки стрімко, що ціни на найелементарніші продукти харчування зростатимуть буквально щодня.
Не менш небезпечним моментом є монополізація постачання енергоносіїв з Росії. Хто може напевно гарантувати, що саме проблема із катастрофічним зменшенням надходження енергоносіїв до України якимось дивним чином не співпаде з зміною влади в Україні?
Що заважатиме другу "нашого" Кучми Володимиру Путіну з настанням сезону тріскучих морозів зіграти у популярну російсько-українську гру "дам-не дам". А якщо скласти усі можливі чинники післявиборчого тиску на Україну в одне ціле, то на загал виходить досить ризикована ситуація, за якої синхронне запущення спускових механізмів дестабілізації ситуації в країні цілком може відбуватися і поза межами України.
Беззаперечно, що тоді вже опозиційна до демократичної влади команда екс-президента Кучми всі закладені колишнім режимом "економічні міни" видаватиме за стратегічні прорахунки Віктора Ющенка і його соратників.
Акумулювавши у своїх загашниках великі фінансові капітали, колишній режим з усіх сил вставлятиме палки у колеса нової влади. Проте основним завданням кучмістів стане намагання будь-якими методами дискредитувати можливість демократичного правління в Українській державі та заперечення її євроатлантичного вибору.
Роздута за часів Кучми мільйонна бюрократична машина усіляко на місцях саботуватиме вказівки столичного Києва, привносячи при цьому хаос та безлад у державне управління.
Необхідно звернути увагу на той факт, що два, як мінімум, українські регіони – Донецький і Дніпропетровський – відразу ж опиняться поза сферою прямих політичних і економічних впливів столичного Києва.
Заміна керівництва України на верхніх ешелонах влади спровокує масове повернення "дніпропетровських" і "донецьких" на місця своєї колишньої дислокації, і створить таким чином нові "вогнища саботажу" в регіонах.
Механізм передавання вказівок зі столиці на місця на сьогодні настільки громіздкий і неефективний, що за бажання, досить легко взагалі заблокувати важелі їхньої реалізації.
Також не варто забувати про армію, МВС, СБУ, які нині фактично керуються напряму з президентської адміністрації.
І якщо середня та нижча ланка силових структур без зайвих вагань сприйматиме невідворотні політичні і економічні зміни в країні, то верхній ешелон цих силових органів, який отримав свої звання і привілеї з рук діючого президента, зміна системи координат влади навряд чи влаштовуватиме.
Те ж саме можна сказати і про Податкову адміністрацію, котра "заточена" під потреби режиму Кучми і слабо уявляє себе без його направляючої і керівної ролі.
Важливим питанням є і відновлення контролю за українською глибинкою. Українське село за роки "кучмізму" настільки залякане колишніми червоними головами, а тепер представниками діючої влади на місцях, що не виключена потреба відразу ж змінювати керівництво починаючи зі районів і до низових сільських ланок.
Існує прикрий парадокс: українське село, яке найдовше противилося встановленню радянської влади і яке вдалося зламати остаточно лише після геноциду - голодомору 1933 року, тепер у деяких регіонах є найбільш прокомуністично орієноване.
І не виключено, що для декомунізації і "декучмінізації" української глибинки необхідно буде застосовувати методи, за яких керівництво низових і середніх ланок управління часом надсилатиметься з демократично налаштованих регіонів.
Однозначно, що думати, яким чином перебрати всю повноту влади на місцях, необхідно вже зараз, а не тоді, коли опозиція виграє "вибори 2004".
Уникнути колапсу перехідного "посткучмівського" періоду можливо лише наперед повністю підготувавшись до передавання владних повноважень. Зрозуміло, що замінити усіх чиновників, які перебували у піраміді владного режиму Кучми, водночас не вдасться, однак стратегія такого передавання має бути розроблена вже зараз.
Тіньовий кабінет міністрів, діяльність і створення якого на нинішньому етапі звичайно ж, не варто декларувати, має підготувати програму дій, розписану детально, принаймні, на перші два тижні роботи після перебирання на себе всієї повноти владних повноважень.
Також має бути розроблений механізм швидкого передавання влади на місцях. При цьому особлива увага має бути приділена Донецькому і Дніпропетровському регіону.
Державні районні адміністрації, які за режиму Кучми виконували роль райкомів комуністичної партії, також мають бути терміново замінені на органи місцевого самоврядування.
Можливо, нам став би тут у пригоді досвід наших сусідів - Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, країн, де подібна трансформація влади відбулася набагато раніше.
Певно, що Україні вдалося б уникнути багато помилок та жертв, якби від самого початку вдалося трансформувати комуністичний режим на демократичний, уникнувши затяжного і деградаційного режиму правління кучмівської олігархічної бюрократії.
"Вибір 2004" для українського народу є нічим іншим, як відтягнута у часі боротьба за справжню українську незалежність. Тоді, у вже далекому від нас 1991, комуністичній номенклатурі, котра почала втрачати колишню повноту влади, вдалося переконати національно-демократичні сили, що найважливіше для України – це її зовнішня атрибутика. Гімн, герб, формальна незалежність від Росії і розгортання мережі амбасад за кордоном.
Відтак олігархічній номенклатурі вдалося реалізувати на теренах Української держави "тиху контрреволюцію", головною метою якої було позбавити український народ власності, себто засобів для існування, та провести "радикальні економічні реформи" таким чином, що вся економіка, по суті, контролюється невеликою групою осіб, меркантильні інтереси яких не мають нічого спільного з Україною.
Таким чином, зараз можливості України для переходу від силових методів номенклатурного правління до запровадження демократичних інституцій є набагато меншими, аніж 13 років тому.
Якщо під час переходу від комуністично-тоталітарної системи до посткомуністично-авторитарної державна еволюція відбувалася практично в одній системі координат - оскільки ані перший президент України Леонід Кравчук, ані другий президент Леонід Кучма не бажали змінювати зручну їм модель управління і лише перелицювали старий комуністичний апарат під свої потреби - то після виборів 2004 року необхідно буде здійснювати повний демонтаж неефективної і громіздкої системи державного управління авторитарного зразка.
Леонід Кучма і його команда за 10 років безроздільного панування над Україною встигли закласти до її політичної і економічної системи стільки "підводних мін", що знадобитися не одна команда "політичних саперів" аби не дати екс-президенту Кучмі запустити у дію механізми дистанційного керування запланованими диверсіями проти його опонентів.
Недаремно ж і сам Леонід Данилович саркастично сказав нещодавно, що хотів би я разом з вами подивитись на Україну без Кучми.
Очевидно, що першим основним завданням "безкучмівської України" стане відпрацювання механізмів передавання влади. Бо, якщо у 1991 році система лише змінила свою назву і кольори політичного забарвлення, то у 2004 мають відбутися не декоративно-косметичні зміни, а реальний демонтаж влади олігархічно-бюрократичної номенклатури та швидка її заміна на владу делегованих представників українського народу.
Однак, взяти владу – це ще зовсім не означає утримати її. Режим Кучми-Януковича настільки довільно розпоряджався останнім часом фінансовими ресурсами України, що хто може гарантувати, що після втрати ним влади всі його колосальні витрати на "вибори 2004" не доведеться оплачувати українцям зі своєї кишені?
Недаремно ще задовго до початку часу передвиборчої кампанії для Леоніда Даниловича було надзвичайно важливо, аби на чолі Національного банку стояла довірена особа з "дніпропетровського клану".
Отож, уявімо собі на хвилину, що перемога опозиційних демократичних сил остаточна і невідворотна. І десь 22 листопада (по завершенні другого туру виборів) українській народ після десяти років "дніпропетровської ери" раптом прокидається у "безкучмівській Україні".
Народна ейфорія безмежна і сподівання на краще життя аж переповнюють душу кожного. Але відразу ж виникає декілька поточних проблемних питань. Обрана влада дійсно стала демократичною, але ось старий кучмівський бюрократичний апарат нікуди не подівся.
Звісно, замінити ключові управлінські фігури буде не так і важко. Кандидатура нового прем'єр-міністра і кабінет народної довіри можуть бути затверджені буквально за декілька днів.
Але оперативна заміна владних функціонерів на місцях та уникнення при цьому саботажу і шкідництва з їхнього боку – це є те надзавдання, про яке необхідно думати і говорити вже зараз.
Не варто забувати, що ані сам Кучма, ані представники парламентської "більшості" (яка вже в меншості), ані обслуга режиму (всі ті декілька мільйонів чоловік, котрі годувалися з рук кучминої влади) не катапультуються на Марс чи до Росії. Вони залишатимуться проживати в уже новій "посткучмівській" Україні.
"Пафос катів" поволі перетікатиме у відкритий спротив демократичним змінам в країні. Першим важким випробуванням для нової влади може стати механізм гіперінфляції, запущений у дію "кумівським режимом" напередодні остаточного відходу.
Економіка, котра увесь час керувалася у ручному режимі, раптово стає некерованою, а гривня, курс якої стосовно американського долара штучно стримувався, падатиме настільки стрімко, що ціни на найелементарніші продукти харчування зростатимуть буквально щодня.
Не менш небезпечним моментом є монополізація постачання енергоносіїв з Росії. Хто може напевно гарантувати, що саме проблема із катастрофічним зменшенням надходження енергоносіїв до України якимось дивним чином не співпаде з зміною влади в Україні?
Що заважатиме другу "нашого" Кучми Володимиру Путіну з настанням сезону тріскучих морозів зіграти у популярну російсько-українську гру "дам-не дам". А якщо скласти усі можливі чинники післявиборчого тиску на Україну в одне ціле, то на загал виходить досить ризикована ситуація, за якої синхронне запущення спускових механізмів дестабілізації ситуації в країні цілком може відбуватися і поза межами України.
Беззаперечно, що тоді вже опозиційна до демократичної влади команда екс-президента Кучми всі закладені колишнім режимом "економічні міни" видаватиме за стратегічні прорахунки Віктора Ющенка і його соратників.
Акумулювавши у своїх загашниках великі фінансові капітали, колишній режим з усіх сил вставлятиме палки у колеса нової влади. Проте основним завданням кучмістів стане намагання будь-якими методами дискредитувати можливість демократичного правління в Українській державі та заперечення її євроатлантичного вибору.
Роздута за часів Кучми мільйонна бюрократична машина усіляко на місцях саботуватиме вказівки столичного Києва, привносячи при цьому хаос та безлад у державне управління.
Необхідно звернути увагу на той факт, що два, як мінімум, українські регіони – Донецький і Дніпропетровський – відразу ж опиняться поза сферою прямих політичних і економічних впливів столичного Києва.
Заміна керівництва України на верхніх ешелонах влади спровокує масове повернення "дніпропетровських" і "донецьких" на місця своєї колишньої дислокації, і створить таким чином нові "вогнища саботажу" в регіонах.
Механізм передавання вказівок зі столиці на місця на сьогодні настільки громіздкий і неефективний, що за бажання, досить легко взагалі заблокувати важелі їхньої реалізації.
Також не варто забувати про армію, МВС, СБУ, які нині фактично керуються напряму з президентської адміністрації.
І якщо середня та нижча ланка силових структур без зайвих вагань сприйматиме невідворотні політичні і економічні зміни в країні, то верхній ешелон цих силових органів, який отримав свої звання і привілеї з рук діючого президента, зміна системи координат влади навряд чи влаштовуватиме.
Те ж саме можна сказати і про Податкову адміністрацію, котра "заточена" під потреби режиму Кучми і слабо уявляє себе без його направляючої і керівної ролі.
Важливим питанням є і відновлення контролю за українською глибинкою. Українське село за роки "кучмізму" настільки залякане колишніми червоними головами, а тепер представниками діючої влади на місцях, що не виключена потреба відразу ж змінювати керівництво починаючи зі районів і до низових сільських ланок.
Існує прикрий парадокс: українське село, яке найдовше противилося встановленню радянської влади і яке вдалося зламати остаточно лише після геноциду - голодомору 1933 року, тепер у деяких регіонах є найбільш прокомуністично орієноване.
І не виключено, що для декомунізації і "декучмінізації" української глибинки необхідно буде застосовувати методи, за яких керівництво низових і середніх ланок управління часом надсилатиметься з демократично налаштованих регіонів.
Однозначно, що думати, яким чином перебрати всю повноту влади на місцях, необхідно вже зараз, а не тоді, коли опозиція виграє "вибори 2004".
Уникнути колапсу перехідного "посткучмівського" періоду можливо лише наперед повністю підготувавшись до передавання владних повноважень. Зрозуміло, що замінити усіх чиновників, які перебували у піраміді владного режиму Кучми, водночас не вдасться, однак стратегія такого передавання має бути розроблена вже зараз.
Тіньовий кабінет міністрів, діяльність і створення якого на нинішньому етапі звичайно ж, не варто декларувати, має підготувати програму дій, розписану детально, принаймні, на перші два тижні роботи після перебирання на себе всієї повноти владних повноважень.
Також має бути розроблений механізм швидкого передавання влади на місцях. При цьому особлива увага має бути приділена Донецькому і Дніпропетровському регіону.
Державні районні адміністрації, які за режиму Кучми виконували роль райкомів комуністичної партії, також мають бути терміново замінені на органи місцевого самоврядування.
Можливо, нам став би тут у пригоді досвід наших сусідів - Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, країн, де подібна трансформація влади відбулася набагато раніше.
Певно, що Україні вдалося б уникнути багато помилок та жертв, якби від самого початку вдалося трансформувати комуністичний режим на демократичний, уникнувши затяжного і деградаційного режиму правління кучмівської олігархічної бюрократії.
